— Коли ви востаннє бачили у професора цю його роботу?

— В середу.

— Значить, це ще в Варшаві?

— Так, у Варшаві.

— А тут?

— Тут я вже її не бачила.

— Дякую вам, Галінко, — промовив я тепло і потиснув їй руку. Відчував, що вона тремтить.

— Ох, пане Павле!.. — в очах дівчини заблищали сльози.

Галінка вирвала руку і втекла.

* * *

Журка прийняв звістку з цікавістю, але спокійно.

— Я сподівався чогось подібного, — пробурмотів він. — Ще вчора я наказав обшукати «Ізолятор».

— Ну й що?

— Ніяких рукописів не знайдено. Ми не знайшли їх і тут, отже…

— Отже?

— Хто знає, чи не натрапили ми на мотив злочину.

— І я так думаю.

Журка, посміхаючись, закурив цигарку.

— Значить, це Галінка тобі розповіла?

— Галінка.

— Ти радий?

Я закусив губи.

— Везе ж тобі, спритнику, — мовив Журка. — Я б ніколи тебе в цьому не запідозрив!

— Про що ти? — зніяковів я.

— Ну, не прикидайся, ти повинен був чимось закрутити голову цій дівчинці, тільки чим? З твоєю фізіономією? Хай йому чорт, загадкові ці жінки! Сподіваюся, що й у мене є шанси…

* * *

Знизу чути було стукіт м'ячика. Зійшовши до вестибюля, ми побачили Йонаша, який грав з доктором Протоклицькою у настільний теніс.

Журка безцеремонно перервав гру.

— Я б хотів трохи поговорити з вами. Ходімо до вашої кімнати, докторе.

— Мене, здається, вже допитували, — незадоволено буркнув Йонаш.

— Мені дуже прикро, але ж тоді ви не сказали нам усього.

— Про що ви говорите?

— Довідаєтесь у кімнаті.

Коли двері за ними зачинилися, Журка сів на стілець і сказав:

— Я маю на увазі наукову працю професора про агранулоцитоз.

Йонаш здригнувся.

— Я не зовсім розумію, — видавив він.

— Хіба ви не чули про цю працю?

— Ні, цього я не сказав, але… — Йонаш завагався.

— У вас є якісь сумніви?

— Признаюся, ви мене спантеличили. Я просто не бачу зв'язку…

— Ця робота пропала, — сказав Журка.

— Пропала! — скрикнув Йонаш не своїм голосом.

— Це вас дивує?

— Надзвичайно. Кому б могла бути потрібна праця «Дзета»?

— Дзета? — Журка витріщив очі.

— У професора Містраля була звичка позначати обкладинки своїх рукописів буквами грецького алфавіту. Працю про анемію, наприклад, він позначив буквою «Дельта», а про агранулоцитоз — «Дзета». У своїх внутрішніх стосунках ми користувалися цими позначеннями.

— Хвилиночку, докторе. Виходить, була ще праця про анемію?

— Так, наукова праця про злоякісну анемію. Так само, як і рукопис «Дзета» досі не опублікована. Погляди, які в ній висловлювалися, ще недавно викликали застереження, і праця була відхилена.

— Розумію, — промимрив Журка, оглядаючи нігті. — Ці праці були написані на окремих аркушиках формату учнівського зошита і зберігалися в жовтих обкладинках з пластмаси, правда ж?

— Так.

— Який був почерк у професора?

— Дрібний, нерозбірливий!

— Оце він? — Журка показав кишеньковий календарик професора, Йонаш ствердно кивнув головою.

— Ви не можете сказати, що означають оці цифри біля окремих дат?

— Цифри?

— Ось, гляньте, — Журка підсунув календарик до Йонаша, — біля дати п'ятнадцятого січня — 258 000, п'ятнадцятого лютого — 30 000, а ще через місяць — 8500 і знак оклику.

Йонаш дивився здивований.

— Не уявляю собі.

— Вам це нічого не говорить?

— Ні, нічого.

Журка зітхнув.

— Ну, гаразд, повернемось до рукописів. Ви їх читали?

— Ні.

— Як так? Ви ж були асистентом професора. Ви разом з ним працювали.

— Це правда, але тільки над спільною темою про органи кровотворення. «Дзета» і «Дельта» були, так би мовити, особистою працею професора.

— Як це зрозуміти?

— Професор працював над ними за дорученням секції Академії наук, але індивідуально. Я, в усякому разі, не брав у цій роботі ніякої участі.

— Але ж як асистент ви. повинні були цікавитися.

— Звичайно, я дуже цікавився, — посміхнувся Йонаш, — але справа в тому, що професор зовсім не квапився хоча б у загальних рисах розкрити передо мною свій секрет. Професор Містраль тримав свої твори в суворій таємниці. Кажуть, ніби колись давно хтось списав його працю і привласнив собі авторство. З того часу професор став хворобливо потайним. Не довіряв нікому.

— Але проте на початку нашої розмови ви висловились про рукопис «Дзета» досить зневажливо. Звідки ж така думка, якщо ви не знали цієї наукової праці?

— Я просто не вірю, щоб можна було ще сказати щось сенсаційне про агранулоцитоз. Є набагато страшніші для людства хвороби.

— І все-таки ця праця пропала безслідно. Чи ви не могли б мені сказати, що з нею сталося?

— Я? А звідки ж я можу знати!

— Коли ви бачили її в професора востаннє?

Йонаш завагався.

— Не знаю… Я повинен пригадати…

— Пригадайте, будь ласка.

Журка якимсь хижим поглядом дивився на асистента. На обличчі Йонаша знову з'явилася тінь страху.

— Я бачив її… мабуть, у суботу ввечері. Так… у суботу ввечері, коли заніс професорові порошок.

— Де?

— На столику біля крісла.

— Ще одне питання. Де звичайно професор Містраль зберігав свої рукописи: у письмовому столі, в шафі чи в сейфі?

— Не знаю… Мене це не цікавило.

— Жаль, — сказав Журка, і ми обидва вийшли з кімнати.

— Може, Галінка відповіла б на це питання, — зауважив я.

— А ми йдемо саме до неї, — мовив Журка.

* * *

Галінку ми застали за роботою: вона писала листи.

— Ми перешкодили вам, — Журка посміхнувся з грацією, якої я й не підозрював у ньому. — Насамперед хочу висловити вам свою подяку. Поки що ви єдиний наш союзник у цьому похмурому домі.

Галінка зашарілася.

— Жаль, що тільки тепер ви прийшли до такого висновку.

— А може, ви союзник тільки поручика Дзярмаги?

Галінка похитала головою.

— Ні? Мій теж? Ну, то це чудово! В такому разі, може, ви скажете мені, де професор Містраль завжди тримав свої рукописи?

— У жовтому портфелі з замком-блискавкою, — відповіла вона не задумуючись.

— Доктор Йонаш знав про це?

— Безумовно. Він купив професорові цей портфель.

— Сам купив! — вигукнув Журка.

— Так, професор завжди носив із собою багато різних паперів і нікуди не виходив без портфеля. Взагалі це була дивна людина, — замислено говорила Галінка. — Може, тому, що професор був надзвичайно здібний. Я читала, що в дуже здібних людей завжди є якісь дивацтва. Іноді його поведінка просто приголомшувала. Під час розмови він, траплялося, раптом замовкав і зовсім несподівано для всіх відходив. Пам'ятаю, колись на прийомі в Державній Раді він кудись подівся. Просто зник. Я знайшла його; сидів, замислившись, на лаві в парку. Креслив щось на полях газети. Про нього можна було сказати, що він весь час працював. Завжди був зайнятий своїми думками. «Наукова праця, — говорив професор, — ніколи не буває повністю закінчена». Може, тому він не розлучався з своїми рукописами. Весь час доповнював їх і виправляв. І завжди йому здавалося, що в них є якісь прогалини.

— Ви певні, що професор привіз їх із собою сюди саме в тому жовтому портфелі?

— Цілком певна.

— Дивно, що доктор Йонаш не захотів нам про це сказати, — промимрив Журка.

— Ох, не думайте про нього погано! — поспішила Галінка захистити асистента. — Це дуже порядна людина. Тільки він страшенно вражений усім цим. Боїться, що міліція його підозріває. Ну та й я, певно, боялася б на його місці. З тим порошком йому не пощастило.

— Порядна людина не повинна нічого приховувати, — сказав Журка.

— Не кожен відважний у таких справах, — прошепотіла замислено Галінка, — іноді правда здається дуже підозрілою. Я думаю, доктор Йонаш боїться, щоб його признання не обернулися проти нього самого.