Латино-українська величальна
І для кожного козаченька,
Від нетяги до отамана,
Є одна Україна-ненька,
Але є ще й Панама-мама.
Київ — мать городів панамських,
Сальвадорських і сурінамських,
І пуерто-, і коста-риканських,
І радянських, і пострадянських, —
Всіх, де чують себе панами
Громадяни країни Панами.
Лийся, пісне моя, мов текіла!
Досягни мудреця і дебіла,
І нарколога, і наркомана —
Всіх нас криє мама-Панама.
А як нам уже майже хана,
Спрагло губи шепнуть «Пана…»
Маєм встати. І знов над нами
Шелестить знамено Панами!
Два нежданих верлібри
Перший нежданий верлібр
«The shadow of your smile»
У підземному переході.
В цій черзі з п’яти чоловік
По каву стою я один.
Двоє спереду й двоє позаду —
Два рази по сто і дві крабові палички.
Світ дивовижно симетричний.
Він стоїть не на трьох китах,
А на чотирьох крабових паличках.
На жаль, я не знаю їхнього смаку —
Я не підкусюю основ світобудови.
Другий нежданий верлібр
Ви ж таки люди, не собаки.
Якби в нас було правове суспільство,
я першим подав би позов:
«Олександр Ірванець versus, країна, людство, весь світ»
за очі щенної суки, котра уклякла приречено
перед торговкою у м’ясному ряду.
Не за боки її облізлі,
не за вим’я її обвисле —
тільки за очі, з якими на мить я зустрівся поглядом.
Я вимагав би лютої смерті
всім винним і просто причетним.
Споглядання такого страждання
душу не гранить, а ранить.
На жаль, я маю підозру,
що зможу подати цей позов,
хіба що тільки як зустрічний
в часі розгляду моєї власної справи
на Страшному суді.
Сподіваюсь, позовну заяву
прийме і не відхилить
Всемогутній
Господь
Dog.
Варіація на тему оголошень у київському метрі
Андрієві Бондареві
Не люблю я слова «народ»,
Але наш народ
Слухняно підіймає поли довгого одягу,
Заходячи на ескалатор,
І не заступає за обмежувальну лінію
На його східцях.
Наш народ взагалі ніколи
Не заступає за обмежувальну лінію.
А дарма…
«Ця здогадка давня, але не іржава…»
Ця здогадка давня, але не іржава.
Її промовляти пручається рот:
В нас гарна країна й паскудна держава,
В нас люди хороші і кепський народ.
Але ми собі відповісти повинні,
Чи схочемо ми і чи стерпимо ми
Хорошу державу в поганій країні,
Хороший народ зі злими людьми?..
Вірш американського збоченця
Переклад присвячується Аліні
дівча пухнасте у короні маковій
їсть пластівці й дурниці милі меле
між індіян оплачених-оплаканих
за те що ти украв її у мене
її володаря велично-воскобрового
ще й плюнувши в важкоповіка око
до того й тогу шапнув розідрав — ого —
прирік кнура нову крутити муку
жахіття це кохання це фіалку
цю жаль і розпач заливають вщерть
ти ж розламавши дурнувату ляльку
ще й голову її пожбурив геть
за те що ти спромігся сперти
а я не уберіг — тепер ти
маєш померти
Фантазі
Близ міста Санто-Домінґо
В республіці Домініканській,
У домі на пальмових палях
Живе мала Домініка,
Дочка чаклуна місцевого, —
Мулатка оливковошкіра,
Довгонога, масляноока,
Вже старша за 10 літ.
Якби нам зустрітись увечері
На березі океану,
Де пальми стоять витинанками
У блиску води й піску,
Я взяв би тебе, Домініко,
За твої тонкі передпліччя,
Ривком би наблизив до себе
Переляк в твоїх очах…
А потім, сповнений вдячності
За те нетривале щастя,
Дорога к якому дедалі частіше
Лежить через брами аптек,
Я б гаряче-емоційно
З тобою, мала, попрощався б,
Пообіцявши путівку
В піонерський табір «Артек».
Спогад про Світязь
Цей всесвіт — озеро, а світ у ньому — острів.
А доокола всесвіту — боги.
Творили просто, спочиваєм остро,
І сьомий день постійно навкруги.
Це озеро ще й — чаша кришталева,
В якій парує тепле молоко.
Проходить Сонце крізь сузір’я Лева,
І ніжиться в піску малий Левко.
А світ цей — ще й осонцена пустиня,
Що переходить у розкішний сад,
Де чеберяють Марта і Христина
Через пісок в їдальню і назад,
Де вживши хто тампакс, хто просто ватки
І внутрішній в собі навівши лад,
На сонці вигріваються мулатки,
Й між них мулат, липкий, мов мармелад.
А я, з мулатки знявши амулетку,
Від’їду, — знов окремо від усіх,
На глибину пожбуривши монетку,
Чим відкуплюсь за несвідомий гріх.
