— А чи повідомили ви поліцію?

— Ні, сер, — відказав прем’єр-міністр із притаманними йому рішучістю й блискавичністю. — Не повідомили й не стали б цього робити. Повідомити поліцію — це означає врешті надати справі розголосу. А саме цьому ми хочемо запобігти.

— Чому ж, сер?

— Бо документ, про який ідеться, такий важливий, що розголос може дуже легко призвести — і я сказав би, що за нинішніх умов неодмінно призведе, — до конфлікту європейського значення. Без перебільшення можу сказати, що від нього залежить питання війни і миру. Якщо його розшуки не залишаться в цілковитій таємниці, то краще взагалі не шукати його. Адже викрали його саме задля того, щоб надати широкого розголосу.

— Зрозуміло. А тепер, містере Трелоні Гоупе, я буду щиро вдячний вам, якщо ви розповісте мені, за яких саме обставин зник цей документ.

— Розповім кількома словами, містере Холмсе. Цей документ — лист від одного іноземного монарха — ми одержали шість днів тому. Він має таку вагу, що я ніколи не насмілився б залишити його в сейфі міністерства. Тож я щовечора брав його з собою додому, на Вайтхолл-Терас, де зберігав у спальні, в замкненій скриньці для паперів. Він ще був там минулого вечора. В цьому я впевнений. Коли я збирався на обід, то ще раз відімкнув скриньку й побачив, що документ там. Але вранці він зник. Скринька стояла біля дзеркала, на моєму туалетному столику, цілу ніч. Сплю я сторожко, дружина моя — так само. Ми обоє ладні заприсягнутись, що вночі до кімнати ніхто не заходив. Але вранці, повторюю, папір усе-таки зник.

— О котрій годині ви обідали?

— О пів на восьму.

— Коли ви пішли до спальні?

— Моя дружина була в театрі. Я чекав на неї. Було вже десь пів на дванадцяту, коли ми пішли спати.

— Отже, протягом чотирьох годин скринька була без нагляду?

— До спальні не дозволено заходити нікому, крім покоївки — вранці — і мого камердинера або камеристки моєї дружини — упродовж решти дня. Але всі вони — вірні слуги й живуть у нас уже давно. До того ж, жоден з них не міг знати, що в скриньці є щось цінніше за звичайнісінькі службові папери.

— Хто знав про існування цього листа?

— В моєму домі — ніхто.

— Але ваша дружина, напевно, знала?

— Ні, сер. Я нічого не казав дружині, аж поки цього ранку папір не зник.

Прем’єр схвально кивнув головою.

— Я завжди знав, сер, як високо ви шануєте свій обов’язок, — мовив він. — Я певен, що в такій важливій і таємній справі це для вас вище за найтісніші родинні зв’язки.

Міністр європейських справ уклонився:

— Цілком справедливо, сер. До сьогоднішнього ранку я ані словом не прохопився дружині.

— А чи могла вона здогадатися сама?

— Ні, містере Холмсе, не могла, та й ніхто не міг би.

— Чи пропадали у вас документи раніше?

— Ні, сер.

— Хто в Англії знає про існування цього листа?

— Вчора про нього повідомили всіх членів кабінету, але вимогу зберігати таємницю, яка супроводжує кожне засідання уряду, цього разу було підкріплено урочистим попередженням з боку прем’єр-міністра. Боже милий, це ж треба, щоб за кілька годин я сам загубив його! — Відчай спотворив його гарне обличчя; він обхопив руками голову. На якусь мить ми побачили справжню вдачу цього чоловіка — рвучку, запальну, вразливу. Але наступної хвилини шляхетна маска знов з’явилася на його обличчі і він уже спокійним голосом вів далі. — Крім членів кабінету, про лист знають іще двоє або троє чиновників з міністерства. І більш ніхто в цілій Англії, можу запевнити вас, містере Холмсе.

— А за кордоном?

— Я певен, що за кордоном теж ніхто не бачив цей лист. Я переконаний, що навіть його міністри... тобто він обминув звичайні офіційні канали.

Холмс трохи посидів у задумі:

— А тепер, сер, я мушу попросити вас описати мені цей документ і пояснити, чому його зникнення призведе до таких серйозних наслідків.

Два державні діячі обмінялися швидкими поглядами, й прем’єрові густі брови насупились:

— Містере Холмсе, лист був у довгому, вузькому блакитному конверті. На червоній сургучевій печатці зображений лев у стрибку. Адресу написано великими, чіткими літерами...

— Ці подробиці, сер, — перервав Холмс, — звичайно, цікаві й суттєві, але мені треба підґрунтя цієї справи. Про що йшлося в тому листі?

— Це найсуворіша державна таємниця, і я побоююсь, що не зможу відповісти вам, до того ж і не бачу такої потреби. Якщо за допомогою ваших незвичайних можливостей, як усюди подейкують, вам пощастить знайти описаний мною конверт з листом, то ви найкраще прислужитеся своїй країні й дістанете будь-яку винагороду.

Шерлок Холмс, усміхнувшись, підвівся.

— Ви справді найзаклопотаніші люди країни, — мовив він, — але моя скромна праця теж потребує часу. Шкода, що не можу стати вам у пригоді, але я вважаю подальшу нашу розмову справжнім марнуванням часу.

Прем’єр підхопився: в його глибоко посаджених очах спалахнув той шалений вогонь, що змушував уряд щулитись зі страху.

— Я не звик, сер... — почав він, проте вгамував свій гнів і знову сів на канапу.

Якусь хвилину ми сиділи мовчки. Нарешті літній державний діяч знизав плечима.

— Ми змушені пристати на ваші умови, містере Холмсе. Ви, звичайно, маєте рацію, і з нашого боку було б нерозумно чекати від вас допомоги, поки ми не довіримося вам остаточно.

— Я згоден з вами, сер, — сказав молодий міністр.

— Тоді я розповім вам усе, але цілком сподіваюся на вашу честь і честь вашого колеги, доктора Ватсона. Я волаю до вашого патріотизму, бо не можу уявити собі більшого нещастя для нашої країни, ніж розголос цієї справи.

— Ви можете спокійно довіритися нам.

— Отже, це лист від одного іноземного монарха, якого стурбувало нещодавнє розширення наших колоній. Лист написано поспіхом, і він цілком на його совісті. Запити засвідчили, що навіть його міністри нічого про це не знають. Водночас лист такий різкий, а деякі вислови — такі зухвалі, що його оприлюднення, поза сумнівом, схвилювало б громадську думку всієї країни. Навіть більше, сер: можу сказати без вагань, що за тиждень після оприлюднення листа нашу країну буде втягнено у велику війну.

Холмс написав на папірці ім’я й показав його прем’єрові.

— Саме так. Це він. І цей лист, який може спричинити мільйонні витрати й загибель сотень тисяч людей, зник таким загадковим чином.

— Ви повідомили відправника?

— Так, сер, йому було надіслано шифровану телеграму.

— А може, він і сподівався розголосу свого листа?

— Ні, сер, ми маємо всі причини вважати, що він уже усвідомив необачність і запальність свого вчинку. Це стало б для нього й для його країни ще більшим лихом, ніж для нас.

— Якщо так, то в чиїх інтересах оприлюднення цього листа? Навіщо комусь знадобилося викрасти чи розголосити його?

— Отут, містере Холмсе, ви змушуєте мене торкнутись царини високої міжнародної політики. Якщо ви візьмете до уваги становище в Європі, то вам легко буде зрозуміти причину. Ціла Європа являє собою озброєний табір. Існують два союзи, що мають однакову військову силу. Велика Британія зберігає нейтралітет. Якби Британію втягли у війну з одним союзом, це забезпечило б перевагу іншого, навіть незалежно від того, чи воюватиме він, чи ні. Ви розумієте?

— Так, цілковито. Отож у викраденні та оприлюдненні листа зацікавлені вороги цього монарха, що прагнуть посіяти розбрат між його країною й нами?

— Так, сер.

— А куди могли б надіслати цей документ, якби він потрапив до ворожих рук?

— До будь-якого з європейських урядів. Може, саме цієї миті він мчить туди з такою швидкістю, на яку лише здатен пароплав.

Містер Трелоні Гоуп схилив голову на груди й застогнав. Прем’єр лагідно поклав руку йому на плече: