Місіс Уелдон насамперед подумала про те, що Негору прийде по відповідь тільки через тиждень. За цей час слід усе добре обміркувати й прийняти рішення. Не можна покладатись на совість португальця — ставку треба робити тільки на його корисливість. Ота «комерційна цінність», яку становила для Негору його бранка, напевно, мала вберегти її — принаймні протягом найближчих днів — від нової небезпеки. Тож чи не вдасться їй виробити такий план повернення до Сан-Франціско, за яким Джеймсові Уелдону не треба буде їхати до Казонде?

Вона добре знала, що після її листа Джеймс Уелдон негайно вирушить до Африки, нехтуючи небезпекою. Але де запорука того, що йому дозволять вільно виїхати з Казонде з дружиною, сином та кузеном Бенедіктом, коли сто тисяч доларів уже лежатимуть в кишені Негору? Досить якоїсь примхи Муани, володарки Казонде, щоб їх усіх затримали. Чи не краще здійснити цю «торгову операцію» десь у домовленому місці на узбережжі? Джеймс Уелдон не їхав би в небезпечну подорож у глиб Африки; до того ж, работорговці, діставши викуп, уже не зможуть їх поневолити, і всі вони — місіс Уелдон, її син та кузен Бенедікт — благополучно повернуться на батьківщину.

Тож місіс Уелдон була певна, що слушно відмовилась написати листа чоловікові. Негору дав їй тиждень на роздуми. Безперечно, йому самому потрібен був час, щоб підготуватись до поїздки, а то він прийшов би до місіс Уелдон раніше.

«Невже він хоче розлучити мене з Джеком?» — думала жінка.

Цієї миті до хатини вбіг Джек. Мати схопила його й пригорнула до себе так міцно, начебто Негору підступав до неї, щоб забрати сина.

— Тобі сумно, мамо? — спитав хлопчик.

— Ні, дитино моя, ні! — відповіла місіс Уелдон. — Я думала про тата. Ти б хотів його бачити?

— Так, так, мамо! Він скоро приїде сюди?

— Ні… ні! Він не повинен сюди приїжджати!

— То ми поїдемо до нього?

— Поїдемо, синку!

— І Дік поїде? І Геркулес? І старий Том?

— Так… так…

Місіс Уелдон схилила голову, щоб приховати сльози.

— Тато надіслав листа? — спитав Джек.

— Ні, мій любий.

— Мабуть, ти сама напишеш йому?

— Так… може, напишу.

Малий Джек, сам того не відаючи, поставив місіс Уелдон запитання, яке так мучило її. Щоб не відповідати синові, вона пригорнула його до себе й стала цілувати.

Слід сказати, що до різних причин, які спонукали місіс Уелдон відкинути вимогу Негору, долучилась іще одна. Місіс Уелдон побачила несподівану можливість повернути собі волю без втручання чоловіка й усупереч намірам Негору. Щоправда, це була лише іскорка надії, але все ж вона зажевріла в її душі.

Річ у тім, що за кілька днів до цього місіс Уелдон ненароком почула уривки фраз, які вселили в неї віру в близьку й, слід сказати, зовсім несподівану допомогу. Алвіш і якийсь работорговець — метис із Уджіджі — вели розмову неподалік од хатини місіс Уелдон. Звісно, ці вельмишановні комерсанти говорили про работоргівлю. Вони ремствували, що вести торгівлю людьми стає чимдалі важче: біля берегів чатують патрульні кораблі, а скрізь по країні нишпорять місіонери та мандрівники.

Жозе-Антоніу Алвіш сказав, що наукові подорожі численних мандрівників у глиб Африки можуть неабияк зашкодити комерційним операціям работорговців. Співрозмовник погодився з ним і докинув, що таких гостей — світських чи священнослужителів — треба зустрічати рушничними пострілами.

Декого так і зустрічали. Та, на превеликий жаль вельмишановних комерсантів, після вбивства одного допитливого мандрівника приїздили кілька інших, не менш допитливих. Повернувшись на батьківщину, ці люди пускали «дуже перебільшені», за словами Алвіша, чутки про страхіття работоргівлі, і це ще погіршувало справу.

Метис додав, що надто важко стало на ринку у Ньянгве, Уджіджі, Занзібарі — у всій області Великих Озер. Там один за одним побували Спік, Грант, Лівінгстон і багато інших дослідників. Справжнє нашестя! Незабаром уся Англія і вся Америка переселяться у внутрішні області Африки!

Алвіш був у всьому згоден із співрозмовником. Проте він докинув, що на заході Африки работорговці перебувають у меншій скруті: мандрівники навідуються туди не так часто. Проте з усього видно, що пошесть не мине й цих країв. Казонде поки що поза небезпекою, але Кассанго й Біе — там у Алвіша теж були факторії — вже під загрозою..

Работорговцеві було чого боятися. Відомо, що через кілька років після подій, про які тут розповідається, Камерон на півдні, а Стенлі на півночі таки проникли в ці закутні Африки. Вони виявили, що до работоргівлі прилучені численні чужоземні агенти, що колоніальні чиновники майже всі продажні, одне слово, що нема нічого більш ганебного, ніж ця торгівля людьми.

Ні Алвіш, ні метис із Уджіджі не знали про Камерона і Стенлі. Щоправда, Гарріс уже десь прочув і в розмові з Негору згадував про «якогось лейтенанта Камерона: цей зухвалець мав намір перетнути Африку від берега до берега — від Занзібару до Анголи». Зате Алвішеві та метисові аж надто добре було відоме ім'я доктора Лівінгстона. Вони якийсь час говорили про нього, принаймні часто повторювали його ім'я. З розмови місіс Уелдон зрозуміла, що ближчими днями доктор Лівінгстон, можливо, прибуде до Казонде в супроводі свого ескорту. В зв'язку з цим вона твердо вирішила не погоджуватись на вимоги Негору.

Доктор Лівінгстон був дуже впливовою особою в Африці, і португальські власті в Анголі, безперечно, мали всіляко підтримувати його. І в місіс Уелдон майнула думка, що вона може звернутися до Лівінгстона по допомогу.

А що, як доктор Лівінгстон не навідається сюди? Ні, мабуть-таки навідається, бо, йдучи цим маршрутом, він би завершив дослідження Центральної Африки.

Добре відомо, яким було героїчне життя сина дрібного торговця чаєм із села Блентайр, у графстві Ленарк. Девід Лівінгстон народився 13 березня 1813 року. Він був другим з шести дітей. Одержавши богословську й медичну освіту, Лівінгстон після недовгої роботи в Лондонському місіонерському товаристві приїхав. 1840 року до Кейптауна. Він мав приєднатись до місіонера Моффата, який очолював місію в Південній Африці.

З Кейптауна майбутній мандрівник вирушив у країну бечуанів. Він був першим білим, що дослідив цю область. Повернувшись до Курумана, він одружився з дочкою Моффата і 1843 року заснував місію в долині Маботса. Через чотири роки Лівінгстон перебрався до Колобенга в країні бечуанів, за двісті двадцять п'ять миль на північ од Курумана.

А 1849 року Лівінгстон виїхав з Колобенга разом із дружиною, трьома дітьми та двома друзями — Осуеллом і Мерреєм. Першого серпня того ж року він відкрив озеро Нгамі й повернувся до Колобенга, спустившись за течією річки Цуги.

Під час цієї подорожі Лівінгстонові не вдалося дослідити країну за озером Нгамі, бо тубільці ставилися до нього вороже. Він ще раз спробував пробратися до цього краю, але знову марно. Тільки третя спроба закінчилася успішно. Вирушивши потім у нову подорож разом із своєю родиною та другом Осуеллом, Лівінгстон, пливучи по Нхобе, притоці Замбезі, дістався до землі племені макололів. Дорога була неймовірно важка. Діти Лівінгстона мало не померли з голоду — їжі та питної води було обмаль. І все ж наприкінці червня 1851 року він добувся до річки Замбезі.

Потім Лівінгстон повернувся до Кейптауна, щоб відпровадити свою родину на батьківщину, до Англії.

Відважний дослідник задумав вирушити в нову небезпечну подорож у глиб країни і не хотів ризикувати життям дружини та дітей.

Лівінгстон мав намір перетнути Африку з півночі на захід — від Кейптауна до Сан-Паулу-ді-Луанда.

Він вирушив у дорогу 3 червня 1852 року в супроводі кількох тубільців. Од Курумана він попрямував на захід уздовж пустелі Калахарі. 31 грудня Лівінгстон увійшов до Літубаруби й побачив, що землю бечуанів геть розорили бури — нащадки голландських колоністів, які поосідали в Капленді, перш ніж його захопили англійці.