— Чому ж ви не хочете мене вислухати? — спитав він знову.

— Не хочу! — спалахнула Керрі.— Зараз пустіть мене, або я покличу кондуктора. Я не хочу їхати з вами! Як вам не соромно! — І вона знов заридала з ляку.

Герствуд слухав її трохи здивовано. Він розумів, що вона має всі підстави обурюватись, однак сподівався уладнати це якнайшвидше.

Скоро прийде кондуктор перевіряти квитки. Не можна до-, пускати ніякого галасу, ніякого скандалу. Будь-що-будь треба заспокоїти її.

— Ви однаково не можете вийти, поки не спиниться поїзд, — заговорив він. — Скоро ми доїдемо до станції. Якщо хочете, ви зможете там зійти. Я вас не затримуватиму. Я тільки прошу вислухати мене. Дайте ж мені сказати вам усе!

Керрі, здавалось, не слухала його. Вона відвернулась до вікна, за яким чорніла ніч. Поїзд рівно мчав через поля й переліски. Довгі, тужні свистки лунали щоразу, коли поїзд наближався до відлюдних лісових переїздів.

До вагона ввійшов кондуктор перевіряти квитки у кількох пасажирів, які сіли в Чікаго. Він наблизився до Герствуда, і той простяг квитки. Керрі вся кипіла, проте навіть не поворухнулася, не звела очей.

Коли кондуктор пішов, Герствуд відчув велику полегкість.

— Ви сердитесь на мене за те, що я обдурив вас, — заговорив він. — Це вийшло не навмисне, Керрі, життям присягаюся. Я не міг інакше. Я не міг жити без вас із тієї хвилини, як вперше вас побачив.

Він і не згадував про свою останню брехню, так наче це була дрібниця, не варта уваги. Він прагнув переконати її, що його дружина не може бути для них перешкодою. Що ж до викрадених грошей, то він постарався викинути з голови самий спогад про них.

— Не смійте говорити зі мною! — сказала Керрі.— Я вас ненавиджу! Залиште мене! На першій же станції я зійду.

Говорячи, вона вся тремтіла від хвилювання і обурення.

— Гаразд, — відповів він. — Але вислухайте ж мене! Після всього того, що ви говорили про ваші почуття до мене, ви могли б принаймні вислухати мене. Я не хочу заподіяти вам нічого лихоїго. Коли ви захочете повернутись, я вам дам грошей на дорогу. Я тільки хочу вам одне сказати, Керрі: думайте про мене, що хочте, але ви не можете заборонити мені кохати вас!

Він кинув на неї погляд, сповнений ніжності, але відповіді не було.

— Ви вважаєте, що я вас підло дурив… Але це не так. Це було ненавмисне. З дружиною у мене все скінчено. Вона не має вже на мене ніяких прав. Я її ніколи більше не побачу. Ось чому я сьогодні тут, з вами. Ось чому я вас забрав із собою.

— Ви сказали, що Чарлі поранений! — гнівно вигукнула Керрі.— Ви обдурили мене… Ви весь час тільки те й робили, що мене обдурювали, а тепер хочете присилувати мене тікати з вами!

Вона була така збуджена, що знов підвелася і спробувала пройти повз нього. Цього разу він не заважав їй, і вона пересіла на інше місце. Він теж пересів до неї.

— Не тікайте від мене, Керрі,—сказав він лагідно. — Дозвольте мені пояснити вам усе. Ви тільки вислухайте, і тоді ви мене зрозумієте. Я вам кажу, моя дружина для мене — ніщо. Вона вже багато років для мене не існує, інакше я б не шукав зближення з вами. Я доб’юся розлучення, і то чим скоріше. Я її ніколи більше не побачу. З цим у мене скінчено назавжди. Ви для мене єдина в світі. Якщо тільки ви будете зі мною, я ніколи й не гляну ні на яку іншу жінку.

Керрі слухала, збентежена до краю. Слова його звучали щиро, незважаючи на все, що він зробив. В його голосі, в усій поведінці почувалась палка пристрасть, яка не могла не вплинути на неї… Але ж вона не бажає й знати його. Він одружений, він уже обдурив її один раз, тепер обдурив знову — він страшна людина!

А проте була в ньому та відвага й сила, які ваблять жінку, особливо коли вона вірить, що причина всьому — любов до неї…

А тим часом що далі мчав поїзд, то неначе тяжче ставало їй знайти якусь раду в цій безвиході. Колеса швидко котилися вперед, чимраз нові місця з’являлись і зникали з очей, а Чікаго лишався все далі й далі позаду. Керрі почувала, що її несе хтозна-куди, що паровоз мчить без зупинок до якогось дуже далекого міста. То їй хотілося плакати, кричати, кликати на допомогу, то починало здаватись, що це марна річ — роби що хоч, допомоги нізвідки чекати. А Герствуд тим часом шукав таких виразів, які дійшли б до її серця і пробудили в ній приязнь до нього.

— У мене просто все так склалося, що мені не лишалось нічого іншого.

Керрі ніби й не чула.

— Коли я побачив, що ви не будете зі мною, поки я не зможу одружитися з вами, я вирішив кинути все і виїхати геть разом з вами. Я перебираюсь зараз в інше місто, гадаю побути трохи в Монреалі, а потім ми поїдемо, куди ви схочете. Скажіть тільки слово, і ми поїдемо в Нью-Йорк і будемо там жити.

— Я не хочу вас і знати, — промовила Керрі. — Я хочу зійти з цього поїзда. Куди він їде?

— У Детройт, — відповів ГерстБуд.

— Ох! — скрикнула Керрі з мукою в голосі. Така далечінь ніби ще збільшувала безвихідь.

— Невже ви не поїдете зі мною? — опитав він таким тоном, немов вона й справді могла ту ж мить залишити його самого. — Вам нічого не доведеться робити, ви тільки подорожуватимете зі мною. Я від вас нічого не вимагатиму. Ви побачите Монреаль і Нью-Йорк, а потім, якщо не схочете лишитись, зможете повернутись. Це ж краще, ніж повернутись негайно.

У цих словах Керрі вперше вловила щось прийнятне для себе. Здавалось, він говорив серйозно, хоч вона й не була певна, що він справді погодився б відпустити її. Монреаль і Нью-Йорк! Вона вже зараз мчить до нових, незнаних країв і зможе побачити їх, якщо захоче… Вона замислилась, нічим одначе не виказуючи своїх думок.

Герствудові здалося, що вона почала виявляти поступливість, і він подвоїв свої зусилля.

— Подумайте тільки, чого я зрікся, — казав він. — Я вже ніколи не зможу повернутися в Чікаго. Тепер мені доведеться залишитись зовсім самотньому, якщо ви не поїдете зі мною. Не може ж бути, щоб ви покинули мене, Керрі!

— Не смійте говорити зі мною, — гостро відмовила Керрі.

Герствуд на часинку замовк.

Керрі відчула, що поїзд починає сповільнювати рух. Настав час діяти, якщо вона справді збирається щось робити. Вона неспокійно ворухнулась.

— Не кидайте мене, Керрі! — промошів Герствуд. — Якщо ви коли-небудь хоч трошки мене любили, їдьмо зі мною, ми почнемо нове життя. Я все зроблю, що ви захочете. Я одружуся з вами або відпущу вас назад. Дайте собі час подумати. Я б не повіз вас із собою, якби не любив. Кажу вам, Керрі, як перед богом, я не можу жити без вас. І не житиму!

В благанні його почувалась така сила й пристрасть, що Керрі глибоко зворушилась. Всежеруще полум’я палало в ньому. Він любив її так сильно, що й подумати не міг відмовитися від неї в цю тяжку для нього хвилину. Він рвучко схопив її руку і стиснув, вкладаючи в цей потиск всю силу благання.

Поїзд уже зовсім повільно минав вагони на запасній колії. Стояла темна, похмура ніч. Кілька краплин упало на віконну шибку — починався дощ. Керрі сиділа розгублена, не можучи ні на що зважитись, вагаючись між рішучістю і безпорадністю. Поїзд спинився. Герствуд все благав її, вона мовчки слухала. Паровоз трохи подав назад, потім настала тиша.

У своєму розгубленні Керрі нездатна була поворухнутись. Хвилини минали, вона все вагалась, а він не переставав благати.

— А ви пустите мене назад, якщо я схочу повернутись? — спитала вона нарешті так, ніби була тепер господинею становища, а він цілком від неї залежав.

— Ну аякже! — відповів він, — Ви самі знаєте.

Керрі вислухала його з виглядом людини, що дарує умовне помилування. Їй уже здавалося, що справа цілком у її руках.

Поїзд знову мчав уперед. Герствуд змінив тему розмови.

— Ви, мабуть, дуже стомилися? — спитав він.

— Ні,— відповіла вона.

— Дозвольте мені взяти для вас місце в спальному вагоні.

Вона похитала головою, хоч, незважаючи на пережитий страх і обурення, знов відчула те, що завжди так цінувала, — його дбайливість.

— О, прошу вас, — наполягав він, — вам там буде куди краще.