— Про Лілі ніяких відомостей, — розвів руками полковник. — Все, що вдалося знайти в архівах, — це перекладачка Лілі.

— Вона стала Христофоровою — це встановлено, — уголос міркував генерал. — Це за їхніми даними. Клаус їхав убивати Христофорову. Є її словесний портрет. У Хмелику Христофорова зникає. А може, перетворюється на когось іншого? Соколов мовчав.

— Сім’я в неї була?

— Ні, — швидко відповів полковник. — Про це ніяких даних. У документах на обмін: “незаміжня”.

Генерал закурив.

— Стільки років жінка живе сама? Ненадійна конспірація. А втім… Ні, в Хмелику її нема. Інакше вона б сама посилала ті безглузді листівки. Вони могли бути вигадані лише для того, щоб той, хто її шукатиме, шукав у Хмелику. А вона… в іншому місці… Доведеться накривати квадратами. Нам відомий вік Лілі, відомий словесний портрет, відомий час, коли вона мала опинитись у Хмелику… Отже, будемо просити допомогти паспортну службу міліції. В село Лілі не поїде: не в її інтересах привертати до себе увагу. Значить — міста. Не так уже й багато самотніх літніх жінок переїздить з місця на місце. Будемо шукати серед них… А почне хай Таранець на місці: останній її слід вів туди.

Список виявився не таким уже й довгим. Літні жінки справді неохоче міняють місце проживання. Капітан Таранець об’їжджав одну адресу за одною. Він зовсім не сподівався, що йому зразу пощастить, але перевірити треба було все.

У списку лишалося ще шість адрес, коли капітан вирішив зробити перерву. По-перше, пообідати, а по-друге, трохи відпочити від одноманітних розмов.

Побачивши напис “їдальня”, капітан наказав водієві зупинитись. Поряд з їдальнею стояла старовинна будівля, прикрашена ліпними узорами.

— Що це? — запитав.

— Тепер художнє училище, — з готовністю повідомив водій. — А колись, кажуть, був особняк якогось багатія. Історичний будинок! З Ермітажу приїздили, фотографували.

— Справді красень! — сказав Таранець і зайшов до їдальні.

І саме в той час, коли йому подавали у віконце страви, навпроти училища зупинилася літня жінка. Вона стояла біля автобусної зупинки і жадібно дивилася на студентів, що галасливими зграйками вибігали на вулицю. Кілька хлопців оточили біляву дівчину, щось їй жваво розповідали. Дівчина весело сміялась.

Підійшов автобус. Всі місця в салоні були зайняті, але якийсь чоловік, що сидів біля кабіни, підвівся і запросив жінку сісти. Вона подякувала, сіла і заходилася шукати квитка в сумочці. Раптом відчула на собі чийсь погляд, підвела голову й зустрілася з очима немолодого чоловіка, що сидів у третьому ряду під вікном. Якусь мить вони дивились одне на одного. Перед очима жінки за кілька секунд промайнули роки з калейдоскопом облич, подій, зустрічей. Чоловік глибоко зітхнув і відкинувся на спинку сидіння.

Вони вцізнали одне одного — Лілі і Тихий.

Автобус підходив до зупинки. Жінка підвелась і рушила до виходу. За нею йшов чоловік. На тротуарі він трохи відстав. Лише коли опинилась на безлюдній вуличці, пішов швидше.

— Ніколи не сподівався на таке, — почула Лілі. — Веди в тихе місце.

Вона обернулась. Ненависть і страх горіли в її очах.

— Я вас не знаю, — крізь зуби просичала Лілі.

— Знаєш, Лілі, знаєш! І зробиш те, що треба, інакше й тобі — кінець. Про Ковалівку можна розказати дещо… Та й після того не в монастирі була. Ну?!

До маленького будинку з дерев’яною хвірткою вони дійшли мовчки. Жінка дістала ключ, повернула в замку і зайшла в будинок.

— Ти сама тут?

— Я давно сама. — Губи Лілі скривились. — А мене можеш не лякати. Я вже лякана.

— Щось треба робити, — глянув на вікно Тихий. — Щось треба робити негайно. Мене шукають. Думай!

— Думаю. Щось треба робити… Зненацька Тихий засміявся.

— Отак поталанило! Зустріти в автобусі Лілі!.. Я знаю: у тебе лишилися з ними зв’язки. Передай, щоб рятували. Бо тут довго не всидимо. Не врятують, усіх завалю.

Вона гнівно глянула на Тихого.

— Тихий, ти зараз підеш звідси. Підеш геть! І забудеш, що тут був.

— Е ні, тепер ти будеш думати, як мене і себе врятувати! Ти! Бо ти — набагато цікавіша для КДБ, ніж я.

Лілі підвелась, підійшла до шафи, відчинила дверцята.

— Усі ми однаково цікаві, — тихо промовила. — Сідай поїж.

— Діяти треба, а не їсти!

— Не вчи вчену, — скривилась Лілі. — Сідай! Тихий сів до столу. Він таки зголоднів. Поставила тарілку з салом, хліб, дістала з буфету ніж…

Таранець ледве знайшов вуличку, яка була черговою у його списку. Тут мешкала якась Меланова Софія Аврамівна. Залишивши машину на розі вулиць, капітан швидко пішов вуличкою, шукаючи потрібний номер. Ось і він! З хвіртки виходить жінка з чемоданом. Капітан звернувся до неї.

— Ви тут мешкаєте?

Вона зупинилась, глянула на Таранця.

— Тут. А що?

Капітан побачив її очі. В них — шалена напруга. Стоп! Обличчя жінки наклалось на словесний портрет Лілі. Спокійно! Спокійно, капітане!

— Меланова Софія Аврамівна?

— Так, — жінка пильно дивилась на нього.

У Таранця майже не було сумніву: це — Лілі. І все ж…

— Доведеться вам, громадянко, поїхати з нами…

Лілі поставила чемодан і якось стомлено сказала:

— Наволоч!.. Привів хвоста…

Коли сіли в машину, вона закрила очі й тихо промовила:

— Заберете у мене в квартирі труп… Труп нікчеми і падлюки. І не зволікайте з допитом: я хочу розповісти все… Цс буде дуже цікаво, — і губи її затремтіли.

— Я — не Меланова. І не Христофорова. І не Лілі. Я — Шмагіна Оксана. Про це я кажу вперше. Навіть тоді, в сорок першому, я прийшла до німців під іншим прізвищем. Я любила пригоди, любила дурити всіх і завжди. Ґмала від того насолоду. Я добре знала німецьку і з перших же днів окупації запропонувала німцям свої послуги. Але ця робота мені швидко набридла. Я шукала нових пригод. Навчилася пити, курити, стріляти. Мені вже було байдуже дивитись, як після допиту людей розстрілюють. Це не збуджувало мене. І я нудилась. І раптом мені запропонували піти в спеціальну команду “Зонд”. Це вже було цікаво: я там грала роль радянської перекладачки, допитувала німців. Вся команда була в радянській формі. Гауптман Мольтке був моїм шефом, але я бачила, що й він побоюється мене. Сам чорт мені був не страшний. Хіба що полковник Клейст був для мене недосяжний: розпоряджався мною він. Зараз на Заході його знають під псевдонімом Бур. Він вершить такими, як я. О, Клейст був сильною істотою. Він особисто і розстрілював, і вішав… Десятками. В “Зонді” було розкішно. Чоловіки упадали за мною… Потім почався радянський наступ. Сорок четвертий рік для “Зонда” став фатальним. Спочатку на нас нарвались радянські розвідники. їх оточили, запропонували здатись. Вони відмовились. їх перебили. Отоді й вирішено було залишити мене при відступі. Я хотіла стати шпигункою. Ходити весь час по лезу ножа, ризикувати— мене це неабияк збуджувало. Разом, зі мною залишали ще одного. Кличка — Тихий. Ним займався оберштурмфюрер Фогель. Мольтке передав Тихого у команду Фогеля разом з документами одного з убитих радянських солдатів. Наволоч цей Тихий був неабияка. Він доносив на всіх і на все, рвався до влади, по-звірячому вбивав… Я задоволена, що встромила йому ніж у горлянку. Хоч і через багато років. У тому ж сорок четвертому настав кінець “Зонда”. Клейст і Мольтке разом з Фогелем і нами сховались у бункері. Про нього навіть я не знала. Пересиділи, потім втекли. Я залишилась. Шпигункою. Дали пароль і наказали ждати вказівки. Ждала. І тішилася, що ось я ходжу між вами, розмовляю, живу в квартирі, їжджу в поїздах, і ви не знаєте, хто я. Зв’язок я підтримувала з Максом. Але ніяких завдань мені не давали. Недалеко був і Тихий… його кличку змінили, він став П’ятим. З ним зустрічалась лише раз. Друга зустріч закінчилась ви знаєте чим. Так минуло кілька років. Одного разу я познайомилася з людиною, в яку закохалась. Мені захотілося жити, як усі, забути про своє минуле, викреслити з пам’яті страшні роки. Не вдалося. Переміг страх. Я виїхала в інше місто, де в мене народилася донька. Назвала Оксаною і здаля в будинок немовляти. І життя моє стало нестерпним. Я марила Оксаною. Я стежила за її долею. Знала, хто її взяв з будинку й удочерив. Знала, в яку вона ходить школу і як учиться. Далі так тривати не могло. Мені все остогидло. Не раз хотілося накласти на себе руки. Я порвала з Максом. Не пішла на зустріч раз, удруге… І почала все міняти: Ім’я, прізвище, місце мешкання… Все… Мені здавалося, що я зробила те, чого прагнула: зникла з цього світу Христофорова і з’явилася зовсім інша жінка, літня жінка Меланова, яка жила в місті поряд з художньою школою, де вчилася малювати її дочка Оксана… Меланова мріяла дожити віку, ставши супутником… незримим супутником своєї єдиної справжньої радості в житті — дочки. Не вийшло. Коли я зустріла Тихого, я це зрозуміла. Я гнала його, але він вимагав неможливого: зв’язатися з хазяями, від яких я втекла. Він сказав, що його викрили. Через якихось хлопчаків^ І що його шукають. Я зрозуміла, може бути хвіст… Але не думала, що так швидко…