Я прислухався.

У джунглях стояла тиша. Навіть нічні птахи вмовили, і це ще дужче впевнило мене в тому, що біля наметів хтось причаївся, стежить за мною. Це було не відчуття небезпеки, ні, — натренована людина таке відразу вловлює. Скоріше — відчуття присутності… Але — кого?

У неяскравому місячному сяйві я бачив кущі, намети, перехняблений джип, а потім у траві зненацька майнув легкий відблиск, наче хтось там увімкнув ліхтарик.

Вихопивши з-під спального мішка Шлосса ніж, я ковзнув у густу траву, інтуїція підказала мені, що поспішати не варто. Натиснувши кнопку ліхтаря, я зненацька освітив підозріле місце.

Це знову був перевертень.

Він лежав поруч із джипом, і трава навколо нього була чорною, наче її вибив заморозок.

Присівши навпочіпки, я торкнув перевертня, і там, де мої пальці зачепили його, народилося, розшшвлося під прозорою оболонкою райдужне сяйво. Я натис дужче — перевертень спалахнув весь, цілком, як гігантське радіооко.

Я відсахнувся.

Відчуття було таке, наче перевертень мені підморгнув.

“Це ж не людина, — заспокоїв я себе. — Людина ходить на двох ногах, має дві руки і навіть голову, байдуже яку. А це просто лантух із слизом, хоч і може калічити техніку…”

Я закурив. І тільки тепер з кущів висунувся Ван-Деєрт.

— Милуєшся? — запитав він.

— Ніяк не засну…

— Може, за мене відчергуєш?

Я усміхнувся і мовчки вернувся в намет…

А вранці всі прокинулися напівхворими.

— Мені снилося, — поскаржився француз, — що мене хотіли повісити… Може, Усташ, мене й варто повісити, але навіщо це робити у сні, коли людина безневинна, як немовля?

Я не відповів, тільки стиснув міцніше губи.

Сідаючи за стіл, капрал похмуро запитав:

— Що ми їли вчора?

— А це треба запитати в негра, — зловісно кинув Ван-Деєрт.

— Бабінга, ти нічого не переплутав? — запитав капрал. — Ти не поклав у наше м’ясо якусь шкідливу траву?

— Ні, бвана! — негр злякано виструнчився.

Та, судячи з його круглої, лискучої фізіономії, виспався він нормально. Це відразу насторожило всіх.

— Негри тільки й чекають нагоди, щоб нашкодити білим, — похмуро пробурчав Ван-Деєрт.

— Заткнись! Зараз я говорю! — обірвав голландця капрал.

— Хіба я не дотримуюсь дисципліни?

— Коли говорю я, інші повинні мовчати!

— Слухаюсь, капрале!..

Ми сиділи в затінку, але задуха й тут була нестерпною. Кров лунко, болісно пульсувала у скронях.

— Ван-Деєрт! — наказав капрал. — Вирушайте до табору майора Мюллера. Повідомте його про те, що сталося, приженіть джип і прихопіть лікаря.

— Слухаюсь, капрале!

Занадто твердими кроками Ван-Деєрт пройшов до намету, зник у ньому і хвилин за десять з’явився в повній похідній формі — малиновий берет, захисного кольору сорочка, такі ж шорти і грубі солдатські черевики. Ми стежили, як повільно віддалявся голландець, і в глибині душі заздрили йому…

“Між іншим, — подумав я, — мені до табору не дійти. Капрал правильно вчинив, що відмінив свій учорашній наказ. Я надто слабий, мені важко навіть дійти до столу… Голландець міцніший, він добереться, він прижене джип… Саме машина і лікар необхідні нам зараз…”

Мені раптом стало моторошно від думки, що ця наша хвороба, напевне, продовження історії, яка сталась із Шлоссом. Адже ми так і не дізналися, від якої хвороби він помер…

— Обід зварить Буассар, — похмуро мовив капрал. І покликав: — Негре!

Бабінга невпевнено наблизився до столу.

— У тебе не болить голова, бабінго?

— Ні, бвана.

— І суглоби не болять? І чуєш ти нормально?

— Так, бвана!

— Ти вчора поклав у м’ясо лісову траву. Тебе цьому навчили знахарі?

— Ні, бвана!

Капралова рука ковзнула до кишені, але негр виявився меткішим. Він кинувся вбік, до джипа. І найдивовижніше було в тому, що біг він через галявину найдовшим, найнезручнішим шляхом, наче вирішивши обов’язково перестрибнути через перевертня, що лежав у траві. Майже хвилину широка негрова спина правила за ідеальну мішень, однак ніхто не вистрілив, навіть капрал, хоча саме це він і збирався зробити.

Я подивився на француза. Той відвернувся. Ящик взагалі не підводив голови. Тільки капрал ошелешено крикнув:

— Негр перетнув галяву… Він не повинен був її перетинати… Чому ж він її перетнув?..

На жаль, це було не єдине запитання.

Найбільше мене тривожив стан Буассара. Він часто тер очі, швидко й химерно посмикував головою, наче їй і справді набридло сидіти у нього на шиї.

— Що з тобою, Буассар?

Він знітився.

— Не хочеш казати — не треба! Але перестань крутитися і смикатись. У мене своїх болячок вистачає. Дочекайся голландця, він прийде з лікарем. А найкраще — ляж!

— Я не можу лягти, — сказав Буассар приголомшено.

— Чому?

Він не відповів і, не перестаючи посмикувати головою, фальшиво й високо затягнув:

— “Місто застигло в очах, давай завоюємо собі нові землі!..”

— Зміни платівку!

Він слухняно виправився:

— “Ми карбуємо крок, ми хочемо прочесати дальні країни!..”

— Буассар!

— “Вирушай-но, хлопче, — він дивився на мене невидющим поглядом, нервово посмикувався, і шрами на його обличчі побагровіли. — Вирушай-но, хлопче, на пошуки незнаної квітки в далекі краї, що лежать за океаном!”

— Заткнись, Буассар!

Пояснити таку незрозумілу поведінку француза тим, що він п’яний, я не міг. Алкоголь робив його просто дуже балакучим. Струснувши француза за плечі, я гаркнув:

— Ну, кажи! Що з тобою?

І тоді він сказав:

— Я осліп, Усташ!

— Ти мене не бачиш? — злякався я. — Зовсім не бачиш?

— Бачу, Усташ. Та мені треба, щоб ти рухався або щоб я не стояв на місці… Зрозумів?

— Ні.

— Коли все стоїть на місці, я нічогісінько не бачу. Суцільний туман, навіть сонце вгадую тільки через тепло…

— А потім?

— Коли ти починаєш рухатися, то відразу виступаєш із цього туману! А зупиняєшся хоч на секунду — тебе нема! — Буассар брутально вилаявся: — Ти не пристрілиш мене, Усташ? Я був тобі добрим прикриттям!.. Як ти гадаєш, я осліп назавжди?

— Побережи нерви! — гмукнув я, заспокоюючись. — Таке буває. Напевне, бабінга і справді підсипав нам у м’ясо якоїсь гидоти… Але це мине. Полеж. А я принесу тобі пива.

Здавалося, ще хвилина — і француз розплачеться. Я відразу згадав Шлосса… Може, і він зламався на тій же, що і в Буассара, хворобі?.. Але тоді… негр не міг отруїти нас!

Підійшовшії до столу, я не відразу виклав новину Ящикові і капралові. Спочатку придивився і лиш потім, не побачивши нічого такого, що могло б викликати підозру, сказав:

— Буассар осліп.

— Осліп?!

— Не зовсім… Наполовину… Але нас тепер троє, і, якщо бабінга приведе сюди сімбу, нам капут.

Капрал вилаявся:

— Майор Мюллер правий. У цій країні насамперед треба повипалювати знахарів!

— Я думаю, цю хворобу нам підкинув не негр.

— Чого ти так думаєш?

— Згадайте Шлосса… Схоже на те, що він нічого не бачив… І сталося це не вчора. Ми їмо з одного казана, негр не міг отруїти тільки одну порцію… Зрозуміло, чому Шлосс зламався — він втратив зір, а потім…

— Від сліпоти не здихають!

Але капралові слова прозвучали непереконливо. Відкривши бляшанку, я відніс пиво Буассарові, і в ньому якось відразу прокинувся поспішливий ділок:

— Усташ, можна таку сліпоту вважати за повну втрату зору? Можуть мені виплатити сто процентів?

— Можуть, — сказав я, і це Буассара втішило…

А нудота підкочувалася до горла і відпустила мене тільки надвечір. Зате раптом прийшли запахи.

Я звівся — обережно, боячись зайвих рухів. Головного болю не відчув, і навіть налякався — так добре себе міг почувати лише хворий!.. Та вигляд француза, який і в сні посмикував головою, пригнічував. Невже він і в сні змушений рухатися, бідолаха?

І знову я відчув запахи.

Запахи…

Такого зі мною ще не було. Неначе всі дерева, трави, речі почали виділяти запахи! Потягнувши носом, я ввібрав у себе весь шал тропічної ночі — задуху, вологу, важкі запахи орхідей, плісняви, випарів… Ні, така чутливість не могла бути нормальною!