— З вами сталося нещастя, любий мій друже. Ніхто не наважиться звинувачувати вас. Ви вжили всіх застережних заходів... Тепер, містере Холмсе, вам відомі всі подробиці. Що ви порадите робити далі?

Холмс сумно хитнув головою:

— Ви думаєте, сер, що війна неминуча, якщо цей документ не буде знайдено?

— Гадаю, що так.

— Тоді, сер, готуйтеся до війни.

— Це жорстокі слова, містере Холмсе.

— Зважте на факти, сер. Навряд чи лист забрали пізніш, аніж о пів на дванадцяту ночі, бо з того часу, як я зрозумів, і до того, як виявили, що він пропав, містер Гоуп із дружиною обоє були в спальні. Виходить, лист узяли минулого вечора, не раніш, аніж о пів на восьму, причому саме близько цієї години, бо злодій знав, де він лежить, і намагався, природно, заволодіти ним якнайскоріше. А тепер, сер, якщо документ такої ваги було викрадено ще вчора, то де він може бути зараз? Немає жодних причин десь ховати його. Найімовірніше, його вже передали зацікавленій особі. Чи є в нас надія перехопити лист або хоча б натрапити на його слід? Ні, він недосяжний для нас.

Прем’єр-міністр підвівся з канапи:

— Ви міркуєте цілком логічно, містере Холмсе. Я бачу, що тут справді нічим не зарадити.

— Уявімо собі, наприклад, що лист узяли камеристка або камердинер...

— Вони обоє — старі й вірні слуги.

— Як я зрозумів, ваша спальня — на третьому поверсі, а з передпокою до неї не можна увійти непоміченим. Отже, це зробив хтось із мешканців будинку. Кому ж злодій міг передати лист? Одному з міжнародних шпигунів або таємних агентів, чиї імена добре мені відомі. Очолюють їхню, так би мовити, компанію троє. Я почну свої розшуки з того, що дізнаюся, чим нині зайнятий кожен з трьох. Якщо один з них виїхав, — надто коли виїхав учора ввечері, — ми довідаємось, куди подівся документ.

— А навіщо йому виїжджати? — спитав міністр європейських справ. — Він так само міг би віддати лист до посольства тут, у Лондоні.

— Гадаю, що ні. Ці агенти працюють самостійно, їхні стосунки з посольствами досить напружені.

Прем’єр ствердно кивнув головою.

— Думаю, що ви маєте рацію, містере Холмсе. Він власноручно передасть такий цінний подарунок адресатові. Ваші плани, як на мене, цілком доречні. Але тим часом, Гоупе, нам не слід через це нещастя забувати про інші наші обов’язки. Якщо протягом дня станеться щось нове, ми повідомимо вас, і ви теж, звичайно, дасте нам знати про наслідки ваших розшуків.

Обидва державні діячі вклонились і повагом вийшли з кімнати.

Коли наші вельможні відвідувачі пішли, Холмс мовчки закурив люльку й сидів кілька хвилин у глибокій задумі. Я розгорнув ранкову газету й почав читати про дивовижний злочин, що скоївся в Лондоні минулого вечора, аж тут мій друг скрикнув, скочив на ноги й поклав люльку на камінну полицю.

— Так, — сказав він, — кращого способу немає. Становище скрутне, проте не безнадійне. Зараз нам слід хоча б дізнатися, хто взяв лист, — можливо, він ще не виплив у нього з рук. Урешті-решт, цих людей цікавлять лише гроші, а нині до моїх послуг — уся державна скарбниця Британії. Якщо лист продається, я куплю його — нехай навіть доведеться збільшити на пенс прибутковий податок. Можливо, цей чолов’яга ще тримає лист у себе, — адже треба дізнатись тутешню ціну, перш ніж спробувати щастя за кордоном. Є лише троє, хто здатен на таку сміливу гру, — це Оберштайн, Ля-Ротьєр та Едвардо Лукас. Я відвідаю всіх трьох.

Я зазирнув у ранкову газету.

— Едвардо Лукас із Ґодольфін-стріт?

— Так.

— Ви не зможете відвідати його.

— Чому?

— Його вбито учора ввечері у власному будинку.

Мій друг так часто вражав мене під час наших пригод, що я мимоволі зрадів, побачивши, як мої слова вплинули на нього самого. Він здивовано глянув на мене, потім видер з моїх рук газету. Ось той допис, який я читав тієї хвилини, коли Холмс підвівся з крісла.

«Убивство у Вестмінстері.

Таємничий злочин стався минулого вечора в будинку № 16 на Ґодольфін-стріт — одній із тих старовинних затишних вуличок, забудованих, у вісімнадцятому столітті, що пролягають між річкою і Вестмінстерським абатством, майже в затінку великої вежі будівлі парламенту. В цій невеличкій, але вишуканій господі кілька років мешкав містер Едвардо Лукас, відомий у світських колах як вродливий, привабливий чоловік і один з найкращих тенорів країни. Містер Лукас був неодружений, мав тридцять чотири роки; серед його слуг були літня економка місіс Прінґл і лакей Міттон. Економка звичайно рано йшла спати до кімнати на горішньому поверсі. Лакей того вечора вирушив у гості до приятеля в Гаммерсміт. Із десятої години містер Лукас залишався в будинку сам. Що сталося після тієї години, поки що невідомо, але за чверть до дванадцятої констебль Беррет, що проходив Ґодольфін-стріт, помітив, що двері будинку № 16 відчинено. Він постукав, але відповіді не почув. Побачивши в передній кімнаті світло, він увійшов у коридор і знову постукав, але відповіді й цього разу не було. Тоді він відчинив двері й ступив до кімнати. Там було страшенне безладдя: всі меблі повідсовувано вбік, посередині лежав перекинутий стілець. Біля стільця, тримаючись за його ніжку, розпростерся нещасний господар помешкання. Його вбили ударом ножа просто в серце; він помер, судячи з усього, в одну мить. Ніж, яким було скоєно вбивство, виявився кривим індійським кинджалом, що його взяли з колекції східної зброї, яка оздоблювала стіну кімнати. Причиною вбивства було, мабуть, не пограбування, бо всі коштовні речі в кімнаті залишилися на місці. Містер Едвардо Лукас мав таку славу й пошанування в світських колах, що звістка про його таємниче й жорстоке вбивство викликала щиру скорботу серед численних його друзів».

— Ну, Ватсоне, що ви про це скажете? — спитав після довгої мовчанки Холмс.

— Дивовижний збіг.

— Збіг? Одного з трьох, кого ми вважали за можливого учасника цієї драми, спіткала жорстока смерть саме тієї години, коли ця драма відбулася. Справді, надто дивно для збігу! Ні, любий мій Ватсоне, ці дві події пов’язані між собою — мають бути пов’язані. І нам слід відшукати цей зв’язок.

— Але тепер про все дізнається поліція.

— Аж ніяк. Вони знають лише те, що побачили на Ґодольфін-стріт. Вони нічого не знають — і не дізнаються — про Вайтхолл-Терас. Тільки ми знаємо про обидві пригоди, й тільки ми можемо пов’язати їх. В усякому разі, тут є яскрава деталь, що викликала мої підозри проти Лукаса. Ґодольфін-стріт у Вестмінстері розташована за кілька хвилин ходи від Вайтхолл-Терас. Інші таємні агенти, яких я назвав, мешкають на околицях Вест-Енду. Отже, Лукасові було набагато легше, ніж іншим, налагодити зв’язок і одержати відомості з дому міністра європейських справ. Це дрібниця, але якщо зважити на те, що події розгорталися так блискавично, то вона може бути суттєвою. Овва! А це що таке?

З’явилася місіс Хадсон з жіночою візитною карткою на таці. Холмс поглянув на картку, підняв брови й передав її мені.

— Попросіть леді Гільду Трелоні Гоуп, хай зробить ласку й увійде, — сказав він.

За мить наше скромне помешкання, що вже бачило сьогодні вельможних гостей, було пошановано вдруге — тепер уже візитом найчарівнішої жінки в Лондоні. Я часто чув про красу наймолодшої доньки герцога Белмінстерського, проте жоден її опис, жодна чорно-біла фотографія не могли передати дивних, ніжних чарів та чудової барви її витонченого обличчя. Проте того осіннього ранку не краса її спершу впала нам в око. Щоки у неї зблідли від хвилювання, очі гарячково блищали, тонкі вуста міцно зімкнулись від зусилля опанувати себе. Страх, а не краса передусім вразив нас, коли наша чарівна гостя стала на порозі.

— Чи був тут мій чоловік, містере Холмсе?

— Так, мадам, був.

— Містере Холмсе, благаю вас, не кажіть йому, що я приходила сюди.