Песець обминув піщаний мисок. У цьому місці річка, стиснута крутими берегами, була дуже вузька і бурхлива. Коли гуси порівнялися з песцем, він весь підібрався, стрибнув у воду і поплив їм навперейми. Гуси кинулись до другого берега, але, побачивши, що хижак також рвонувся за ними, повернули назад, потім знову змінили напрям. Гусак, відчувши небезпеку, особливо голосно крикнув:

«Ге, ге!», — мовляв, рятуйтесь, хто як може, і, кинувши сім'ю, ганебно втік у тундру.

Гусенята оточили матір і жалібно пищали. Хижак швидко плив до них.

Юннати сиділи в кущах і, наче змовники, затамувавши подих, слідкували за погонею.

— Схопить, зараз схопить! — раптом схвильовано зашепотіла Аляй. Вона хотіла злякати хижака. Їй жаль було беззахисних гусенят. Але Меркічі спинив її:

— Де там! Не бійся, не схопить. Сиди і спостерігай.

— Боротьба за життя, — розумієш? — обернувшись до Аляй, філософським тоном промовив мовчазний Вукуга.

Песець грудьми розсікав воду. Він плив швидко і легко. Розтягнувши по воді хвіст, звір спритно правив ним, як досвідчений плавець веслом. Але в ту мить, коли він намірився схопити здобич, гуси, підігнані бурхливою течією, проскочили перед самим носом хижака. Песець клацнув зубами і облизався, але не припинив погоні: круто розвернувшись, знову кинувся за здобиччю, що втекла від нього. З обох боків пропливали стрімкі береги, яскравий жовтець, кущі, але песець нічого, крім своєї здобичі, не помічав.

Бурхлива течія відносила птахів все далі і далі. Річка, вирвавшись з вузької горловини, вгамувалась, береги розсунулись. Відстань між звіром і гусьми знову скоротилась. Витягшись на всю довжину, песець чимраз частіше загрібав лапами, кидався то вправо, то вліво. Дужими короткими ривками він вистрибував, як риба, на поверхню води, намагаючись схопити одного з малюків. Але гусенята встигали вчасно пірнути, виринути і знову сховатися під водою. Песець метався від одного гусеняти до іншого, кружляв; ковтнувши води, він пирхав, крутив головою. Був момент, коли звір майже наздоганяв виводок, що збився докупи. Гуска з криком підлетіла до хижака, вдарила дзьобом у голову і закричала, відганяючи його від дітей. Уже кілька пір'їн з її крила залишилось у зубах песця, а вона знов і знов наскакувала на ворога.

За сигналом матері гусенята розсипались по річці в різні боки. Жалібний писк, гелгіт, лопотіння крил сполошили річку. Песець безпорадно оглянувся, помітив гусеня, що відбилося від матері, і повернув до нього. Кинувшись убік, малюк швидко-швидко замахав короткими крильцями, витяг тонку шию і, перебираючи лапками, побіг по воді. Крихітний живий клубочок напружував усі сили, щоб утекти. Чорний коротенький дзьоб його був розкритий. Малюк задихався. Песець мчав до нього, з шумом розсікаючи воду, його очі горіли. Висунувши язик, він також задихався. Але близька здобич нестримно притягувала. Він щосили рвонув до жертви.

— Ай! Ай!

Різкий пронизливий крик злякав песця. Він крутнувся, як дзига, але, не розібравши, звідки пролунав вигук, попрямував до берега, де сиділи в кущах діти.

Аляй усе ще тремтіла від пережитого, хоча в її очах іскрилась радість. Гусенята були врятовані.

— Треба було тобі! — незадоволено пробурчав Меркічі. — Який же з тебе натураліст!

— А тобі не жаль гусенят? — збліднувши від образи, відповіла Аляй. — А якби тебе так? Треба ж розуміти!

— Я й розумію. Песець дітям поживу знайшов, а ти у нього відібрала, його малята, мабуть, голодують! Ясно?

— Зовсім не ясно. Звідки ти взяв, що у песця є діти?

— Як звідки? — Меркічі не чекав такого запитання; він розгублено глянув на Вукугу, шукаючи у нього підтримки.

— Закон природи, — насупивши брови, глибокодумно відповів Вукуга. — У кожною звіра бувають діти.

— От бачиш! — підхопив Меркічі. — У песців зараз діти. А песців треба берегти: це ж «м'яке золото».

Меркічі підвівся на коліна і з запалом заговорив, звертаючись до Аляй:

— Читала в газетах про звіроферму? Плани шостої п'ятирічки знаєш? Ех ти-ии! А ще відмінниця! У шостій п'ятирічці наш колгосп повинен дати державі хутра в чотири рази більше, ніж зараз. Ясно? А де песців стільки набрати? Треба всі нори песців охороняти від хижаків і підгодовувати щенят. Так, так! А потім і звіроферму відкриємо. Самі почнемо розводити і вирощувати хутрових звірів. Скільки треба буде нам за планом добути песців, стільки і впіймаємо. Ось якої лінії треба дотримуватись. А ти куди гнеш, га? За зрив, виходить, чи не так?

Меркічі скинув малахай, скуйовдив долонею впертий чорний чубчик. Він явно наслідував когось із дорослих.

Аляй не знала, що відповісти хлопцям. На промислі та заготівлі хутра Меркічі, звичайно, розумівся краще за неї. Він часто бував на бригадних зборах мисливців, їздив інколи з ними в тундру, допомагав розвозити нерп'яче м'ясо для принади звірів. А цього року під час зимових канікул він навіть сам спіймав двох песців! Аляй пригадала, що на зльоті мисливців говорилося про звіроферму, про збереження молодняка і про охорону нір.

— Зараз же піду шукати нори! — раптом, тріпнувши кісками, заявила Аляй і вибігла з кущів, але відразу ж повернулась назад. — Тихше, тихше! — зашепотіла вона; очі Її заблищали. — Он де песець, він у тундру пішов.

Недалеко у травах мелькали обвислі мокрі жмути шерсті звірка, що тікав у тундру.

— Ходім, — термосила хлопців метушлива Аляй, — вислідимо, де у нього нора з щенятами.

Обережно, щоб не злякати песця, діти пішли за ним назирці.

Кілометрів за два від річки виднілися невеликі піщані горби. Саме до горбів біг песець. Проте, раніше ніж добратися до них, він довго ще петляв по тундрі, шукаючи здобич. Весна в цьому році стояла дощова і холодна, з частими заморозками. Більшість нірок тундрових мишей-лемінгів, які становлять основну поживу песців, було залито водою разом з їх мешканцями. Навіть багато птахів перебралось гніздуватись у південну частину тундри.

Нарешті песець піймав лемінга і поспішив з ним до горбів. Нелегко було йти за песцем по заболоченій купинястій тундрі. Станеш на купину, а вона пірне. І так на кожному кроці. Скрізь, куди кинеш оком, синіють озерця, болота, протоки і ями, нерідко повні густої застояної торф'яної води. Аляй, переступаючи канаву, зірвалась, і густа чорна рідина миттю засмоктала її по коліна. Аляй схопилась за очеретину, але тонка очеретина зігнулась дугою і зламалась. Добре, що Вукуга йшов ззаду і допоміг їй вибратись із зрадливої пастки.

Захоплені погонею, юні слідопити не помічали труднощів. Вони брели по мілких трав'янистих болотцях, обминали більші протоки, а через вузькі перестрибували.

Було далеко за полудень, коли діти добрались до піщаних горбів. Вони майже з усіх боків оточували озерце. З озерця витікала одна з приток річки Чир. Через притоку довелося перебродити. Слідопити забралися в комиші кроків за двадцять від найближчого косогору. Якраз там і знайшли вони нору. Але песця біля неї не було, хоч підлітки добре бачили, що він, перепливши озерце, обтрусився і з лемінгом у зубах подався до пагорбів.

Появився песець несподівано, наче з-під землі виринув. Він швидко збіг на горб, поклав лемінга біля нори і тихенько загарчав. На поклик вилізло семеро маленьких звіряток. Мордочки у них були сіренькі, животики і шийки світло-жовті. Головасті звірята з тонкими кривими лапками, побачивши лемінга, кинулись до нього. Кожен хотів першим оволодіти здобиччю. Схопивши її, щасливчик спробував утекти, але не встиг: здобич вихопив інший сміливець. Через секунду і він залишився ні з чим: здобич опинилась уже в зубах третього, потім четвертого щеняти і, нарешті, десь загубилася. Щенята метушились, розшукуючи пропажу, штовхалися, падали, хапали один одного за хвостики і сердито гарчали. Довелось батькові втихомирювати забіяк. Він порозкидав їх, а мишу, притиснувши лапою, пошматував на дрібні частки. Він сам був такий голодний, що не втерпів — проковтнув маленький шматочок, решту розхапали щенята. Але їм ще хотілось їсти. Вони оточили батька і почали тикатися мордочками у живіт. Песець сердито загарчав і відійшов. Охляле криве щеня підповзло до батька, лизнуло його і лягло поруч. Песець, мов людина, зітхнув і винувато подивився на малюка: мовляв, де ж я ще візьму?