Василева гiпотеза про основний закон Всесвiту тимчасово примусила нас забути повсякденнi турботи i навiть те, що ми з неймовiрною швидкiстю летимо геть вiд рiдної Землi i немає в нас анi найменшої надiї на повернення. Ми думаємо тепер тiльки про наукову працю. Вимiрюємо рух зiрок, дослiджуємо походження та склад туманностей, центр Галактики, все ще закритий непроникною запоною.

Тiльки в хвилини спочинку, над сторiнками щоденника, я думаю про нашу нещасливу долю. Мене все ще мучить думка, що я знаю причини помилки, яка шпурнула нас проти нашої волi в безмежнiсть Космосу.

Я вже натрапив на слiд. Перечитуючи написане, усвiдомлюю, що недарма так прагнув дiстати портфель. В ньому нiчого не було, крiм фотографiй моїх дiтей та плачу Малої-Страни. Але ж десь у глибинах пiдсвiдомостi раз у раз виникає i негайно розпливається видiння: я щось записую олiвцем на зворотному боцi фотографiї. Просто в мене пiд рукою не було паперу.

Що ж, власне, я написав? Якi розрахунки, якi формули?.. I чому там, у Африцi, я не глянув на зворотний бiк знiмкiв?!

Не лишається нiчого iншого, як знову повернутись до минулого i терпляче, крок за кроком, розмотувати клубок подiй… На чому ж я зупинився?

Так, уже пригадав. З Африки мене послали до Єви — вiдпочити, полiкуватись.

Я дивився на кохану i нiяк не мiг збагнути, коли я з нею розлучився тиждень тому чи десятки рокiв., П колишнiй образ, образ юної дiвчини на Карловiм мосту, даленiв i розпливався, а разом з тим сучасне набирало дедалi бiльшої реальностi. Я вже почав соромитися своїх маячiнь.

— Скажи менi, люба, я редактор чи таки професор? — запитав я з удаваною недбалiстю.

— Я цього завжди боялась… — злякано сказала Єва. — I чого тобi заманулось пiти до того будинку?! Це, звiсно, була Петрова iдея. Вiн дiстав за цю витiвку добрячого прочухана!

Єва говорила, а перед моїми очима поступово розпливалась iмла. Я вже знав, куди та чого я йшов!

— Петро аж нiяк не винний! — захищав я сина. — Я пiдсвiдоме йшов до Пегаса, щоб повернути пам'ять, яку вiн украв у мене. Адже ти знаєш, як я жорстоко страждав усi цi роки! Я був людиною без дитинства, без минулого. Все моє життя до п'ятдесят сьомого року було суцiльною бiлою плямою… I все ж я навiть не припускав, що Пегас, повернувши менi моє минуле, вкраде сучасне… Я майже втратив сам себе… Як мало потрiбно було, щоб я знову не впiзнав тебе, як не впiзнав тодi, коли йшов вiд Пегаса вперше!

— Я цього завжди боялась! — повторила Єва. — Не можеш уявити, що я пережила, коли наляканi хлопцi примчали i заявили, що ти кудись зник. З мене було досить i колишнього нещастя, i раптом, через стiльки рокiв, на тому ж мiсцi — iнше. I таке ж загадкове…

— Далi, далi… — моя немiцна ще пам'ять вимагала бодай найслабкiшого поштовху, щоб вiдновити минуле.

— Власне, все трапилося з моєї вини… Пам'ятаєш, я часто розповiдала хлопцям про свою роботу в заповiднику Малої-Страни… Нещодавно нашi працiвники доповiли менi, що в одному з будинкiв на Ностицевiй вулицi провалився пiдвал i вiдкрив хiд до невiдомого пiдземного коридора. Було встановлено, що його колись побудував славетний зодчий Динценгофер, але недалеко вiд мiсця провалу прохiд було замуровано уже пiзнiше, рокiв сорок тому,

Це трапилось у будинку, в який ти колись зайшов цiлком здоровий, а вийшов з пошкодженою пам'яттю. Зараз я вже можу тобi сказати: доктора Кржижека, або Пегаса, як ти його називав, я запiдозрила ще тодi, коли вiн вивiв тебе з будинку, бiля якого я чекала понад двi години. Вiн стурбовано заявив, що в тебе, мабуть, якесь психiчне захворювання: мовляв, ти пiд час бесiди з ним знепритомнiв, а отямившись, почав запитувати, де перебуваєш. Це було справдi так, бо й на мене ти дивився, як на незнайому, i весь час повторював: "Власне, хто я такий?.. Хто я такий?".

Я просила органи безпеки розслiдувати, що зробив з тобою Пегас. Не було виявлено нiчого пiдозрiлого. Лiкарi не могли визначити причину захворювання. Вони просто порекомендували послати тебе до санаторiю.

Ти повернувся звiдти здоровим, але пам'ять про минуле в тебе так i не вiдновилась. Мої несмiливi спроби нагадати тобi про журналiстику, про редагований тобою журнал ти сприймав цiлком байдуже. Зате наполегливо взявся за фiзику i просто-таки блискавично написав наукову працю, що одразу ж висунула тебе в ряди найвидатнiших учених свiту…

— Пам'ятаю, пам'ятаю! — перебив я збуджено. — Мю-ефект у антигравiтацiйному полi!.. Ну, далi, далi!

— Пам'ять на сучасне в тебе була бездоганна. Ти без усяких зусиль вивчив кiлька мов. Був веселий i життєрадiсний, нiяких хворобливих явищ з боку психiки я не помiчала, тому й забула з часом про Пегаса i про нещастя, яке трапилось у його квартирi.

Я згадала про Пегаса лише тодi, коли було знайдено Динценгоферiв коридор. Мала нещастя розповiсти хлопцям про цей потайний хiд. Ну, а тi знаєш якi? Точнiсiнька копiя — тато: разом з ним нишком органiзували експедицiю вiдважних та й чкурнули до Ностицевої вулицi. Спустились по мотузянiй драбинцi в коридор, продовбали перегородку i опинились у якiйсь лабораторiї, де побачили мертву людину в скляному саркофазi…

Я ковтав кожне Євине слово, як цiлющi лiки. Та це й справдi було так, бо до мене поверталась пам'ять, поверталась повнiстю.

— Так, так, пригадую! — вигукнув я радiсно. — Мертвяк у пiдземеллi нас таки добряче налякав. Поруч його ложа я знайшов запечатаний лист. На конвертi зазначалось: "Не вiдкривати до 1975 року". Через те що цей термiн давно минув, я обережно розрiзав конверт i швидко перебiг очима кiлька рядкiв. Невiдомий писав, що пiсля багатьох розчарувань здiйснює останнiй вiдважний експеримент: заподiює собi штучну клiнiчну смерть у досконалому захисному оточеннi. Заведений апарат сповiльненої дiї має привести його до пам'ятi.

Далi я не читав. Правда, апаратура зрадила, але, можливо, людину ще вдасться оживити.

— Про всяк випадок я лишусь тут, — сказав я хлопцям, — а ви бiжiть та викличте швидку допомогу.

Хлопцi подались, а я тим часом почав оглядати дивну лабораторiю.

Т раптом усе довкола почало менi здаватися дивно знайомим. Ось-ось пригадаю, коли я тут був… Мабуть, я напружив усю свою волю. Щось штрикнуло менi в голову — i я знепритомнiв.