– Пробачте, що затрималася, – заходячи, сказала Марина Петрівна і раптом усміхнулася привітною посмішкою.

– Дозвольте познайомитися, – мовила Галина Олексіївна.

– Можете не називати себе, – перебила її Марина Петрівна. – Хто-хто, а педагоги вас добре знають. А мені сказали – з міськради!..

– Та це ж так і є – з доручення міськради. – І Галина Олексіївна пояснила, в чому справа.

– Але ви знаєте, мені хочеться, щоб ви взагалі познайомили мене з вашим будинком, з дітьми. Мені у вас дуже подобається.

– Ви, мабуть, читали про наших дітей? – спитала Марина Петрівна.

– Ні, а що про них писали?

– А, так ви не знаєте нічого про наш будинок?

– Нічого, крім того, що це спецбудинок для дітей-сиріт.

– Це вірно, але більшість дітей до того ж ще вивезені з Німеччини, з концтаборів.

– Як? З концтаборів? А між ними нема хлопчика Ясика з Білорусі? – одразу спитала Галина Олексіївна.

– Ні, Ясика нема, а з Білорусі, взагалі, багато.

– Розкажіть про них, – попросила Галина Олексіївна.

І Марина Петрівна відчула тут не просто цікавість, а справжню увагу і переживання за дітей. У них одразу з'явилися взаємна симпатія і довір'я. Марина Петрівна докладно розповіла про перший час, як привезли дітей, як було важко повертати їх до життя. Вона розказала історію Каті, сестричок і брата Лебединських і про малят, як діти тепер вчаться і як ще багато треба зробити для них. У кожному слові відчувалось материнське піклування.

– Їм, як нікому, потрібні затишок, тепло, увага, – казала вона. – Але й сюсюкати над ними, бідкатися не можна. Просто треба, щоб вони жили бадьоро, цікаво, вчилися і відчували себе, як усі радянські діти, щасливими і потрібними нам усім. Нам тепер багато школа в цьому допомагає. Ну, а в мене основне, по правді казати, – поправити їхнє здоров'я. Мені от обіцяли дати кілька місць до кримського санаторію. Посилене харчування виклопотала, зовні вони вже цілком добре виглядають, але зовнішній вигляд це ще не все. Ви нам також допоможете, а крім того, – Марина Петрівна хитро всміхнулася, – я б хотіла і експлуатнути вас. Діти були б такі щасливі, коли б ви їм щось прочитали, розповіли.

– Будь ласка, з охотою, – сказала Галина Олексіївна, – коли завгодно. Це буде найкраще знайомство.

– Навіть сьогодні? Адже сьогодні субота.

– Навіть сьогодні! От ви мені тільки розкажете і покажете, що треба для мого обслідування, а потім, будь ласка, я у вашому розпорядженні.

Вони пішли оглядати будинок, а Ліна сиділа собі в кімнаті завпеда Софії Миронівни і нічого, нічого не знала.

Спочатку вона прочитала Вітин лист, вона вже не могла далі витримати і носити його нерозпечатаним. Хоча він був коротенький, але, як завжди, такий хороший! Він починався: «Дорогий друг Ліна!» і підпис був: «Ваш Вітя».

Вітя не писав одверто, але Ліна зрозуміла, що він збирається кудись далеко і що він писатиме, обов'язково писатиме, що він уже не уявляє собі життя без її листів, що вона йому найближчий друг на світі, хоч він її ніколи не бачив. «Коли ж, нарешті, ви надішлете ваше фото? Хоча мені здається, я й без фото вас знаю».

Ліна замріялась. Як це дивно все. Якийсь Вітя, а вона йому про все пише… Цікаво, як поставилась би до всього Таня?

…Восени вийшло все по-дурному!

Вона зайшла до них у дім, постукала в квартиру, де вони жили, а якась жінка проходила і сказала: – Там нікого нема. Вони недавно виїхали.

Може, то й не вони були!.. Може, вони й не повернуться до Києва… Але треба швидше переписувати план, бо вже, напевне, обід, а там треба буде готувати з дітьми уроки…

– Ліно Павлівно! Ліно Павлівно! – раптом почула вона голоси Каті і Асі. – Ходімте в залу, до нас артистка приїхала і зараз виступатиме.

Артистка! Як було добре, коли інколи до школи приїздила Танина мама! Як її всі любили і ходили за нею табунцем. Навіть іти зараз не хочеться, дивитись на чужу артистку, порівнювати її з «нашою Таниною мамою» і згадувати ті далекі роки. Але Катя і Ася такі впевнені, що Ліна Павлівна з радістю побіжить за ними, що не можна їх розчарувати. Ліна Павлівна з дівчатами тихо заходить в зал і бачить – посеред дітей стоїть… Танина мама…

Ліна підносить руки, склавши обидві долоні, і каже здивовано, розгублено, нічого не розуміючи:

– Танина мама…

А Танина мама дивиться якусь мить так само розгублено і здивовано і раптом біжить до неї.

– Це ти, Ліночко! Звідки ти тут?

Танина мама нічого не могла слухати, не могла зрозуміти, що їй розповідала Ліна, що розповідали діти. Вона витирала сльози і тільки казала:

– Швидше їдьмо… Танечка, мабуть, дома… Ліночко, моя дівчинко Дорога… У вас тут нема телефону?.. Я б додому подзвонила… попередила… їдьмо, їдьмо, швидше. Яка я рада, яка я рада!

Діти, Марина Петрівна – усі були схвильовані цією зустріччю.

– Ось ми і породичалися з вами, – мовила Марина Петрівна, потискуючи на прощання руку Галині Олексіївні.

Лена обняла Ліну і прошепотіла:

– Яка я рада за тебе!..

Ліна швидко одяглася, і кожен з дітей хотів їй допомогти – Ваня великий тримав пальто, Тоня і Світлана трохи не розірвали хусточку, яку Ліна одягала на шию.

До Галини Олексіївни теж усі враз пройнялися любов'ю, вона справді стала наче родичка, і так уже вийшло само собою, що всіх дітей вона перецілувала на прощання, коли всі вони юрбою проводжали їх до тролейбусної зупинки. Чим ближче вони підходили до дому, тим більше завмирало у Ліни серце.

Вони майже не розмовляли, тільки Галина Олексіївна міцно тримала її за руку і погладжувала ніби хотіла приголубити за всі ці роки.

Висока худенька дівчина з темними рудуватими косами, складеними вінком на голові, відкрила двері. Ліні одразу чомусь впав у очі цей віночок кіс і комсомольський значок на кофточці, а тоді вже вона побачила Танині очі, все обличчя і почула здивований вигук.

– Ой Ліна! Ліна!

– Ти пізнала, пізнала, Танечко? – питала, плачучи, мама.

– Звідки ти, Ліночко, ой Ліночка!

Вони припали одна до одної і не могли відірватися.

* * *

Звідки вона тут, вона розповіла потім, сидячи в обіймах Тані і Таниної мами у них на канапі в кабінеті.

– Тільки подумати,- не могла заспокоїтись Галина Олексіївна,- стільки часу в одному місті і не побачитись! Ми виїздили, але ж тільки на місяць – і саме в цей час ти заходила.

– Ой, як добре, – шепотіла Таня, стискуючи Лінину руку. Скільки років вони не бачилися, і яких років!

– Мамо! – раптом схопилася Таня. – А про батька ти сказала? Ліночко, ми ж твого батька бачили!

– Де, як? – перелякано спитала Ліна.

– Ми бачили його на станції. Він військовий.

– Військовий? – спитала Ліна здивовано. – Ви бачили його на волі?

– Звичайно, у нього орденська планочка на грудях, я помітила, тільки не встигла роздивитися, які саме ордени чи медалі.

– Ні, це правда? Ви не помилилися, то був він?

– Звичайно, він. Він сам підійшов до нас і спитав про тебе. Тільки поїзд швидко рушив, і ми не встигли поговорити як слід, навіть номер польової пошти спитати.

– Номер польової пошти,- повторила механічно Ліна і раптом згадала, як вона сказала тоді фрау Еллі: «Мій батько на фронті». Як їй хотілося тоді, щоб це була правда! І зараз їй невимовно радісно було почути це. Батько був на фронті, батько разом з усім радянським народом захищав Батьківщину. Він спокутував свою провину перед нею.

– Яка я щаслива, коли б ви знали, – тихо сказала вона. Галина Олексіївна погладила її по світлих косах, що лежали, як і в дочки, вінком на голові.

– Як же дізнатися, де він тепер? – схвильовано продовжувала Ліна. – Тепер я, мабуть, можу написати в військкомат, і там розшукають.

– Ох,- зітхнула Галина Олексіївна, – скільки ще батьків розшукуватимуть дітей і діти батьків. От я весь час розшукую одного хлопчика – Ясика з Білорусі. – І вона розказала Ліні про медсестру Олю і її сина Ясика, який лишався з бабусею.