Місіс Герствуд належала до тих жінок, єдине прагнення яких полягає в тому, щоб усіх перевершувати, і які страждають, помічаючи, що іншим щастить у цьому більше, ніж їм. Вона дивилась на життя очима того вузького «вибраного» кола, до якого вона не належала, але мріяла, що колись належатиме. А втім, вона вже починала розуміти, що для неї це неможливо. Але для доньки своєї вона сподівалася на кращу долю, а через неї мріяла й сама зайняти трохи вище становище в суспільстві. Що ж до сина, то його майбутні успіхи, може, дадуть їй право пишатися тим, що вона виростила видатну людину. Та й у чоловіка справи йшли непогано, і вона сподівалася, що його комбінації з купівлею землі дадуть колись добрі наслідки. Ці його операції ще не досягли значних розмірів, але прибутки сім’я мала загалом пристойні, а становище Герствуда у Фіцджералда і Моя було міцне. Обидва власники бару були з ним у найкращих і зовсім не офіціальних стосунках.

Неважко уявити собі, яку сімейну атмосферу могли створити такі люди. Вона проявлялася в тисячі незначних розмов, дуже схожих одна на одну.

— Я завтра їду у Фокс-Лейк, — якось у п’ятницю заявив Джордж-молодший за обідом.

— А що там має бути? — поцікавилась місіс Герствуд.

— Едді Фарві купив нову парову яхту і запрошує мене прокататись.

— Скільки він заплатив за неї? — розпитувала далі мати.

— О, понад дві тисячі доларів! Він запевняє, що яхта як лялечка.

— Старий Фарві, мабуть, добре наживається, — зауважив Герствуд.

— Певна річ! Джек розповідав мені, що вони тепер експортують свій товар у Австралію, а на тому тижні відправили велику партію у Кейптаун.

— Подумати тільки! — вигукнула місіс Герствуд. — А чотири роки тому вони тримали крамничку в підвалі на Медісон-стріт.

— Джек мені казав, що навесні вони мають будувати на Робі-стріт шестиповерховий дім.

— Подумати тільки! — докинула і Джессіка.

Саме в цей день Герствуд збирався піти з дому раніше, ніж звичайно.

— Ну, я пішов, у мене є справи в місті,— сказав він, встаючи з-за столу.

— А ми підемо в понеділок у театр Мак-Вікера? — спитала місіс Герствуд, не підводячись.

— Авжеж, — байдужим тоном промовив він.

Обід тривав, а Герствуд піднявся нагору, щоб узяти капелюх і пальто. Потім грюкнули надвірні двері.

— Це, мабуть, тато вже пішов, — сказала Джессіка.

Шкільні новини цієї дівчини мали особливий характер.

— У нас в ліцеї готується вистава, — повідомила вона одного разу, — і я теж братиму в ній участь. /

— Справді? — обізвалася мати.

— Так, і мені потрібна для цієї вистави нова сукня,

У виставі візьмуть участь найвродливіші дівчата школи. Міс Палмер гратиме Порцію.

— Невже? — знову сказала мати.

— І знов запросили оту Марту Грізволд. Вона думає, ніби вмів грати!

— Її сім’я, здається, не з заможних? — підхопила місіс Герствуд. — У них же нічогісінько немає, правда?

— Авжеж, — підтвердила Джессіка, — вони вбогі, як церковні миші!

Вона дуже обережно вибирала собі друзів з-поміж юнаків, приваблених її красою.

— Уяви собі,— сказала вона матері якось увечері,— отой Горберт Крейн наважився лізти до мене зі своєю дружбою!

— А хто він такий, серденько? — запитала місіс Герствуд.

— Цілковита нікчемність! — відповіла Джессіка, надуваючи губки. — Просто собі студент. А за душею — нічогісінько!

Інша річ, коли молодий Блайфорд, син мильного фабриканта, пішов провести її додому. Місіс Герствуд на той час сиділа з книжкою нагорі в кріелі-гойдалці і випадково визирнула з вікна/

— Хто це був з тобою? — запитала вона, коли Джессіка ввійшла в кімнату.

— Це містер Блайфорд, мамо, — відповіла дочка.

— Та невже?

— Так, і він запрошує мене погуляти з ним у парку, — додала Джессіка, трохи розчервонівшись від швидкого бігу по сходах.

— Добре, серденько, йди, але ненадовго, — дозволила мати.

Вона з цікавістю ще раз визирнула з вікна, щоб подивитись, як вони йдуть удвох, — це було приємне видовище, надзвичайно приємне.

У такій атмосфері Герствуд жив із року в рік, не замислюючись над усім цим. Це в його натурі було почувати потяг до чогось кращого, якщо це краще не стояло прямо перед очима кричущим контрастом. Він, так би мовити, давав і діставав, що належало. Часом його дратували прояви егоїстичної байдужості, але, з другого боку, він з утіхою дивився на пишні туалети дружини й дочки, які, на його думку, підносили його гідність і становище в суспільстві. По суті, він жив життям бару, в якому служив. Там він проводив більшу частину свого часу. Повернувшись увечері додому, він потрапляв у приємну обставу. Страви, за незначними ви-цятками, були цілком пристойні,— такі, які може зготувати звичайна куховарка. Його до певної міри цікавило те, що розповідали за обідом син і дочка, а вони завжди мали елегантний вигляд. Пихата місіс Герствуд була завжди пишно вбрана, але, на думку Герствуда, це було куди краще, ніж одягатись нечепурно. Ні про яку любов між чоловіком і жінкою вже не могло бути й мови, але не було й особливого незадоволення. В поглядах місіс Герствуд не було нічого незвичайного, до того ж вони так мало розмовляли одне з одним, що в них ні в чому не могло виникнути незгоди. Як то кажуть, у неї були свої погляди, а в нього свої. Інколи він зустрічав на своєму шляху жінку, молоду, жваву й дотепну, що була йому більше до вподоби, ніж його дружина. Однак тимчасове незадоволення, викликане такими враженнями, врівноважувалося свідомістю свого становища в суспільстві і властивою Герствудові розсудливістю. Він розумів, що ускладнення в сімейному житті могли б відбитися на його службовому становищі. Власники бару не потерпіли б скандалу. Займаючи таке становище, людина повинна мати поважні манери, незаплямовану репутацію і порядну домівку. Ось чому Герствуд був надзвичайно обережний у всіх своїх вчинках і в публічних місцях з’являвся вечорами чи в неділю завжди з дружиною, а часом і з дітьми. Він їздив з сім’єю на місцеві курорти або у штат Вісконсін, недалеко від Чікаго, і проводив там кілька нудних, церемонних днів, відвідуючи ті місця, які належало, і роблячи те, що належало. Він знав, що це необхідно.

Коли хтось із його численних знайомих, людей із достатт ком, бувало, вскочить у якусь халепу, Герствуд тільки хитав головою. Про такі речі й говорити не слід! Якщо ж про це заходила розмова серед людей, що вважалися його близькими друзями, він гостро засуджував таку поведінку.

— Нехай би робив, що хотів, який чоловік цього не робить, але ж як він міг бути такий необережний? Ніколи не можна забувати про обережність!

І він нітрохи не співчував тому, хто попався на гарячому.

Саме з цих міркувань Герствуд був уважний до дружини і скрізь водив її з собою. Це було, звичайно, дуже нудно, але він потішав себе тим, що зустрічається в цей час із знайомими і має всі ті розваги, яким її присутність не може перешкодити. Часом він з великою цікавістю спостерігав свою дружину, — вона була ще досить приваблива, і чоловіки звертали на неї увагу. Вона була марнославна, любила товариство і лестощі, і Герствуд добре розумів, що при тих стосунках, які між ними існували, всі ці якості легко можуть довести її до біди. Він не дуже довіряв жінкам, а в своїй дружині ніколи не вбачав таких чеснот, що могли б викликати в ньому довіру й пошану до неї. Ще поки вона палко його кохала, можна було їй довіряти, але тепер, коли цей ланцюг порвався, — мало що могло статися!

За останній рік чи два витрати сім’ї дуже зросли. Джессіка раз у раз вимагала нових туалетів, а місіс Герствуд, не бажаючи відставати від дочки, теж частенько підновляла свій гардероб. Герствуд довгий час нічого не казав, але одного разу не витримав.

— Джессіці треба справити цього місяця нову сукню, — сказала місіс Герствуд якось уранці.

Герствуд в цей час стояв перед дзеркалом і одягав один із своїх незрівнянних жилетів.

— Якщо не помиляюся, їй щойно справили якусь обнову, — зауважив він.