— Щоб як слід скопіювати креслення, треба мати великі технічні знання.
— Але ж їх мали, мабуть, і сер Джеймс, і Вест, та й ви, гадаю, маєте?
— Звичайно, та я прошу вас не втягувати мене до цієї справи, містере Холмсе. Що тут довго гадати, коли відомо, що креслення знайшли у Веста?
— Все-таки дуже дивно, що він зважився взяти оригінали, коли міг вільно зробити копії й так само продати їх.
— Справді дивно, однак узято саме оригінали.
— Що далі шукаєш, то загадковішою стає ця справа. Трьох креслень і досі не знайдено. Як я зрозумів, вони — найголовніші.
— Так, це правда.
— Чи означає це, що той, до кого потрапили ці креслення, зможе побудувати човен Брюса — Партінґтона без решти креслень?
— Я вже доповідав про це в адміралтействі. Але сьогодні знову переглянув креслення й засумнівався. На одному з паперів, що повернулися, є креслення клапанів та автоматичних замків. Поки ті іноземці не винайдуть їх самі, вони не зможуть побудувати човен. Проте обминути таку перешкоду легко.
— Отже, три зниклі креслення — найважливіші?
— Безперечно.
— З вашого дозволу, я трохи огляну контору. Запитань до вас у мене більше немає..
Він оглянув замок сейфа, двері кімнати і, нарешті, залізні віконниці. Лише тоді, коли ми опинились на травнику перед будинком, цікавість його знов ожила. Під вікном росло лаврове дерево — деякі його гілки були зігнуті або зламані. Він уважно роздивився на них у лупу, потім оглянув також ледве помітні сліди на землі. Врешті-решт, попросивши старшого клерка зачинити залізні віконниці, він звернув мою увагу на те, що посередині вони трохи не сходяться, тож із вулиці можна розгледіти, що відбувається всередині.
— Сліди, звичайно, майже зникли впродовж змарнованих трьох днів. Може, вони щось і означають, а може, й нічого. Як на мене, Ватсоне, Вуліч нам уже нічим не допоможе. Наша тутешня здобич невелика. Погляньмо, чи не більше пощастить нам у Лондоні.
І все-таки ми натрапили на ще одну знахідку, перш ніж покинули Вуліч. Касир на станції охоче повідомив, що він бачив Кадоґена Веста, якого дуже добре знав, у понеділок увечері; він їхав до станції Лондон-Бридж потягом чверть на дев’яту. Він був сам і взяв один квиток у вагон третього класу. Касира вразила його знервованість. Вест був такий схвильований, що ніяк не міг забрати решту; касирові довелося допомогти йому. Переглянувши розклад, ми побачили, що потяг о восьмій п’ятнадцять був першим, яким Вест міг виїхати до Лондона після того, як о пів на восьму залишив наречену на вулиці.
— Спробуймо відтворити події, Ватсоне, — сказав Холмс, помовчавши з півгодини. — Не знаю, чи траплялася нам у розслідах інша така важка справа. З кожним новим кроком наражаємось на новий підводний камінь. І все-таки ми помітно просунулися вперед.
Результати наших допитів у Вулічі загалом свідчать проти молодого Кадоґена Веста, але сліди під вікном контори дозволяють нам висунути поблажливіше припущення. Уявімо собі, наприклад, що до нього звернувся якийсь іноземний агент. Він міг узяти з Веста таку присягу, що той мусив мовчати. Однак думка про креслення хвилювала молодика — судячи з тих натяків, якими він ділився з нареченою. Далі уявімо собі, що тієї самої миті, коли вони йшли до театру, він раптом помітив у тумані того самого агента, що прямував до контори. Вест був запальною людиною. Коли йшлося про обов’язок, він не зважав ні на які обставини. Він пішов за тим чоловіком, став під вікном, бачив, як той забрав папери, й побіг навздогін за злодієм. Таким чином, зникає питання, чому взято оригінали, а не зроблено копії. Стороння людина могла взяти лише оригінали. Поки що все начебто збігається.
— Що ж далі?
— Отут ми наражаємось на труднощі. Здавалося б, перше, що слід було зробити молодому Кадоґену Весту, — перейняти негідника та зчинити тривогу. Чому ж він цього не зробив? Може, папери взяв хтось із його начальників? Тоді це пояснює Вестову поведінку. Або так: злодій зумів утекти в тумані, і Вест одразу кинувся за ним до Лондона, до його помешкання, якщо припустити, що він знав, де той мешкає. В усякому разі, сталося щось надзвичайно важливе, якщо він залишив дівчину в тумані й навіть не дав про себе знати потім. Далі слід губиться, й зостається Вестове тіло, що з сімома кресленнями в кишені опинилося на даху вагона метрополітену. Чуття мені підказує, що шукати тепер слід з іншого кінця. Якщо Майкрофт уже надіслав нам лист з адресами, то серед них, може, знайдеться той, хто нам потрібен, і ми вирушимо одразу двома слідами.
На Бейкер-стріт на нас справді чекав лист. Його приніс спеціальний урядовий кур’єр. Холмс переглянув лист і перекинув мені.
«Відомо багато дрібних шахраїв, проте мало тих, хто наважився б на таку велику справу. Гідні уваги лише Адольф Майєр, Ґрейт-Джордж-стріт, 13, Вестмінстер; Луї Ля-Ротьєр, Кемден-Меншенз, Нотинґ-Хілл, та Гуґо Оберштайн, Колфілд-Ґарденс, 13, Кенсинґтон. Щодо останнього відомо, що в понеділок він був у місті, за пізнішими донесеннями — виїхав. Радий чути про «світло у темряві». Уряд з великим занепокоєнням чекає на твою остаточну доповідь. Отримано настанови з найвищих державних кіл. Якщо треба, то вся поліція королівства буде до твоїх послуг.
Майкрофт».
— Боюся, — мовив, усміхаючись, Холмс, — що «вся королівська рать» не зарадить мені в цій справі. — Розгорнувши велику мапу Лондона, він зацікавлено схилився над нею. — Так, так! — невдовзі вигукнув він із задоволенням. — Здається, щастя нарешті обернулося до нас. Я вже вірю, Ватсоне, що цю справу ми врешті-решт подолаємо. — На радощах він ляснув мене по плечу. — Зараз я піду. Це лише розвідка. Я не братимуся ні до чого серйозного без свого вірного друга й літописця. Залишайтеся тут, і за годину-дві ми, мабуть, побачимося знову. Якщо занудьгуєте, то беріть перо, оцей стос паперу і починайте писати про те, як ми врятували державу.
Мені трохи передався його веселий настрій; я знав, що без вагомої причини він ніколи не скине з себе звичайної маски стриманості. Увесь довгий листопадовий вечір я з нетерпінням чекав на свого друга. Нарешті одразу після дев’ятої посильний приніс мені таку записку:
«Обідаю в ресторані Ґольдіні, що на Ґлостер-Роуд, у Кенсинґтоні. Прошу вас негайно прийти до мене. Захопіть із собою ломик, ліхтар, зубило та револьвер.
Ш.Х.»
Оце так знаряддя випадало тягати з собою поважному громадянинові темними, огорнутими туманом вулицями! Я старанно порозтикував усе це по кишенях пальта й вирушив за наданою адресою. Мій друг сидів у цьому крикливо розмальованому італійському ресторані за круглим столиком біля дверей.
— Хочете чогось попоїсти? Ні? Тоді випийте зі мною кави з кюрасо. І візьміть одну з сигар хазяїна. Вони не такі отруйні, як можна було очікувати. Ви взяли знаряддя?
— Так, воно тут, у пальті.
— Чудово. Дозвольте, я стисло розповім вам про те, що зробив сам і що нам слід зробити разом. Напевно, Ватсоне, ви згодні зі мною, що тіло молодика поклали на дах вагона. Мені це стало зрозуміло тієї самої миті, коли я переконався, що він не випадав з вагона.
— А чи не могли його скинути з якогось моста?
— Як на мене, це неможливо. Якщо ви придивитеся до вагонних дахів, то побачите, що вони спадисті й ніякого поруччя довкола немає. Отже, ми можемо напевно сказати, що тіло молодого Кадоґена Веста поклали на дах вагона.
— Але яким чином?
— На це питання нам треба знайти відповідь. Є лише один можливий шлях. Чи знаєте ви, що потяги метрополітену в деяких місцях Вест-Енду виходять із тунелів? Я пригадую, що часом, проїжджаючи там, бачив вікна будинків просто в себе над головою. А тепер уявіть собі, що потяг зупинився під одним з таких вікон... Хіба так важко покласти з нього тіло на дах вагона?
— Це здається неймовірним.