Справді, коли вони побачили веселу, розумну нашу Танюшку, вони вже ні на кого не хотіли дивитися, хоча вибирала жінка, а чоловік лише дивився, але сказав спокійно: Танюшку.

– Вона дуже культурна, інтелігентна дівчина, – сказала солідно Мелася Яремівна.

Чоловік і жінка переглянулися. Куди їм зрозуміти, що Мелася Яремівна і на тримісячного пуцьверінка іноді каже з захопленням: «Який культурний, який інтелігентний, на руках ніколи не намочить!» А ми вже звикли до цього.

Танюша викликала захоплення своїх нових батьків тим, що показала круглою з ямочками ручкою портрет і сказала:

– Лені…

– А це тато. Тато, – сказала жінка і посадила дівчинку чоловікові на руки.

– Тато!.. Та-то! – повторила, усміхаючись, Танюшка, і чоловік почервонів, як дитина, і незграбно пригорнув Танюшку до себе.

Ми їм, звичайно, не розказали нічого про загадкові історії з Танюшкою, і Саша потім сказала, що ми добре зробили, що саме Танюшку віддали. Цих людей вона знає, – це дуже благородні, милі люди, і, звичайно, Танюшка ніколи й не знатиме, що вона не їхня.

Минув час. Саша була у них в гостях, казала, що батько умліває там за нею ще дужче, ніж мати, ходить навшпиньках, коли вона спить, і коли вона чхне або кашляне, одразу дзвонить Саші, хвилюється і готовий скликати цілий консиліум. Ми заспокоїлись.

І раптом учора вранці приходить та сама жінка, що забрала її у мене. Вона одразу, як побачила мене, почала істерично кричати, що у неї вкрали дочку і що вона буде шукати по всіх будинках для немовлят (знала, з якого починати!).

Я лишила її в кабінеті з черговою сестрою, а сама швидше в ізолятор, де була Мелася Яремівна.

Мелася Яремівна спалахнула, але не розгубилася.

– Надю, ідіть поговоріть з нею. А я одразу з сусіднього будинку подзвоню Олександрі Самійлівні, хай вона вже сама вирішує, куди повідомити.

Саша приїхала в машині з міліціонером, і жінка поїхала з ними… Мелася Яремівна каже, що тепер може розплутатися багато ниточок… Але навіщо, навіщо вона то брала, то підкидала Танюшку? Цього я ніяк збагнути не могла!

– По-перше, я думаю, – сказала Саша, – вона використовувала дитину для того, щоб мати додаткові картки, допомогу, а по-друге прикривала нею якісь свої темні діла, які тепер розплутають. Підкинула ж її, коли та їй заважала. Танюшка, я певна, була для неї як ширма.

– Я певна, що вона й раніше так визискувала дітей, – додала Мелася Яремівна. – А те, що вона і зараз шпигунка і зв'язана з Фогельшею, – даю свою голову відтяти, коли не так.

Галина Олексіївна була дуже горда з свого першого депутатського доручення. Як депутату міськради, їй доручили обстежити харчування і обладнання трьох дитячих будинків. Вона дуже уважно вислухала інструктора, записала у блокнот всі питання і вирішила три дні після репетицій присвятити цій справі.

Один будинок вона знала, бувала там на святах. Це був будинок для обдарованих дітей.

Діти вчилися в музичній, художній, хореографічній школах, а жили в цьому будинку.

Власне, в душі Галина Олексіївна не дуже була згодна з ідеєю створення такого будинку.

– Що за розсадник талантів! І навіщо прищеплювати дитині змалку, що вона – талант. Кому це на думку спало!

Таня її трохи заспокоїла:

– Нічого, мамо, хіба погано, що діти ці в дуже хороших умовах, адже на цей будинок відпускають більше коштів.

– Хіба що так! – знизала плечима Галина Олексіївна.

Діти справді там були в кращих умовах, ніж інші. На свята, в театри, в Палац піонерів їх приводили гарно вдягненими, у них було посилене харчування, будинок теж був дуже причепурений.

– Ну й добре, – сказала Таня, побувавши якось з матір'ю і Андрійком па традиційній ялинці. – Адже всі вони сироти. Це прекрасно, що вони так живуть! І коли хоч кілька вийде справжніми талантами – і те гаразд.

– Але розумієш, Танечко, – хвилювалася Галина Олексіївна, – справа ж не тільки в святах і в мережаних платтячках. У такому будинку потрібний зовсім особливий дух і тон: вихователі мусять бути особливо обізнані в мистецтві, любити мистецтво, і діти мусять рости в атмосфері такої любові. Ну, правда, поки що я нічого не маю права сказати – я бачила дітей лише на олімпіадах та на ялинці. От тепер піду і подивлюся.

Діти зустріли актрису шумно і радісно. Ні, вони були веселі, здорові, годували їх добре, одягали їх – коли б у кожній родині так одягали, – подумала Галина Олексіївна. Але побоювання її справдилися.

Директор дбайливо стежив, щоб діти мали хороший вигляд, щоб на свята приїздили почесні гості, щоб на олімпіадах займали перше місце – але далі цього його турботи не йшли.

«Ну що ж, – подумала Галина Олексіївна, яка любила скрізь знайти перш за все щось позитивне, – він турбується про це, як директор, цілком природно. Сам він, звичайно, нічого спільного не має з мистецтвом, але створює потрібні умови для дітей».

На превеликий жаль, виявилося, що і серед вихователів не було людей, захоплених музикою, або театром, або живописом. «Старші діти розбираються і цікавляться цим більше, ніж вихователі, – зауважила про себе Галина Олексіївна, – так не годиться. Невже не можна було підібрати людей – ентузіастів цієї справи?»

Прикро вразило її те, що за час існування будинку змінилося три директори, два завпеди, без кінця мінялися вихователі. «Може, я нічого не розумію, – подумала Галина Олексіївна, – але хіба ж можна так виховувати дітей, вони хоч і в якомусь привілейованому становищі серед інших, а насправді дому в них нема».

Її вразило, як холодно казав завпед про старших: це переростки, ми клопочемось, щоб їх забрали від нас.

– Але ж вони ще вчаться в школі, треба їм дати змогу закінчити, набути певну спеціальність.

– Але ж їм уже по шістнадцять і сімнадцять років – не можна їх тримати в одному колективі.

Чому не можна, Галина Олексіївна не розуміла. «Адже в родині ростуть діти і старші і маленькі разом», – думала вона.

«У директора відповідальність лише за зовнішній вигляд перед міністерством, перед гостями, – констатувала вона з жалем, – і ніякої відповідальності перед кожною дитиною. Для нього аби гарненька Жанночка, Леся, Ніна мали успіх на олімпіаді, а що буде з ними далі – вони просто не замислюються. Звичайно, годують та одягають добре. Обладнання? Могло б бути, ні, навіть повинно було б бути кращим – не таким випадковим, позбавленим будь-якого смаку. Якщо це вже «розсадник талантів», так треба ж, щоб усе сприяло цьому. Невже художники відмовилися б оздобити цей будинок, невже не можна повісити хороші картини, копії кращих майстрів, гравюри, портрети наших видатних людей мистецтва?»

І, здавши звіт до оргвідділу міськради, Галина Олексіївна вирішила подзвонити міністру освіти – поговорити з ним щиро з приводу цього будинку.

– Адже я з ним знайома, – сказала вона Тані. – Він бачив мене в «Сніжній королеві», коли я грала Герду. Чому мені не подзвонити?

– А головне – ти ж депутат міськради! – засміялася Таня. Другий будинок був для глухонімих дітей.

Це був зовсім, зовсім інший будинок… Тут не було килимів, мережаних платтячок і всякого зовнішнього шику. Директор, невеликий, лисий, вже підстаркуватий чоловік, у зеленій гімнастьорці, на якій ще були сліди від погонів, дуже зрадів, що міськрада зацікавилася його будинком, повів Галину Олексіївну в маленький кабінетик і, не чекаючи запитань, одразу почав схвильовано:

– Я вам все-все розкажу, і допоможіть нам. Ми прийняли цей будинок зовсім зруйнованим, я тільки повернувся з фронту – і одразу мене послали сюди директором. Треба було ремонт зробити, треба було все з самого початку налагодити. І ви ж розумієте, наші діти вимагають ще більше уваги, ніж здорові, до них потрібний особливий підхід. Але ж це діти, і коли мені їх доручили, як я можу допустити, щоб їм було гірше, ніж іншим? Коли у мене немає по видатках статті на лудіння казанів, то що, я їх годуватиму з нелуджених? Я й купую їм нові казани, бо я відповідаю за їх здоров'я. А от ще, приміром, ви ж своїй дитині даєте влітку і ягід, і фрукти, і киселик там зварите, і компотик із свіжої черешні і полуниць, а коли нам з бази видають лише крупу, лапшу і інколи сухофрукти, так що ж, я своїм дітям не куплю свіжих фруктів? Вони ж діти, їм теж хочеться. А от ще: ми придбали таких шефів, колгоспників, які люблять наших дітей і надіслали без усяких там карток і білого борошна, і кабанчика. Ми на свято дітям пироги дома спекли. А хіба ви своїм не печете? У мене все заприбутковано, і за кожен грам я можу звітувати, та хіба я винний, що інколи сидять чиновники і думають лише про статті видатків, кошториси і баланси. А що це живі дітки, та ще до того долею скривджені і війною, адже тут є і сироти фронтовиків, про це вони не думають і своїм формалізмом забороняють нам поліпшити їхнє життя. От я вас і прошу, все запишіть і все розкажіть, поможіть нам. А діти у нас дуже хороші, дуже розумні діти, і в школі у нас кращі спеціалісти працюють. Під час війни вони з деякими дітьми лишалися і ховали їх по знайомих, щоб фашисти не забрали, не згубили, а бібліотеку і радянські підручники завпед під підлогу сховала. Тільки наші зайшли до Києва, вона і дітей зібрала, і навчання почала, не чекаючи розпоряджень, допомоги, нових підручників.