Дік Сенд відповів на ці слова зневажливою мовчанкою.

— Скажіть-бо правду, капітане, — вів далі Негору, — хіба вам не пощастило, що на борту «Пілігрима» випадком опинився моряк, бувалий мореплавець? Куди б вас занесло, якби не він! Розбило б об скелі — та й по всьому! А так завдяки йому ви всі пристали до берега гостинного краю, де знайшли безпечний притулок. От бачите, мій юний капітане, як ви помилялися, коли ставились з погордою до цього моряка!

Негору зовні був спокійний, але цей спокій давався йому ціною неймовірних зусиль. Він чимдалі нижче схилявся над Діком Сендом, мовби мав намір його вкусити. Раптом обличчя Негору перекривилося: більше він не міг стримуватися.

— Кожному своя черга! — люто вигукнув він. — Сьогодні я — капітан і хазяїн! Твоє життя, невдахо-моряк, у моїх руках!

— Поступаюся тобі своєю чергою, — холодно відказав Дік Сенд. — Але запам'ятай: на небі є бог. Він карав за всі злочини. Час відплати не забариться.

— Якщо бог піклується про людей, пора йому подумати й про тебе.

— Я готовий постати перед ним, — так само холодно сказав Дік Сенд. — Смерть мені не страшна.

— Це ми ще побачимо! — загорлав Негору. — Чи не сподіваєшся ти на чиюсь допомогу? Ні, тут, у Казонде, Алвіш і я — господарі! Марні твої сподівання! Може, ти думаєш, що твої друзі — Том та інші негри — ще тут? Ні! Вони давно продані й плентають до Занзібару! Зараз у них одне на думці: аби не дати дуба по дорозі!

— Все одно тобі не уникнути справедливої відплати. Іще на волі Геркулес, — мовив Дік Сенд.

— Геркулес! — зневажливо вигукнув португалець, тупнувши ногою. — Та його вже давно зжерли леви й леопарди. Шкода тільки, що дикі звірі позбавили мене змоги відомстити йому.

— Якщо Геркулес і загинув, то Дінго — живий! Дінго — незвичайний собака, він поквитається з тобою. Я тебе бачу наскрізь, Негору: ти боягуз! Дінго знайде тебе, і то буде твій останній день!

— Негідник! — загорлав Негору, геть розшаленівши. — Негідник! Я вже давно прошив кулею твого Дінго. Місіс Уелдон та її син теж мертві. І всіх, хто плив на «Пілігримі», чекає смерть!

— Тебе теж вона чекає, — відповів Дік Сенд. — Але ти вмреш раніше.

Спокійний голос і безстрашний погляд юнака доводили Негору до нестями. Португалець уже ладен був перейти від слів до діла й задушити свого беззбройного бранця. Він кинувся до Діка, щосили струснув ним, та враз схаменувся. Вбити свою жертву, не катуючи її? Нізащо в світі! І Негору пустив Діка. Наказавши незворушному хавільдарові пильно стерегти в'язня, він вийшов з барака. Ця зустріч, замість пригнітити Діка Сенда, підбадьорила його, додала снаги. До того ж, Дік помітив, що тепер він може вільніше ворушити руками й ногами. Мабуть, Негору ненароком послабив пута, коли струснув ним. Юнак навіть подумав, що вивільнить руки. А проте, яка з того користь? Адже він замкнений, і його стереже хавільдар. Але в житті бувають такі хвилини, коли навіть найнезначніше полегшення здається неоціненним щастям.

Звісно, Дікові Сенду не було на що сподіватися. Допомога могла прийти тільки ззовні. Але хто її подасть? Ніхто! Нічого тут не вдієш… Та й, як подумати, навіщо жити далі? Дік згадував усіх тих, що випередили його на шляху до смерті, і бажав тільки одного: наздогнати їх. Негору щойно підтвердив слова Гарріса: місіс Уелдон та малий Джек загинули. Мабуть, і Геркулес, якому на кожному кроці загрожувала смертельна небезпека, вже мертвий. Старого Тома і його товаришів продали в рабство: вони. назавжди втрачені для нього, Діка. Сподіватись на щасливий випадок, що врятував би його від жорстокої смерті, було б справжнім божевіллям. Що ж, він гідно зустріне смерть. Адже вона позбавить його страждань і тому не може бути жахливішою за його теперішнє життя.

Минали години. Спадала ніч. Денне світло, що пробивалось крізь солом'яну покрівлю, згасало. Затих гамір на «чітоці» — сьогодні там узагалі було тихо, як порівняти з неймовірним галасом, що був учора. В тісній комірчині тіні враз згустились, і все потонуло в непроглядному мороці. Невдовзі все Казонде вже спочивало.

Дік Сенд міцно заснув і проспав години дві. Прокинувся він свіжим і бадьорим. Йому вдалося звільнити від пут одну руку; рука трохи відтухла, і Дік з насолодою знай згинав і випростував її.

Було вже, певно, за північ. Хавільдар спав важким сном: звечора він видудлив пляшку горілки, і пальці його й досі судорожно стискали її шийку.

Дікові Сенду спало на думку заволодіти зброєю свого тюремника: адже вона стала б йому у великій пригоді на випадок утечі. Раптом він почув якийсь шерех під дверима. Спираючись на вільну руку, Дік підповз до порога, не розбудивши хавільдара. Він не помилився. Щось таки шурхотіло за порогом… Здавалось, ніби хтось риє землю. Але хто? Хто це: тварина чи людина?

— Якби-то це був Геркулес! — прошепотів Дік Сенд.

Він подивився на хавільдара. Той лежав непорушно, зморений свинцевим сном. Дік приклав губи до шпарки над порогом і ледь чутно покликав: «Геркулесе!» У відповідь тихо заскавулів собака.

«Це Дінго! — подумав юнак. — Розумник: знайшов мене навіть у цьому бараці! Може, приніс записку від Геркулеса? Але якщо Дінго живий, то Негору збрехав!..»

Цієї миті під двері просунулась лапа. Дік Сенд ухопив її й відразу впізнав лапу Дінго. Але якщо собака й приніс записку, то її прив'язано до нашийника. Що ж робити? Чи можна розширити дірку так, щоб Дінго просунув у неї голову? Треба спробувати…

Та тільки-но Дік Сенд заходився розгрібати землю нігтями, як на «чітоці» завалували собаки. Місцеві собаки почули чужинця. Дінго, звісно, кинувся тікати. Ляснуло кілька пострілів. Хавільдар заворушився. Дік Сенд поповз назад у свій куток.

Через кілька нескінченно довгих годин урешті зайнявся день — останній день його життя!

Від ранку до вечора тубільці завзято працювали, споруджуючи загату. Роботою керував перший міністр, її належало закінчити вчасно, а то придворним не минути каліцтва: Муана, нова володарка Казонде, збиралася в усьому наслідувати приклад небіжчика-чоловіка.

Коли воду з потічка відвели, посеред русла викопали яму п'ятдесят футів завдовжки, десять завширшки і десять завглибшки.

На дно ями поклали живих жінок, рабинь його величності. Звичайно таких нещасних закопують у могилу живцем, але з нагоди чудесної смерті Муані-Лунга їх мали втопити разом із тілом їхнього володаря¹⁰⁷.

За звичаєм, небіжчика ховають у його найкращому вбранні. Та цього разу зробили по-іншому — адже від його величності залишилися дві-три обвуглені кісточки. З верболозу сплели опудало, досить схоже на Муані-Лунга, ба навіть гарніше за нього. Всередину запхали останки володаря, а потім вбрали опудало в святкові шати. Не забули і про окуляри та про лупу кузена Бенедікта. В цьому маскараді було щось кумедне й моторошне водночас.

Урочистий похорон мав відбутися вночі при світлі смолоскипів. За велінням Муани, на похорон скликали всіх жителів Казонде.

Коли спустився вечір, довга похоронна процесія протяглася головною вулицею від «чітоки» до потічка, де викопали могилу. Хід супроводжувався криками, ритуальними танцями, заклинаннями мганнг, гуркотом музичних існтрументів і пострілами зі старих мушкетів.

Жозе-Антоніу Алвіш, Коїмбра, Негору, араби-работорговці та їхні хавільдари теж. ішли у процесії. Муана не дозволила їм покидати Казонде, поки не поховають володаря. Всі вони добре розуміли, як небезпечно не послухатися жінки, що тільки почала вчитися ремесла володарки.

Опудало з останками Муані-Лунга несли в кітанді. Кітанду оточували дружини другого рангу. Деякі з них мали супроводити володаря на той світ. Муана йшла за цим своєрідним катафалком у своєму найкращому вбранні. Коли кітанду донесли до могили і народ з'юрмився на берегах потічка, добре стало видно яму. В ній покотом лежали чорні людські тіла, прикуті ланцюгами до вбитих у землю кілків. Вони були живі й ворушилися. П'ятдесят молодих рабинь чекали смерті. Деякі лежали мовчки, скорившися долі, інші плакали й голосили.