Герствуд знов опинився в нічліжці на Бауері, міркуючи над тим, що робити далі. До жебрання лишався один крок.
«Що ж його діяти? — питав він себе. — Не вмирати ж голодною смертю!»
Перший раз він попросив милостині на заллятій сонцем Другій авеню. Добре вдягнений джентльмен неквапливо йшов йому назустріч із парку Стайвезант. Наважившись, Герствуд приступив до нього.
— Чи не можете ви дати мені десять центів? — просто опитав він. — Я в такому становищі, що змушений просити.
Перехожий, майже не дивлячись на нього, помацав у жилетній кишені і вийняв монету.
— Ось, маєте, — промовив він.
— Щиро вдячний, — тихо сказав Герствуд, але перехожий більше не звертав на нього уваги.
Герствуд зрадів, але водночас відчув такий сором, що вирішив назбирати ще не більше двадцяти п’яти центів, — цього було б досить. Він поплентався далі, придивляючись до перехожих, але ходив так дуже довго, поки зважився знову звернутись до чоловіка, обличчя якого, здавалось, обіцяло успіх. Він попросив, але той відмовив. Це так прикро вразило Герствуда, що він цілу годину не важився поновити свої спроби. Нарешті він попросив ще, і йому дали п’ять центів. Після довгих зусиль він зібрав ще двадцять центів. Але яка це була мука!
На другий день він робив те саме і часом йому грубо відмовляли, але дещо й подавали. Нарешті він зрозумів, що це ціла наука — треба бути добрим фізіономістом, щоб угадувати, до кого можна звернутися.
Звичайно, неприємно було спиняти перехожих, тим більше, що Герствуд сам бачив, як одного жебрака затримали, і тепер боявся ще й арешту. Проте він не переставав просити, невиразно сподіваючись на щось краще.
З величезним задоволенням побачив він якось уранці афішу, яка сповіщала про повернення трупи театру «Казино» за участю міс Керрі Маденда». Скільки разів він її згадував за цей час! Який успіх вона здобула, і скільки в неї повинно бути грошей! Проте тільки після довгих невдач, що його переслідували, він, нарешті, зважився звернутись до Керрі. Він дуже зголоднів і вирішив:
«Попрошу в неї! Вона не відмовить мені кількох доларів».
Герствуд попростував до театру «Казино» і кілька разів пройшов перед ним, відшукуючи вхід для артистів. Потім сів у парку Брайант, за квартал від театру, і почав чекати.
«Не може ж вона відмовити мені невеличкої допомоги!» — раз у раз повторював він собі.
Починаючи з пів на сьому, він тінню никав біля входу з Тридцять дев’ятої вулиці, удаючи, що кудись поспішає, і водночас боячись прогавити Керрі. Крім того, з наближенням вирішальної миті він усе більше хвилювався, хоч знесилля й голод притуплювали його моральні муки. Нарешті він побачив, що артисти починають прибувати, і його нервове напруження досягло крайньої межі — він просто не міг уже витримати.
Одного разу Герствудові здалося, що він бачить Керрі, він кинувся вперед і зараз же помітив, що помилився.
«Ну нічого, тепер уже недовго чекати!» — підбадьорював він себе, водночас побоюючись зустрічі і непокоячись тим, що вона може ввійти через інші двері. А шлунок був такий порожній, що аж болів.
Один за одним проходили перед ним люди, майже всі добре вдягнені. і майже всі байдужі. Проїздили екіпажі, пари поспішали кудись — наближався час розваг у цьому районі театрів і готелів.
Раптом до театру підкотився екіпаж, візник хутко зіскочив і розчинив дверцята. Перш ніж Герствуд устиг рушити з місця, дві дами пурхнули з екіпажа і зникли в театрі. Герствудові здалось, що він упізнав Керрі, але все це сталося так несподівано, а видіння було таке чарівне і недосяжне, що він не був цілком певний. Він ще почекав, тремтячи з нетерплячки, потім помітив, що вхід для артистів більше не розчиняється, а безжурна публіка все прибуває, вирішив, що це, мабуть, і справді була Керрі, і пішов геть.
— Боже милосердний! — промовив він, поспішаючи відійти далі від вулиці, на яку сходилися щасливіші за нього. — Я мушу щось добути!
В ту годину, коли Бродвей виглядає особливо привабливо, на розі Двадцять шостої вулиці і Бродвею, де проходить також П’ята авеню, незмінно щовечора з’являлась своєрідна постать. В цей час публіка саме починає збиратись до театрів. Світлові реклами нічних розваг загоряються на кожному кроці. Екіпажі и карети проїжджають, виблискуючи жовтими очима ліхтарів. Парочки й цілі компанії вливаються в натовп, що пливе густим потоком серед сміху й жартів. По П’ятій авеню проходять поодинокі постаті, часом якийсь добродій у смокінгу під руку зі своєю дамою або група світських нероб, що мандрують з одного клубу до іншого. По другий бік вулиці височать величезні готелі, сяючи сотнями вікон, вітринами кав’ярень та більярдних, наповнених заможними, розчепуреними й ласими до втіх відвідувачами. Навкруги пульсує нічне життя великого міста, що прагне розважитись тисячею способів.
Той оригінал, про якого йде мова, був відставний офіцер, що, натерпівшись злигоднів нашої суспільної системи і вдарившись у релігію, вважав своїм обов’язком перед богом допомогу ближнім. Форму ж для цієї допомоги він обрав надзвичайно своєрідну. Він дбав про те, щоб забезпечити нічліг кожному бездомному, який звернеться до нього в цьому місці, хоч сам він мав так мало, що неспроможний був заплатити за пристойне житло.
Зайнявши своє постійне місце серед життєрадісної юрби, присадкуватий, у плащі з пелериною, в капелюсі з широкими звислими крисами, він стояв, чекаючи опіканців, які так або інакше дізнавалися про його благодійну місію. Спочатку він лишався сам, дивлячись на знадливу картину веселощів, ніби звичайний перехожий. Того вечора полісмен, проходячи повз нього, привітався по-дружньому, величаючи його капітаном. Хлопчак, що вже не раз його бачив, спинився і задивився. Інші перехожі не помічали в ньому нічого особливого, крім одягу, і вважали його за приїжджого, що стоїть собі без діла й посвистує, розважаючись.
Минуло з півгодини, і його опіканці почали з’являтись. У рухливому натовпі можна було помітити окремих блукачів, що зацікавлено пробирались ближче. Якась незграбна постать перейшла вулицю, нишком поглядаючи на нього. Інший голодранець наблизився по П’ятій авеню до рогу Двадцять шостої вулиці, оглянувся на всі боки і знов пошкандибав геть. Два-три типових нічліжники з Бауері прочвалали по П’ятій авеню з боку Медісон-скверу, але не насмілитись підійти. А чоловік у плащі з пелериною все походжав по своєму перехрестю туди й сюди, байдуже насвистуючи.
З наближенням дев’ятої години вуличний гамір почав завмирати. Біля готелів ставало спокійніше, та й надворі холоднішало. З усіх боків почали сповзатись чудернацькі постаті, що стежили, придивляючись, оточуючи його ніби колом, якого не важились перейти. їх набралось чоловік дванадцять. Холод дужчав, і от нарешті одна з постатей виступила вперед, зигзагами, нерішуче перетяла Бродвей, виринувши з сутінку Двадцять шостої вулиці, і опинилась перед чоловіком у плащі. У рухах її почувалась ніби засоромленість і боязкість, немов людина до останньої миті хотіла приховати, що має намір спинитись. Наблизившись до офіцера, постать спинилась.
Капітан глянув порозуміло, ніби замість вітання. Прибулець ледь кивнув головою і пробурмотів щось, ніби прохаючи. Капітан просто показав йому головою на край тротуару.
— Ставайте тут! — промовив він.
Початок було покладецо, і тільки-но офіцер знов узявся поважно ходити туди й сюди, інші постаті почали присуватись до нього. Вони не вітали свого ватажка, а просто приєднувались до першого прибульця, шморгаючи, шкутильгаючи й човгаючи ногами.
— Але ж і холодно!
— Добре хоч зима кінчається.
— Либонь, скоро піде дощ.
Строката компанія зросла до десяти. Ті, що вже були знайомі, розбалакались. Інші тримались осторонь, не бажаючи змішуватися з рештою і водночас боячись не потрапити до загальної лічби. Понурі, злі, вони ні на кого не дивились і мовчки переступали з ноги на ногу.
Ще трохи, і почалися б голосні розмови, але капітан вирішив, що їх набралось уже досить і можна починати. Він підійшов ближче і спитав:
