Ми всі в одному домі, ім’я якому — Земля…

І знову тихого безхмарного вечора, коли рясно висипали зорі на небі, я розшукав знайоме сузір’я, і до мене повернулось те саме почуття спільного людського дому.

У Прінс-Джорджі Женя та Верн Джонсони влаштували в себе на фермі прощальну вечерю. Палало багаття на узліссі, наречений доньки Джонсонів патетично читав свої вірші, а вгорі на весь видимий обшир стояло тихе і вічне зоряне небо.

Було і смутно і печально…

Я відшукав у небі Кассіопею, Воза і Возенятко, Північну зірку, показав їх Жені Джонсон.

— Вони точнісінько, як і в нас, — сказав милій жінці з тендітною і вразливою душею.

У неї в очах блищало по маленькій зірочці — супутники розлуки.

— Ви не забудете наші зустрічі, і як ми разом співали, і як я не могла стримати сліз, слухаючи ваші тужливі пісні, і як ви мене навчили шукати в небі Кассіопею. Адже я досі не знала жодної зіроньки в небі, замріяно сказала Женя.

— Не забуду. А ви?

— Я також. Може, колись у Києві, в таку ж зоряну ніч, ми разом згадаємо про це.

— Неодмінно…

Недавно я одержав листівку:

“Коли тепер ми дивимося на небо, то згадуємо всіх вас, і ту зоряну ніч з багаттям. Ви, залюблені в природу, і ми також. Тому ви близькі до нашої душі. Вашого візиту ми ніколи не забудемо, ви будете тут, з нами, завжди. Бажаємо вам любові і миру на землі.

Женя і Верн Джонсони”.

Ми всі — з одного дому, ім’я якому — Земля, господарі в якому — любов і мир.

Він здійснив титанічний подвиг — бувши біологом, генетиком, селекціонером і географом-мандрівником, зібрав найбільшу у світі колекцію культурних рослин, заснував світовий фонд флори. У пошуках ресурсів рослинного світу, побував у Західній Європі і Середній Азії, Китаї і Африці, Північній і Південній Америці. Він працював у московських і петроградських, саратовських і полтавських, харківських і лондонських, паризьких і нью-йоркських лабораторіях. Його улюбленим афоризмом були слова: “Життя коротке. Треба поспішати”. Він ніби знав, яким справді коротким буде його життя. Він поспішав не просто жити — поспішав творити, немов здогадувався про підступні дії недругів, які урвали його невпинний поступ у розквіті творчих сил.

Творець “періодичного закону” флори народився в Москві. Його батько був сином кріпака. Вибившись у люди, став комерсантом і хотів, щоб його стежкою пішли діти. Та сталося так, що з семи синів і дочок троє ще малими померли, а решта, повироставши, обрала своїм берегом науку.

Вавилов-старший, маючи широку й поступливу вдачу, не дуже журився з цього. Молодший брат Миколи Івановича, Сергій, вже бувши видатним фізиком, академіком, писав про батька: “Він був людиною розумною, кмітливою, багато читав, писав і, безумовно, був чудовим організатором, справи його йшли чудово, він був вельми сміливим, не боявся нових починань. Громадський діяч, ліберал, справжній патріот… Його любили н поважали”.

Таким був і старший син Микола. З однією тільки різницею — він жив за іншого, ніж батько, часу, і мета в нього була інша. Згодом, ставши президентом ВАСГНІЛ, всесвітньовідомим ученим, він скаже: “Батько дуже хотів, щоб я став комерсантом. І я справдив його сподівання. Тільки комерцію, спрямовану на задовольнення власних потреб, я перетворив на діяльність, націлену на благо людей”.

Так, він обрав чи не найблагородніше у світі заняття, визначив перед собою чи не найгуманнішу мету — мобілізувавши рослинні арсенали планети, поставити їх на службу людям, зробити багатшим обідній стіл мешканців Землі. Він думав про людей, він працював для людей.

1908 рік. Кавказ. Перша дослідницька експедиція. Миколі Вавилову — за двадцять. Позаду були Московське комерційне училище (батько таки наполіг), вступні іспити до столичного сільськогосподарського інституту (це вже власне рішення). Що він привіз із Кавказьких гір? Багаті враження, нові думки, перспективні ідеї і… 158 екземплярів ботанічної колекції. Це був початок, перший крок по планеті Земля у пошуках невикористаних резервів флори.

Кавказька професура пропонувала залишитись на практику. Московський студент ґречно відмовився.

— Спасибі, — сказав він. — Але ж є Україна, наша одвічна житниця. Там не тільки думають про хліб — там роблять хліб…

На все життя запали в душу Миколи Івановича мальовничі місця України. Він побував у Полтаві, Катеринославі (нині Дніпропетровськ), Харкові. Там він утвердився у власному виборі. Пізніше, коли його обрали академіком АН УРСР, він з нагоди ювілею Полтавської дослідної станції, де колись проходив практику, писав, що тут, на дослідному полі, він дістав імпульс для всієї подальшої роботи, повірив в агрономію, генетику й селекцію.

Саме тут, серед степового, ще подекуди дикого й неосвоєного роздолля України, він остаточно вирішив присвятити себе науці. Але це була поки що мрія, і молодий Вавилов про неї скромно мовчав. Звірився одній тільки Каті Сахаровій, з якою проходив на Полтавщині практику і яка потім стала його дружиною. “Не приховаю від вас і того, — писав їй, — що прагну, маю нескромне бажання присвятити себе Erforschung Weg, тобто дорозі пошуків”.

Краще б він не освідчувався їй у цьому, так само, як і в коханні. Пов’язавши з мандрівним біологом свою долю, Катерина Миколаївна згодом відчула, що не зможе витримати шаленого ритму його життя і, народивши йому сина, відступилась, дала повну волю його діям.

Не знав Микола Іванович, що саме тут, на Україні, де він зустрів свою любов, де визначилась його глобальна “дорога пошуків”, і обірветься його дорога. Точніше, її обірвуть, а його назвуть “ворогом народу” і на тривалі роки пустять ім’я великого подвижника науки, який прагнув подарувати людству “гори хліба”, в непам’ять.

Складні й тернисті, драматичні й часом трагічні життєві шляхи людей, які обрали незвідану “дорогу пошуків”!

Та повернемось до початку цієї “дороги”. Що ж конкретно задумав Вавилов, проходячи практику па родючих полтавських землях? Яку мету поставив перед собою молодий учений, в жилах якого текла правічна кров оратаїв? Намір сина московського комерсанта був грандіозний — у найкоротший час опанувати рослинні багатства планети, вивчити поля цілого світу і навподіб періодичній системі хімічних елементів Менделєєва створити “гомологічний закон” зеленого царства. Він часто повторював слова великого хіміка про те, що “без тісного союзу з природознавством сільське господарство приречене на цілковитий застій”. Потрібне “планомірне втручання людини у творчість природи”, потрібен “агрономічний вплив на сільськогосподарські культури”. Чіткої наукової теорії, яка слугувала б основою для селекційної роботи, ще не було. Її необхідно створити!

Закінчивши сільськогосподарський інститут, здійснивши широкомасштабну поїздку за кордон — Лондон, Париж, Берлін, Микола Іванович розпочинає справу, яка зробить його “Менделєєвим у біології”.

Виступаючи на кафедрі приватного землеробства рідного інституту, він говорив:

— Віками наші селяни засівали поля чим завгодно: сіяли бур’яни разом з хлібом, заражене насіння — разом із здоровим, щупле — разом з дужим, придатне для одного ґрунту — разом з тим, що було придатне для іншого. На одному й тому ж полі росло по п’ятнадцять сортів жита або пшениці, і нікому не було діла до того, що один сорт боїться спеки, а другий — холоду, що одному потрібна довга весна, а іншому — коротка. Сіяли навмання, і хліб виростав такий собі — заморений, щуплий, миршавий. Треба наші поля оновити, заселити новими племенами рослин, племенами дужими, здоровими, пристосованими до ґрунту й клімату. Для цього потрібно вивчити, зібрати і завезти на наші поля рослини всієї земної кулі, щоб вони сповна слугували людям.