КРИК СЕРЕД ПІВНОЧІ В ЯКІМСЬ ГЛУХІМ ОКОЛІ...
Крик серед півночі в якімсь глухім околі.
Чи вмер хто й свояки ридають по вмерлому?
Чи хто поранений конає в чистім полі?
Чи плачуть сироти, ограблені і голі,
Без батька-матері, без хліба і без дому?
Невідомий співак походу степового…
Замісто струн нап'яв він тетиви спижеві,
Давно забуту рать з сну будить вікового
І до походу знай накликує нового
"За землю Руськую, за рани Ігореві".
Давно забута рать в забутій спить могилі,
І Ігор спить, і з ним все плем'я соколине;
Лиш крик поета ще лунає в давній силі,
Байдужість сірая куняє на могилі,
А кров із руських ран все рине, рине, рине.
АНТОШКОВІ П. (АЗЪ ПОКОЙ) [2]
Діалект чи самостійна мова?
Найпустіше в світі се питання.
Міліонам треба сього слова,
І гріхом усяке тут хитання.
Міліонам треба світла, волі,
Треба вміти, як їх добиваться,
Поки стогнуть кволі, мерзнуть голі -
Нам в Параски ласки дожидаться?
Як твій брат із голоду вмирає,
А його ти накормити вступиш,
То чи ждеш, аж срібну ложку купиш,
Чи береш букову, що він має?
Як твоя у річці тоне мати
І кричить: "Рятуй мене, Антошку!" -
Будеш ти на гарний човен ждати
Чи їй кинеш першу-ліпшу дошку?
Зви се діалектом, зви жаргоном
Тую дошку, ту букову ложку,
А вона лунає відгомоном
В міліонах серць живих, Антошку!
Хай та мова вбога в славнім роді,
Хай московська, польська, чеська краща -
Поки служить Матері в пригоді,
То вона культурі не пропаща.
Хоч в сусіда там пиха багацька
У порфирі сяє та атласі -
На чуже багатство ми не ласі,
Ласа лиш твоя душа жебрацька.
Бідні ми, як коні на припоні,
Збагатись нас труд на рідній ниві:
В діалекті чи хоч би в жаргоні
Будемо багаті і щасливі.
Діалект, а ми його надишем
Міццю духу і огнем любови
І нестертий слід його запишем
Самостійно між культурні мови.
ГОВОРИТЬ ДУРЕНЬ В СЕРЦІ СВОЇМ...
Говорить дурень в серці своїм:
"Єсть бог і есть він богом моїм!
Його я в серці своїм чую,
В ньому я днюю, з ним ночую.
Він береже мене, мов мати,
Що я роблю, він мусить знати,
Що я роблю і що говорю;
Він в моїх радощах і в горю,
Він в моїх думах, в моїх мріях
І в моїх жалощах, надіях.
На нього я поклав надію
І все, що дію, з ним я дію;
Що мовлю, в ньому корениться,
Всіх моїх мислей він криниця;
І кождий відрух серця мого
Почався в нім і йде до нього.
Мене він любить, як дитину,
Пильнує, тішить без упину,
І всі діла мої нотує,
І шлях мій до мети простує.
Він світ создав, і сонце, й зорі,
Завісив землю у просторі,
Накрив її небес покровом -
Одним лише всевладним словом
Своїм "Да будет" всемогучим,
Немов дощу потоком рвучим.
Він скрізь на морі і на суші
Создав у зародочках душі,
Життя розсіяв незліченне -
А все для себе і для мене.
О, він ступнево йшов, вправлявся,
Шість день до цілі наближався,
Поки создав найвищу пробу -
Мене - він на свою подобу.
Він дав мені весь світ у владу;
З його любві я не відпаду,
А навіть як згрішу, раб грішний,
То він карать мене не спішний:
Хоч як грізнеє пересердя,
Ще більше в нього милосердя.
Щоб згладилась моя провина,
Він дав за мене свого сина;
І щоб мої могутні крила
Не зупиняла, не гнітила
Важка матерії інертність,
Він дав душі моїй безсмертність,
Дав запоруку безпохибну,
Що як умру, то не загибну,
Що смерть моя - не скін фатальний,
А вхід до раю тріумфальний.
Єсть бог, я чую се, я знаю,
Його у власнім серці маю,
Його у твориві я бачу,
В своїй його знаходжу вдачу:
Він в моїй совісті говорить
І мною нищить, мною творить,
Що я скажу, він "ні" не скаже,
І що я зв'яжу, він те зв'яже.
Я часть його; де часть, там цілість.
Я твір його, і творця вмілість
Його творіння виявляє:
Його дух з мене промовляє,
Його мисль в моїм слові чути:
Я єсьм, тому й він мусить бути.
Я в нім жию, і з ним я вічний,
Як син, як складник органічний,
Як тон із гармонійним строєм", -
Говорить дурень в серці своїм.
вернуться
2
2 - Дивись його статтю в "Галичанині", 1902, ч. 222, п[ід] з[аголовком] "Тщетная работа сепаратистов".
