Почулися похапливі кроки, важке сопіння. Алессандро не обернувся.

— Одну хвилиночку. Лосс… прошу вас.

Постать Шліссера була поряд. Він смішно, якось підтюпцем, шкутильгав по городині, намагаючись випередити Лосса.

Нарешті Лосс зупинився, байдужим поглядом зміряв міністра.

— Що вам потрібно?

Міністр витер обличчя хустиною, засопів.

— Я бачу, у вас сталося нещастя. Але я хотів тільки допомогти вам.

— І для цього послали агентів до Тенка, — гірко кинув Лосс.

— Ви самі винні. Ви поставили мене перед такою необхідністю. Але що там трапилось? Я нічого не знаю.

— Я не бажаю про це говорити! — гостро відповів Лосс. — Дайте мені можливість спокійно вмерти.

— Але чому ж? — примирливо запитав Шліссер, оглядаючись на своїх агентів. — Ми можемо продовжити нашу розмову й укласти угоду…

Алессандро зневажливо зиркнув на міністра. За кого він вважає Лосса? За простачка? Віддати секрет Тенка шакалам, які потім залишать Алессандро вмирати? Ніколи! Краще смерть!

— Угоду? Це мені нічого не дасть.

— А держава? — м’яко запитав Шліссер. — Невже вона не дорога вам? Невже ви не захочете відкрити своїй країні секрет винаходу?.. Подумайте про свій народ.

— Народ? — іронічно перепитав Лосс. Він озирнувся, його погляд упав на труп Катрен, навколо якого метушилися агенти. — Ото ваш народ — хижі пси, захисники закону.

Алессандро подивився темним поглядом в очі міністрові, жовчно процідив крізь зуби:

— Моїм трупом ви не поласуєте. Нічого не дістанеться. Досить того, що я натворив. Геть від мене, дайте мені спочити.

Лосс одвернувся від міністра й майже побіг до яру.

— Опам’ятайтесь, Лосс! — крикнув Шліссер. — Я не дам вам спокою. Я буду переслідувати вас усюди. Всі будуть жахатися вас. Опам’ятайтесь.

Лосс не відповів. Він заглиблювався в ущелину. Тоді Шліссер жестом покликав агентів. Кілька чоловік підбігли до нього.

— Що з жінкою? — запитав міністр.

— Мертва. Дитина жива.

— Передайте представникам влади, хай поховають. Дитину в інтернат. Переслідуйте Лосса. Не спускайте з нього очей удень і вночі…

Кілометрів за три від Аравака агенти поліції наздогнали Алессандро. Він спочатку не помічав їх і йшов, похиливши голову, ніби розглядав щось на землі. Потім його вивели з отупіння голоси. Алессандро озирнувся. Зупинившись, він похмуро зачекав, поки агенти підійдуть на близьку відстань. Вони якось ніяково зупинились, один, очевидно, старший, довготелесий, з дурнуватою посмішкою на широкому рябому обличчі, ступив крок уперед.

— Що вам потрібно? — глухо запитав Лосс.

— Ми не хочемо вам поганого, — вкрадливо відповів довготелесий. — Ми знову від імені сеньйора Хуано Шліссера будемо пропонувати вам угоду…

— Яку угоду? — з гіркотою перебив Алессандро. — Ви розумієте, що мені нічого не потрібно? Залиште мене в спокої.

Довготелесий розвів руками, зітхнув.

— Такий наказ сеньйора Хуано. Вас залишать у спокої, коли ви згодитесь передати…

Лосс не дослухав до кінця. Круто повернувшись, він побрів Далі. Нічого говорити з цими людьми. Вони німі виконавці чужої волі, гвинтики поліцейського апарату.

Куди йшов Лосс, чого він хотів тепер? Думки були якісь в’ялі, безкрилі. Почуття голоду притупилося, зникала пам’ять. У голові — він це ясно відчував — почала дзвеніти висока надокучлива нота. Лосс зупинявся на мить, бив кулаком по голові, ніби хотів припинити безконечне дзижчання. О, якби відпочити хоч трохи. Але зупинятися не можна — земля проковтне його… На північ. Тільки на північ. Може, йому пощастить добратися до Парижа. Ех, якби перейти кордон Іспанії. Боже, допоможи йому, дай трохи сили… Побачити Моріса… Вій один міг би повернути Алессандро життя.

Сонце піднімалося все вище й вище, почало припікати. Агенти втомилися, піт заливав їм обличчя. Довготелесий почав згадувати чортів і ангелів, скинув піджак. Лосс вів їх глухими ущелинами, по камінню, через буреломи й завали. Два агенти десь о першій годині не витримали й відстали. Троє інших продовжували безглузде переслідування.

Тільки під кінець дня Лосс вийшов па шосе, що гадюкою звивалося понад гірською річечкою. Там його чекали інші агенти. Довготелесий радісно засміявся, знеможено сів на землю.

— Хай він буде проклятий — цей привид! — махнув він рукою. — Дайте мені поспати, більше я нічого не хочу.

Лосс не зупинявся, не слухав розмов агентів. Він ішов без будь-якої системи, інстинктивно тримаючись північного сходу. Десь у глибині пам’яті дзвеніло одне: в Париж, в Париж!

Алессандро не бачив, як за ним вирушили нові агенти. Але одного разу, озирнувшись, здивувався. Невже вони такі невтомні? Придивившись, Лосс помітив, що переслідувачі змінилися. Тоді він зрозумів задум Шліссера — вимотати сили Лосса, змусити його за невеликий спочинок віддати таємницю Тенка.

Ні, цього не буде! Якщо навіть є можливість відтворити анти-препарат, Лосс не діждався б того часу, коли його зроблять непідготовлені спеціалісти. Та Шліссер і не думав би врятувати Лосса. Він знає, що людина-привид — єдиний свідок пригоди в лабораторії, і не захоче, щоб світ узнав правду про смерть Тенка.

Лосс згадав свої недавні божевільні мрії про велич і владу, посміхнувся помертвілими губами. Яке безглуздя! Нічого цього не потрібно! Ось зараз він віддав би половину життя за можливість усе повернути назад. Щоб можна було вільно йти вулицями Мадрида, вдихати повітря, цілувати вуста Катрен, пити прозору воду.-

О Катрен! Хіба такої долі він хотів тобі? Прости свого Алессандро. Він гине. Але клянеться, обіцяє твоїй дорогій тіні, що люди-привиди не будуть ходити по Іспанії і руйнувати життя інших. Армія привидів не розпочне війну проти світу…

Де він, куди забрів? Ага, там, зліва, гори Сьєрра-де-Гвадаррама. Він йде вірно. Тільки треба було б подумати, як швидше добиратися до кордону. До залізниці. Може, йому вдасться сісти на поїзд.

Над горами впали сутінки. У високості загорілися хмари — призахідне сонце робило їх схожими на оксамит, залитий кров’ю.

Лосс помутнілим поглядом дивився на небо. Йому здавалося, що там течуть потоки крові. Вони виливалися десь із безодні й спадали на гірські хребти, бризкаючи на весь світ.

— Ось розплата, — прошепотів Лосс, божевільно дивлячись на феєричне видовище. — Дивись, милуйся ділом рук своїх…

Небесні кольори поблякли, над горами майнула чорна тінь. Морок якось миттю згустився, оточив Лосса непроникливим серпанком. І тоді ззаду засяяло світло. То агенти ввімкнули потужні ліхтарі. Слуги закону невтомно переслідували людину-привида.

Алессандро від люті заскреготів зубами. Доки вони, підлі собаки, будуть плестися за ним? Коли вони дадуть йому спокій?

Лосс зупинився над прірвою, мить завагався. Інстинкт зупиняв його, говорив, що його чекає смерть. Але розум підказував, що смерті не буде. Внизу, на глибині ста метрів, клекотіла річка, стрибала через каміння, скелі наставляли гострі зуби.

Промінь ударив у очі Лосса, засліпив.

— Ей, Лосс! — пролунав голос у темряві. — Що ви збираєтесь робити?

— Позбутися вас, нікчемні пси! — злобно крикнув Алессандро, кидаючись униз.

На скелі закричали.

Зашумів вітер у вухах. Лосс котився по стрімкому схилу, але ударів не відчував. Тільки неприємне лоскотання і тугий вітер усередині тіла супроводжували страшне падіння. Мимоволі майнула думка — він летить у просторі, десь між двома світами, але чужий і тому й іншому. Примара, що, мов неприкаяна душа, загубила свій рай і не може його знайти…

Схил ставав пологішим, падіння сповільнилось і нарешті припинилося. Тіло Лосса до половини занурилось у камінь. Він з труднощами вибрався на поверхню, підвівся і поглянув угору. Там блимали вогники ліхтарів, але не доносилося жодного звука.

Він із полегшенням зітхнув. Падіння ніби прояснило його свідомість, втома відчувалася менше. Лосс озирнувся, щоб зорієнтуватися. Праворуч видно заграву. Мабуть, якесь місто чи станція. Десь тут проходить залізниця, скоріше туди…