Поява звичайного перебиранця не викликала б, зрозуміло, ніякої сенсації серед такого химерного збіговиська. І хоча в цьому нічному святі панувала воістину неприборкана фантазія, новий гість переступив межі дозволеного — навіть ті, які визнавав принц. Й у найлегковажнішому серці є струни, яких не можна торкнутися, не змусивши їх забриніти. Навіть найзухваліші люди, які жартують із життям і смертю, мають щось таке, з чого вони не дозволяють собі сміятися. Здавалося, що в цю хвилину кожен із присутніх відчув, наскільки недотепне і недоречне вбрання й манери незнайомця. Гість був високий на зріст, виснажений і з голови до п’ят запнутий у саван. Маска, за якою ховалося його обличчя, настільки точно відтворювала застиглі риси мерця, що навіть найпильніший і найприскіпливіший погляд навряд чи розпізнав би облуду. Втім, і це не збентежило б ватагу, а можливо, навіть викликало б схвалення. Але жартівник наважився додати собі схожості з Червоною Смертю. Одяг його був заплямований кров’ю, а на чолі проступав жахливий багрянець.

Та ось і принц Просперо побачив нову примару, що, немов для того, щоб краще зіграти свою роль, урочисто походжала серед пар танцюристів, і всі помітили, що спершу принца пройняв дрож — чи то від жаху, чи то від огиди, — а наступної миті обличчя його почервоніло від люті.

— Хто насмілився?! — хрипко заверещав він до придворних, що стояли поряд. — Хто дозволив собі цей диявольський жарт? Схопити і зірвати з нього маску, щоб ми знали, кого нам уранці повісити на мурі!

Слова ці принц Просперо вимовив у східній, блакитній, кімнаті. Голосно і чітко пролунали вони у всіх сімох покоях, адже принц був сильний і рішучий, і на помах його руки негайно затихла музика.

Це відбувалося в блакитній кімнаті, де перебував принц, оточений юрбою сполотнілих придворних. Почувши його наказ, юрба кинулася була до незнайомця, який стояв поблизу, але той раптом спокійним і впевненим кроком попрямував до принца. Ніхто не зважився підняти на шаленця руку — такий незбагненний жах викликала його зарозумілість. Безборонно пройшов він повз принца — гості в єдиному пориві притиснулися до стін, аби звільнити йому дорогу, — і тією ж неквапною та урочистою ходою, яка відрізняла його від інших гостей, перейшов із блакитної кімнати в червону, із червоної — в зелену, із зеленої — в жовтогарячу, звідти — в білу і нарешті — у чорну, а його так ніхто і не наважився зупинити. Тоді принц Просперо, не тямлячи себе від люті й сорому за миттєву свою малодушність, кинувся вглиб анфілади; але ніхто з придворних, яких охопив смертельний жах, не пішов за ним. Принц біг з оголеним кинджалом у руці, а як наздогнав ворога на порозі чорного покою, той раптом озирнувся і вперіщив у нього свій погляд. Пролунав пронизливий зойк, і кинджал, зблиснувши, впав на жалобний килим, куди за мить гримнулось і мертве тіло принца. Тоді, зібравши всю мужність свого розпачу, юрба кинулася до чорної кімнати. Та допіру торкнулися вони лиховісної постаті, що застигла на весь зріст у тіні годинника, як від жаху мало не з’їхали з глузду, бо відчули, що під саваном і моторошною маскою нічого немає.

Тепер уже ніхто не сумнівався, що це прийшла сама Червона Смерть. Вона прокралася, мов злодій уночі. Один по одному падали гульвіси в заплямованих кров’ю бенкетних залах і вмирали в тих самих позах, у яких наздогнала їх смерть. А як помер останній гість, зупинився ебеновий годинник, погасли жаровні, й над маєтком запанували Морок, Загибель і Червона Смерть.

Існують теми, які викликають загальний інтерес, але надто жахливі, аби стати законним надбанням літератури. Звичайному романістові слід їх уникати, якщо він не хоче образити або відштовхнути читача. Торкатися їх треба лише в тому разі, якщо вони освячені й виправдані непохитністю й величчю істини. Так, наприклад, ми здригаємось від «солодкого болю», читаючи про переправу через Березину, про землетрус у Лісабоні, про чуму в Лондоні, про Варфоломіївську ніч або про те, як у калькуттській Чорній Ямі задихнулися сто двадцять три в’язні. Але в цих розповідях нас хвилює сам факт, сама реальність і сама історія. Якби вони були вигадані, ми не відчули б нічого, крім відрази. Я згадав лише деякі із сумнозвісних і найбільших історичних трагедій; але їхні масштаби вражають уяву не менше, ніж сутність. Мені не потрібно нагадувати читачеві, що з довгого й похмурого переліку людських нещасть я міг би обрати чимало окремих випадків справжніх страждань, набагато жорстокіших, ніж кожна з цих катастроф. Справжнє горе і найбільший біль завжди особисті, а не загальні. І оскільки пізнати ці жахливі муки належить лише одній людині, а не людству — подякуємо за це Господу милосердному!

Бути похованим за життя — найстрашніший з усіх жахів, які випадали на долю смертного. І розсудлива людина навряд чи стане заперечувати, що таке траплялося часто, занадто часто. Грань, яка відокремлює життя від смерті, у найкращому разі оманлива й невизначена. Хто може сказати, де закінчується одне і починається друге? Відомо, що існують хвороби, за яких зникають усі видимі прояви життя, — власне кажучи, вони не зникають зовсім, а тільки вщухають. Це тимчасова зупинка в роботі загадкового механізму. Настає час — і якийсь невидимий таємничий початок знову приводить у рух чарівні важелі й магічні колеса. Срібна нитка не обривається навіки, й золота посудина не розбивається на скалки. А де ж тим часом перебуває душа?

Проте крім неминучого висновку a priori,[33] що відповідні причини призводять до відповідних наслідків і життєдіяльність уривається, не підлягає сумніву й те, що людей іноді ховають живцем, — і крім цього загального міркування, досвід медицини і самого життя свідчить про те, що таке справді бувало, та ще й не раз. За необхідності я міг би навести сотню прикладів. Один такий випадок стався нещодавно в місті Балтиморі. Він справив на багатьох приголомшливе, страхітливе враження. Дружина одного з поважних громадян — відомого юриста та члена конгресу — раптом занедужала на якусь невідому хворобу, перед якою виявилося безсилим мистецтво медиків. Після тяжких страждань прийшла смерть — або стан, який сприйняли за смерть. Ніхто навіть не підозрював, та й не мав причин підозрювати, що жінка жива. Всі звичайні ознаки смерті були очевидні. Обличчя змарніло, його риси загострилися. Губи стали біліші за мармур. Очі втратили блиск. Тіло охололо. Серце не билося. Так жінка пролежала три дні, і за цей час тіло затверділо на камінь. Одне слово, треба було поспішати з похованням, оскільки труп, здавалося, швидко розкладається.

Жінку поховали в сімейному склепі, і три роки ніхто не тривожив могильного спокою. А потім склеп відкрили, щоб установити там саркофаг, і — о жах! — страшне потрясіння чекало на чоловіка небіжчиці, який власноруч відчинив дверцята! Тільки-но стулки відхилилися, щось біле з гуркотом упало йому в обійми. То був кістяк його дружини в іще не зотлілому савані.

Ретельне розслідування встановило, що жінка ожила за два дні після поховання і билася в труні, яка впала на підлогу з підвищення і розкололася, тож заживо похованій удалося встати. Випадково забутий ліхтар, тоді повний, тепер виявився порожнім; втім, олія могла просто випаруватися. На верхній сходинці при вході в лиховісну гробницю валявся великий уламок труни, яким жінка, вочевидь, била в залізні двері, волаючи про допомогу. При цьому вона, певне, знепритомніла або померла від страху; падаючи, саваном вона зачепилася за залізний гак, який стирчав зі стіни. Так і залишилася вона на місці, так і зотліла навстоячки.

В 1810 році у Франції стався випадок поховання живцем, який свідчить, що дійсність справді буває дивовижнішою за вигадки авторів. Героїнею цієї історії стала мадемуазель Вікторина Лафуркад, молода дівчина зі знатного сімейства, багата й надзвичайно вродлива. Серед її численних шанувальників був Жульєн Боссюе, бідний паризький журналіст. Його талант і привабливість причарували багату спадкоємицю, і вона, здається, покохала його всім серцем; проте зі станової зарозумілості все ж таки вирішила знехтувати ним і вийти заміж за мосьє Ренеля, банкіра і досить відомого дипломата. Однак по весіллі чоловік швидко збайдужів до дружини і, можливо, погано з нею обходився. Проживши кілька років у нещасливому шлюбі, дівчина померла — чи принаймні стан її був настільки схожий на смерть, що ні в кого не виникло й тіні сумніву. Її поховали, проте не в склепі, а у звичайній могилі біля садиби, де вона народилася. Закоханий юнак у розпачі приїхав зі столиці в далеку провінцію з романтичним наміром відкопати тіло й узяти на згадку розкішні локони небіжчиці. Він розшукав могилу. Опівночі юнак відкопав труну і вже був збирався постригти коси, аж раптом його кохана розплющила очі. Як виявилося, її поховали живцем. Життя не повністю покинуло нещасну; пестощі закоханого розбудили її від летаргії, яку помилково визнали за смерть. Хлопець поквапився перенести дівчину до своєї кімнати в корчмі. Непогано обізнаний у медицині, він застосував найдієвіші зміцнювальні ліки. Нарешті вона ожила. Красуня впізнала свого рятівника. Вона залишалася з ним, аж поки її здоров’я цілком не відновилося. Жіноче серце — не камінь, і останній доказ любові скорив його. Дівчина віддала своє серце Боссюе. Вона не повернулася до чоловіка і, зберігши своє воскресіння в таємниці, виїхала разом із коханим до Америки. Через двадцять років обоє повернулися до Франції, впевнені: час змінив її зовнішність так, що навіть родичі не впізнають. Однак вони помилилися; при першій же зустрічі мосьє Ренель одразу впізнав дружину і зажадав, аби вона повернулася до нього. Але жінка відхилила його домагання; і суд вирішив справу на її користь, ухваливши, що через особливі обставини, а також із плином часу подружні права втрачені не лише морально, а й законно.