Під'їхавши до вовків на відстань пострілу, чукчі відкрили вогонь. Хижаки кинулись урозтіч і зникли за сопками.

На місці, де тільки-но була вовча зграя, лежали перекинуті нарти, біля них гвинтівка з обгризеним прикладом, чайник, кварта, хутряний одяг і взуття Чочоя. Метрів за чотири від нарт стояв перекинутий догори дном чавунний казан.

Іттиль підібрав погризені вовками батькові торбази, чижі, кухлянку, рукавиці й обережно, наче боячись завдати їм болю, згорнув їх і з хвилину стояв, схиливши голову.

— От і все, що залишилось від батька, — ледве чутно вимовив Іттиль не по-дитячому глухим, тремтячим голосом.

Приголомшені горем чукчі мовчки збирали пожитки старого мисливця і складали їх на свої нарти.

— А казан? — звернувся до бригадира Ятто кремезний Каант.

— Казан я повезу, — сказав Іттиль.

Усій групі довелося докласти зусиль, щоб підняти казан. А коли його підняли… люди заціпеніли від подиву: під казаном, скоцюрбившись, сидів задубілий Чочой! Вкритий шаром інею, він був схожий на снігову бабу. При диханні тепле повітря замерзало, дотикаючись до холодних стінок і дна казана, і білими порошинками осідало на голові, тулубі і ногах старого.

Іттиль доторкнувся до батькового плеча і обережно стер з його обличчя іней. Чочой здригнувся, наче вві сні, і його посинілі губи судорожно здригнулися. Він повільно відкрив каламутні, запалені очі і байдужим поглядом обвів присутніх.

Від довгого перебування під казаном, від виснаження і всього пережитого знесилений старий знепритомнів.

Чукчі віднесли Чочоя на руках до нарт. Поки Рале, Тегрет і Каант кололи взяті із стійбища дрова, розпалювали багаття і кип'ятили чайник, Іттиль і бригадир Ятто не відходили від старого. Вони відтерли і відігріли йому долонями похолоділі руки й обличчя, наділи сухі торбази, чижі, кухлянку і малахай. Чочой поступово почав приходити до пам'яті. Ковтнувши гарячого чаю і з'ївши шматок оленячої грудинки, він пожвавішав і повеселів. Набивши люльку запашним тютюнцем, подарованим йому зимівниками-радистами, Чочой тихо усміхнувся. Він озирнувся навкруги, ніби шукаючи чогось і, побачивши казан, що лежав на снігу, підійшов до нього і обняв холодне чавунне днище.

— Спасибі, спасибі, — тремтячим голосом прошепотів Чочой.

Дві великі сльозинки покотились по обвітрених і запалих щоках старого чукчі.

Наш літак сів на острів кілометрів за три від невеликого стійбища. Аеродрому тут не було. В тундрі місцеві жителі відшукали рівний, без купин, посадочний майданчик. При потребі на ньому виставлялись пізнавальні знаки.

Ще підлітаючи до майданчика, ми побачили, як на гуркіт мотора мчали дві собачі упряжки з відрами, в яких палало, наче факел, облите гасом клоччя.

Тільки-но літак приземлився, почалося розвантаження. Для потреб стійбища вивантажували ящики, тюки, зв'язки капканів, сіті для ловіння морських звірів.

На одні з нарт, завалені ящиками, я й примостився. Моїм каюром був хлопець років чотирнадцяти, на ім'я Лелекай. Він спритно завернув упряжку, гукнув, і десять прудких собак дружно підхопили нарти.

Стояв грудень — час довгих полярних ночей. Сонце давно вже покинуло Чукотську землю і ходило десь далеко за обрієм. Цілу добу над морем і островом висіли густі димчасті сутінки. Дув холодний, пронизливий вітер. Курився поземок. Я закутався в дублений кожух, підняв комір і обернувся спиною до вітру. Але дивно — хлопець їхав у самій зношеній кухлянці і без шапки.

— Надінь, хлопче, шапку! — порадив я. — Застудишся.

Лелекай усміхнувся, задирливо трусонув чорною копицею волосся, ляснув у повітрі батогом.

— Куди, товаришу, везти? — спитав він, не дивлячись на мене.

— Давай на факторію.

— На факторії холодно. Відвезу в колгоспну контору. Там залізна пічка є.

Помовчавши трохи, Лелекай пояснив:

— У нас знову в цьому році з паливом важко. Москва преміювала колгосп за оленярство трактором, а судно не змогло його вивантажити: шторми перешкодили. Тепер доводиться плавник з берега на собаках возити. І ліс, заготовлений на пекарню і школу, також залишився невивезеним. Така біда…

— Отже, школи у вас нема?

— Чому?! — здивувався Лелекай. — Початкова є, тільки вже стара, щілини кругом, і малувата. От вона з пекарнею і дошкуляють нам дровами — не настачимо. Інтернат також не кращий від школи. Погано без трактора…

Лелекай став на коліна і з виглядом знавця озирнувся. Каламутними струмками вихрився по тундрі поземок.

— Он як мете! Неспокійна нині зима. Тільки переставиш капкани, очистиш від снігу, а їх знову занесе. Хоч плач.

— А ти, Лелекай, хіба промишляєш? — зацікавився я розважливими міркуваннями хлопця.

— Я не один. Нас бригада. Четвертий клас майже весь у вільний час промишляє. Треба ж колгоспові допомагати! Адже план великий, а багато мисливців відкликано в округ на курси. Не думайте, нам також, як і всім, правління план намітило. Я, наприклад, маю за сезон здати на хутряний склад шість песців і вісім горностаїв. Ну, цих звірят ми тепер легко ловимо. Напевне, читали в газетах про наших хлопчаків — Толю Кутиліна і Сергійка Калянто? Вони такі пастки з льоду вигадали, кращі від капканів. Здорово горностаї ловляться!

Лелекай торкнув мене за плече і сказав жвавіше:

— А песців у мене вже чотири! Ось як піймаю ще двох, і одержуй, Лелекай, костюм!

— Який костюм?

Хлопець хитрувато підморгнув мені і скуйовдив вкриту інеем чуприну.

— Тут справа така. В магазині на «полиці мисливця» лежить костюм якраз на мій зріст. Завідуючий факторією Якушев обіцяв його мені. «Як тільки, — каже, — план на песців виконаєш, — костюм твій». Не буду ж я ходити в школу в кухлянці і хутряних штанах. Правда ж? Так от. А я знаєте, що хочу зробити? З четвертого класу — просто в шостий. Тепер у п'ятому вчитися не довелось, бо з осені довго хворів і відстав од товаришів. Вони тепер у районі, в семирічку ходять, а я ось тут без відриву од виробництва за п'ятий готуюсь.

Лелекай поглянув на мене, розсміявся і, помовчавши, заговорив знову:

— Все літо готуватимусь. Навіть до батька в тундру не поїду. Нічого, складу. Цими днями з російської й арифметики «відмінно» одержав. Не вірите? Спитайте Варвару Іванівну, вчительку. Вона мене готує… Еге-ей! Сірко! Куди? Дорогу забув, га? Поть, поть, поть! — закричав Лелекай.

Великий широколапий вожак вовчої масті рвонув убік і потяг за собою всю упряжку.

Попереду промайнув у хвилях поземки шпилястий дах яранги, що стримів з кучугури; недалеко від неї виглянув другий, навпроти показався третій.

Стійбище було розкидане по високому стрімкому берегу моря. За стійбищем на пустирі витягнулись рівним ланцюжком недобудовані хати. Це майбутнє нове селище.

— Будуємось! — трусонувши головою, сказав хлопець. — Скоро всі яранги на злом підуть. Та вже й пора…

Нарти зупинились біля невеликого присадкуватого будинку з двома перекошеними заледенілими вікнами.

— Ось наша тимчасова контора, — сказав каюр. — Злазьте. Ви, мабуть, приїхали по перевірці промислу? Ну, до побачення. Ще зустрінемось. А я разок злітаю на аеродром по вантаж, а там мене інші хлопці змінять. У них зараз останній урок іде.

Хлопець простягнув мені гарячу міцну руку, попрощався і за хвилину зник з упряжкою в каламутній сніговій імлі…

У конторі сидів за столом огрядний літній дядько з великими рудими вусами. Це був рахівник. Він заміняв тепер і голову колгоспу, і членів правління, які поїхали в тундру до оленярів.

— Ви на ділянки не скоро потрапите, — перевіряючи мої документи, промовив вусач. — Нема на чому. На стійбищі лише дві чергових упряжки: шкільна і колгоспна. Ми їх нікому не даємо. Решта — у мисливців, а ті мешкають далеко, у промислових хатинах. І не швидко повернуться. Навіть дров тепер для пекарні і школи нікому підвезти. Добре, що учні виручають.