Вернімося трохи назад і увійдімо о четвертій годині ранку пам'ятного дня коронації у Вестмінстерське абатство. Ми тут не самі: хоч надворі ще ніч, але освітлені факелами хори вже повні людей, які ладні просидіти на місці і сім і вісім годин, аби тільки узріти видовище, яке рідко доводилося бачити двічі в житті — коронування короля. Так, Лондон і Вестмінстер піднялися ще з третьої години, коли ревнули перші гармати, і вже цілі юрми неродовитих багачів, що купили собі право пройти на хори, тіснилися коло входів, призначених для громадян їхнього стану.

Години тягнуться повільно й тоскно. Метушня стихла, бо хори давно були переповнені. Ми теж можемо сісти, обдивитися й поміркувати на дозвіллі. Переповнені людом галереї й балкони то вимальовуються в тьмяних сутінках, то ховаються за колонами й виступами. Нам добре видно усю величезну північну частину хрещатого собору, порожню, бо найвища аристократія ще не прибула. Ми бачимо також широкий, вистелений багатими тканинами поміст, де на підвищенні стоїть трон. Біля сидіння трону вправлено плоский, нетесаний камінь (Сконський камінь, на якому колись вінчалося на царство багато поколінь шотландських королів, а згодом стали коронуватися й англійські монархи); трон і підніжжя вкрито золотою парчею.

Навколо панує тиша; сумно блимають факели; години ліниво повзуть. Аж от, нарешті, зазоріло, факели погашено, по всьому собору розливається м'яке світло. Помалу вимальовуються всі обриси грандіозної будівлі, але якось тьмяно й таємниче, бо сонце повите хмарами.

О сьомій годині сонне чекання порушується. З останнім ударом годинника в північній частині собору з'являється перша переса[16] вбрана з пишністю царя Соломона. Пишно одягнений розпорядник веде її на призначене місце, а другий, теж виряджений наче пава, несе довжелезний шлейф леді, і коли леді сідає в своє крісло, укладає шлейф у неї на колінах. Потім він ставить їй під ноги ослінчик і кладе її коронку так, щоб вона була під рукою, коли настане час надіти її на голову.

Переси пливуть одна за одною блискучим потоком, тут і там мигтять барвисті розпорядники, розсаджуючи дам і дбаючи про те, щоб їм було якнайзручніше. У соборі стало веселіше: грає життя, і рух, і барви. Потім знов настає тиша, бо всі переси вже прийшли, всі розсілися по місцях, утворивши живий райдужний квітник, усіяний брильянтовими іскрами, немов Молочний Шлях! Тут є жовті, зморщені, зовсім посивілі вдови, що пам'ятають ще коронацію Річарда III і його неспокійні, давно забуті часи; є і вродливі літні леді, і чарівні молоді жінки, і ніжні гарненькі дівчата з блискучими очима й свіжим рум'янцем на щоках; легко може статися, що вони навіть не зуміють як слід надіти свої коронки, коли настане урочиста хвилина, бо для них це річ незвичайна, і вони будуть дуже хвилюватися. А втім, це ніяк не може трапитися, бо в усіх перес зачіски зроблені так, щоб можна було на перший знак швидко й безпомилково посадити коронку як слід.

Ми уже бачили, що всі ці леді засипані брильянтами, ми милувалися їхньою красою, але далі нас чекає щось справді надзвичайне. О дев'ятій годині хмари на небі зненацька розходяться, в собор вдираються потоки сонячного світла і заливають ряди прекрасних дам; кожен ряд спалахує сліпучими вогнями, і раптова яскравість цього видовища проймає нас, мов електричний струм. Але от, замикаючи похід чужоземних гостей, у пасмо світла вступає посол з якогось далекого східного краю, і нам аж дух зайнявся — такий блиск розливає він навколо себе; бо з голови до ніг він весь іскриться самоцвітами і шлях свій щедро засипає променисто золотим дощем.

Час минав; спливла година, друга, третя; гримнули гармати, сповіщаючи про прибуття королівської процесії. Радість охопила стомлених чеканням людей. Всі знали, що доведеться ще пождати трохи, бо король мусить одягтися й підготуватися до урочистої церемонії, але поки що можна було приємно розважитися розгляданням перів королівства, що з'являлися один по одному в своїх розкішних мантіях. Кожного пера шанобливо вели на його місце і клали перед ним його корону. Глядачі на хорах з щирою цікавістю дивилися на все; більшість з них уперше бачила герцогів, графів та баронів, імена яких славилися в історії вже п'ять віків. Коли, нарешті, всі пери посідали, з хорів відкрилося пишне видовище, яке назавжди лишилося в пам'яті всіх присутніх.

На поміст зійшли епіскопи в парадних ризах та митрах і зайняли призначені місця; за ними рушив лорд-протектор та інші вельможі, потім закуті в сталь гвардійці.

Настала хвилина напруженого чекання. Гримнула урочиста музика, і Том Кенті в довгій парчевій мантії з'явився в дверях. Всі повставали, і почалось коронування.

Абатство сповнилося звуками урочистого гімна, і Тома підвели до трону. Один по одному відбувалися освячені старовиною ритуали, пишні й величні. Але що ближче надходив кінець церемонії, то блідішим ставав Том Кенті і дедалі страшніший розпач стискав його сповнену каяттям душу.

Аж от архієпіскоп Кентерберійський взяв з подушки корону Англії і підняв над головою тремтячого Тома. В ту мить в північній частині собору спалахнула наче райдуга, бо всі пери й переси разом, як одна людина, узяли свої коронки, піднесли їх угору і завмерли.

По собору прокотився глухий гомін. У цю урочисту хвилину перед очима глядачів з'явилася раптом нова дійова особа, якої раніш ніхто не помічав. То був хлопець з непокритою головою, у стареньких черевиках і в простенькій та ще й подертій одежі. Величним рухом, який ніяк не пасував до його убогого вигляду, він зняв угору руку й владно мовив:

— Забороняю класти корону Англії на голову цього злочинця! Я — король!

Вмить хлопця схопило кілька рук. Але Том Кенті, в королівській мантії, кинувся вперед і дзвінко крикнув:

— Пустіть його! Він справді король!

Присутніх охопила паніка. Всі попідводилися з місць і спантеличено дивилися один на одного та на головних осіб цієї вистави, не тямлячи, чи наяву вони це бачать, чи у сні. Лорд-протектор був приголомшений так само, як і інші, але швидко опанував себе і твердо промовив:

— Не зважайте на слова його величності! Його знов посіла недуга. Схопіть бродягу!

Його б послухалися, але Том тупнув ногою й вигукнув:

— Під загрозою смерті забороняю вам торкатися його! Він — король!

Руки придворних опустилися. Усі заціпеніли. Ніхто не рухався, ніхто не говорив. Власне, ніхто не знав, що треба робити в таких нечуваних випадках. А поки всі силкувались дати собі раду, маленький обірванець з гордою поставою і ясним чолом сміливо йшов уперед і за якусь хвилину опинився на помості. Том радісно кинувся йому назустріч і, упавши на коліна, вигукнув:

— О найясніший мій королю! Дозволь бідному Тому Кенті першому присягнути тобі на вірність і сказати: поклади на себе корону і вступи в свої права.

Лорд-протектор суворо глянув в обличчя зухвалому обірванцеві, але раптом суворість згасла в його очах і натомість в них засвітилося безмірне здивування. Те ж саме сталося і з усіма сановниками. Вони перезирнулися і мимовільно разом відступили. «Яка дивна схожість!» подумав кожен з них.

Лорд-протектор поміркував з хвилину, потім промовив з шанобливою поважністю:

— З вашого дозволу, сер, я хотів би задати вам кілька питань, які…

— Я відповім на них, мілорде.

Герцог став розпитувати хлопця про королівський двір, про покійного короля, про принца та принцес, і той відповідав на все, не запинаючись, цілком правильно. Він точно описав парадні покої в палаці, апартаменти покійного короля й принца Уельського.

Це було дивно, неймовірно, і всі присутні були вражені вкрай. Том Кенті почув, як до нього вертається щастя, і окрилився надією, але лорд-протектор похитав головою й сказав:

— Усе це справді гідне подиву, але таку ж блискучу відповідь дав би. нам і наш найясніший король.

Том засмутився — його все ще називали королем! — і всі надії його враз потьмарились.