— Нам слід пригадати давнє правило: коли залишається тільки одна версія, то вона, хай навіть неймовірна, виявляється правдивою. Всі інші версії не справдились. Коли я з’ясував, що відомий міжнародний агент, який щойно виїхав з Лондона, мешкав в одному з будинків, які виходять просто до лінії метрополітену, я так зрадів, що навіть приголомшив вас дитинністю своєї поведінки.

— Ось воно що!

— Так, авжеж. Моєю метою став Гуґо Оберштайн, з Колфілд-Ґарденс, 13. Я почав свої розшуки зі станції Ґлостер-Роуд, де вельми люб’язний службовець провів мене коліями, і я не лише переконався, що задні вікна будинків на Колфілд-Ґарденс виходять просто на лінію, а й довідався дещо важливіше: саме в тому місці колія перетинається з іншою, більшою, тож потяги метрополітену частенько стоять там по кілька хвилин.

— Блискуче, Холмсе! Ви все-таки знайшли те, що треба!

— Не зовсім, не зовсім, Ватсоне. Ми просуваємося вперед, але мета ще далеко. Отож, оглянувши задню стіну будинку на Колфілд-Ґарденс, я уважно роздивився його фасад і переконався, що пташка справді випурхнула. Будинок досить великий, на горішньому поверсі є окремі помешкання. Оберштайн жив саме там з одним лакеєм, — мабуть, своїм спільником, якому цілком довіряв. Візьмімо до уваги, що Оберштайн вирушив на континент, щоб вигідно продати здобич, але це зовсім не втеча, — він не мав причин боятися арешту; а те, що тим часом до нього можуть навідатись, йому навіть на думку не спало. А ми саме це й зробимо.

— А хіба не можна отримати ордер від поліції?

— На підставі наших доказів — навряд.

— Але що це може нам дати?

— Наприклад, ми знайдемо яке-небудь листування.

— Мені це не до душі, Холмсе.

— Любий мій друже, ви лише постоїте надворі на варті. Увесь кримінал я беру на себе. Зараз нема часу відступати через дурниці. Згадайте про Майкрофтів лист, адміралтейство, уряд, високих осіб, що чекають новин. Ми мусимо це зробити.

Замість відповіді я підвівся з-за столу.

— Ваша правда, Холмсе. Ми мусимо це зробити.

Він підскочив і потис мені руку.

— Я знав, що врешті-решт ви підете, — сказав він, і в його очах я прочитав щось схоже на ніжність. Наступної миті він знову став самим собою — владним, суворим.

— Іти туди з півмилі, але поспішати не треба. Ходімо пішки, — мовив він. — Благаю вас, не розгубіть знаряддя. Ваш арешт як підозрілої особи надто ускладнить справу.

Колфілд-Ґарденс — одна з тих вулиць із рядами будинків з колонами та портиками, що правлять за взірець будівель вікторіанської доби у Вест-Енді. За сусідніми дверима була, напевно, дитяча вечірка: там весело бриніли юні голоси й бренькало серед нічної тиші піаніно. Туман іще не розвіявся й по-дружньому ховав нас за своєю завісою. Холмс засвітив ліхтар і підніс його до міцних дверей.

— Солідна річ, — мовив він. — Тут не лише замок, а й засувки. Спробуймо краще через підвал. Коли раптом з’явиться якийсь надто ревний полісмен, то отам унизу є чудовий темний закуток. Подайте мені руку, Ватсоне, — треба пролізти через огорожу, а потім я допоможу вам.

За хвилину ми обидва були коло дверей підвалу. Тільки-но ми сховалися в закутку, як згори, з туману, долинули кроки полісмена. Коли їхній м’який помірний стукіт ущух, Холмс узявся до роботи. Я бачив, як він нахиливсь, напруживсь — і двері з тріскотом відчинились. Ми прослизнули до темного коридору, зачинивши за собою підвальні двері. Холмс ішов попереду незастеленими східцями кручених сходів. Жовте віяльце світла його ліхтаря впало на низьке вікно.

— Ось воно. Певно, те саме, Ватсоне. — Холмс відчинив вікно, й тієї самої миті долинув тихий, протяжний гуркіт, що гучнішав і врешті перетворився на ревіння, — повз будинок промчав у темряві потяг. Холмс провів ліхтарем по підвіконню. Воно було густо вкрите сажею, що виходила з паровозних труб; подекуди її було розмазано й стерто.

— Тут, як бачите, лежало тіло. Овва! Що це, Ватсоне? Звичайно, сліди крові. — Він показав на темні, вицвілі плями на нижньому краю рами. — Я помітив їх і на кам’яних сходинках. Тепер усе зрозуміло. Зачекаймо, поки тут зупиниться потяг.

Чекати нам довелося недовго. Наступний потяг, що з таким самим ревінням виринув з тунелю, поступово уповільнив хід, заскреготів гальмами й зупинився просто над нами. Від підвіконня до даху вагона було менш ніж чотири фути. Холмс обережно зачинив вікно.

— Поки що все справджується, — мовив він. — Що ви про це думаєте, Ватсоне?

— Ви просто майстер! Ви перевершили самого себе.

— Тут я з вами не згоден. Слід було лише здогадатися, що тіло поклали на дах вагона, — то був не бозна-який хитромудрий здогад, а решта неминуче з нього випливала. Якби не великі державні інтереси, то вся ця справа виглядала б найбуденнішою. Наші труднощі й досі попереду. Але хтозна, може, ми знайдемо тут щось нове, що стане нам у пригоді.

Ми піднялися кухонними сходами й увійшли до помешкання на другому поверсі. Одна з кімнат — їдальня з простими меблями — не містила нічого цікавого для нас. Друга, спальня, — так само. Остання кімната виглядала привабливіше, і мій друг заходився її старанно оглядати. Вона була повна книжок та паперів — слугувала, мабуть, кабінетом. Холмс спритно вивертав шухляду за шухлядою, полицю за полицею, але жодного разу блиск радості не осяяв його суворого обличчя. Так проминула година, та він нічого не знайшов.

— Хитрий лис позамітав усі сліди, — сказав він. — Не залишив нічого підозрілого. Небезпечне листування або знищено, або вивезено. Ось наша остання надія.

То була маленька бляшана скринька, що стояла на письмовому столі. Холмс відчинив її зубилом. У ній було кілька сувоїв паперу, списаного числами та підрахунками, але вгадати їхній зміст було неможливо. Лише повторювані слова «тиск води» та «тиск на квадратний дюйм» наводили на думку, що це стосується підводного човна. Холмс нетерпляче відкинув їх убік. Там зостався лише конверт із якимись газетними вирізками. Холмс порозкладав їх на столі, і з напруження на його обличчі я зрозумів, що його надії зросли.

— Що це таке, Ватсоне? Що це таке? Добірка газетних оголошень. Судячи з паперу й шрифту, з «Дейлі Телеграф». Верхній кут правої колонки. Чисел немає, але порядок видно з самих оголошень. Оце, мабуть, перше:

«Сподівався почути раніше. Умови прийнято. Пишіть повністю, за адресою, вказаною на картці

П’єро».

А ось наступне:

«Надто складно для опису. Мушу мати повний звіт. Оплата після вручення замовлення.

П’єро».

Далі:

«Поспішайте. Відмовлюсь від пропозиції, якщо не буде дотримано умов. У листі зазначте день зустрічі. Підтвердимо через оголошення.

П’єро».

І нарешті:

«В понеділок увечері, після дев’ятої. Стукати двічі. Будемо самі. Оплата готівкою після вручення замовлення.

П’єро».

Найповніший звіт, Ватсоне! Якби лише знайти того, кому це адресовано! — Він замріяно сидів, тарабанячи пальцями по столу. І раптом підхопився.

— Врешті-решт, це не так уже й важко. Тут нам нічого більше робити, Ватсоне. Ходімо до редакції «Дейлі Телеграф» — там, гадаю, ми завершимо нашу сьогоднішню працю.

* * *

Майкрофт Холмс із Лестрейдом, як ми й домовлялися, з’явились уранці після сніданку, й Шерлок Холмс розповів їм про наші пригоди минулого вечора. Детектив хитнув головою, почувши наше зізнання щодо пограбування.

— У нас у поліції таке не дозволяють, містере Холмсе, — мовив він. — Немає нічого дивного, що ви досягаєте того, що нам не під силу. Але одного чудового дня ви зайдете надто далеко й тоді вам з другом не уникнути прикрощів.

— «За Англію, красу та дім», еге ж, Ватсоне? Мученики на олтарі вітчизни. А що скажеш ти, Майкрофте?

— Чудово, Шерлоку! Дивовижно! Проте що це нам дасть?