Нарешті наблизився останній день. Коли він настав, Герствуд, що до його настрою найбільше пасувала б люта буря з громом і блискавками, відчув полегкість від того, що день нічим особливим не відзначається. Світило сонце, і було досить тепло. Сідаючи снідати, Герствуд раптом подумав, що, власне кажучи, не сталося нічого страшного.

— Ну ось, — звернувся він до Керрі,— сьогодні мій останній день на землі.

Керрі мовчки осміхнулася.

Герствуд переглядав газету в досить веселому настрої. У нього ніби тягар спав з плечей.

— Я навідаюся в бар, — сказав він після снідання, — а потім піду шукати. Завтра я шукатиму цілий день. Я знайду щось тепер, коли в мене розв’язані руки.

Він вийшов з усмішкою на устах і подався до бару. Шейнессі був уже там. Вони ще раніше поділили усе майно відповідно до їхньої пайки в ділі. Герствуд пробув у барі кілька годин, потім години на три вийшов, а коли повернувся, його піднесення вже згасло. Хоч як не подобалось йому тут, тепер, коли бар мав закритися, він шкодував, що усе так скінчилось.

Шейнессі тримався холодно, по-діловому.

— Ну що ж, — промовив він о п’ятій годині,—мабуть, час уже нам підрахувати і поділити виторг.

Вони так і зробили. Обставу ще раніше було продано і гроші за неї поділено між ними.

— На все добре, — сказав Герствуд, з усіх сил намагаючись триматися привітно.

— Бувайте, — відповів Шейнессі і навіть не подивився на нього.

І от діло на Уоррен-стріт було для нього назавжди закінчене.

Удома Керрі приготувала смачний обід, але Герствуд повернувся похмурий і замислений.

— Ну що? — спитала Керрі.

— Все скінчено, — відповів він, скидаючи пальто.

Вона поглянула на нього, в думці запитуючи себе: яке ж, власне, його грошове становище тепер? Вони сіли до столу і за обідом трохи поговорили.

— А в тебе вистачить грошей, щоб купити пайку в якомусь іншому ділі? — спитала Керрі.

— Ні,— відповів він. — Доведеться зайнятись чимсь іншим і скласти трохи грошей.

— Добре було б, якби тобі пощастило знайти якусь посаду, — мовила Керрі, в якій боролися тривога і надія.

Я думаю, що знайду, — сказав він задумливо.

Після цього Герствуд кілька днів підряд одягав уранці пальто і вирушав з дому. Під час цих блукань він спочатку тішився думкою, що, маючи сімсот доларів, він ще знайде що-небудь вигідне. Він збирався також звернутися по допомогу кудись на броварню, знаючи, що броварні часом здають в оренду пивниці, які при цьому лишаються під їхнім контролем. Але потім він збагнув, що тоді довелося б витратити кількасот доларів на обставу і що йому нічого не залишилося б на домашні витрати. На прожиток їм треба було доларів вісімдесят щомісяця.

«Ні,— говорив він собі в ті хвилини, коли тверезо оцінював своє становище. — 3 цього нічого не вийде. Треба щось підшукати і зібрати трохи грошей».

Але тільки-но він починав міркувати про це, проблема поставала перед ним в усій складності. Щось підшукати — але що саме? Посаду управителя бару? Де ж знайдеться така посада? У газетах не бувало таких об’яв. Він добре знав, що такої посади можна добитись або багаторічною службою, або придбавши половинну чи третинну пайку в ділі. А щоб придбати пайку в барі, де є потреба в управителеві, у нього не вистачило б грошей.

Проте він почав шукати. Він одягався ошатно, і вигляд у нього був такий поважний, що вводив людей в оману. Поглянувши на цього літнього, гладкого, гарно вбраного добродія, кожен вважав його за людину заможну. Його легко було прийняти за власника підприємства, за людину, від якої простим смертним може щось перепасти. Йому вже минуло сорок три роки, і при його комплекції багато ходити ставало важкувато. Давненько вже він відвик від цього! Ноги починали боліти, плечі терпли, а ступні на кінець дня пекло, як вогнем, навіть коли він, де тільки можливо, сідав у трамвай. Без кінця вставати й сідати, і то можна було втомитись.

Герствуд добре бачив, що справляє враження людини з достатком і що ця прикра обставина утруднює його шукання. Не те, щоб він хотів виглядати гірше, але йому було соромно, що його становище таке невідповідне до враження, яке він справляє. І він вагався, не знаючи, що робити.

Подумав він і про готелі, але одразу ж пригадав, що не має ніякого досвіду в цій галузі і, що ще важливіше, не має в ній ні знайомих, ні друзів, до яких можна було б звернутись. Він знав кількох власників готелів у різних містах, в тому числі і в Нью-Йорку, але їм було відомо про його службу у Фіцджералда і Моя. До них він не міг би піти. Він перебрав у думці інші галузі діяльності на великих будівництвах чи в торгівлі — оптові бакалійні та інші фірми, страхові товариства тощо, але ні в чому такому у нього не було досвіду.

Прикрою була сама думка про те, як він ходитиме й шукатиме роботи. Іти, запитувати, чекати під дверима контори, а потім йому, такому поважному, елегантно вбраному, признаватися, що він шукає якоїсь роботи?! Уявляючи собі, як він це робитиме, Герствуд болісно здригався. Ні, це неможливо!

Він блукав по місту в глибокій задумі. Погода була холодна, і він зайшов у вестибюль готелю. Він добре знав готельні порядки: пристойно вдягнена людина могла скільки завгодно сидіти у вестибюлі. Це був «Бродвей-Сентрал» — в ті часи один з найбільших готелів у Нью-Йорку. Герствуд сів у крісло з дуже прикрим почуттям. Подумати тільки, до чого він дійшов! Він пригадав, що отаких типів, які тиняються по вестибюлях готелів, звуть «нагрівальниками крісел». Він теж колись їх так називав. І ось він сам, незважаючи на небезпеку зустріти тут когось із давніх знайомих, шукає у вестибюлі готелю притулку від утоми і негоди!

«Ні, це нікуди не годиться, — говорив він собі.— Навіщо виходити отак щоранку, не обдумавши спершу, куди йти. Я спочатку обміркую, визначу певні місця, а тоді вже піду туди».

Він подумав ще, що часом можна знайти місце буфетника, але одразу ж відкинув цю думку. Йому, колишньому управителеві бару, іти в буфетники!

Сидіти у вестибюлі готелю було нестерпно нудно, і о четвертій годині він повернувся додому. Входячи до себе, Герствуд постарався набрати ділового вигляду, але йому не дуже з цим пощастило. Крісло-гойдалка в їдальні здалося йому особливо вигідним. Він з насолодою опустився в нього з кількома купленими по дорозі газетами і почав читати.

Керрі пройшла крізь їдальню до кухні, готувати обід, і на ходу сказала:

— Сьогодні приходили по квартирну плату.

— Он як? — озвався Герствуд.

Між бровами в нього лягла тоненька зморшка: він пригадав, що сьогодні друге лютого, дата, в яку завжди вносилася квартирна плата. Він опустив руку в кишеню і вийняв гаманець, вперше зазнаючи прикрого почуття від того, що доводиться витрачати, не маючи ніяких перспектив на майбутнє. Він дивився на пачку зелених банкнот, як хворий дивиться на єдині ліки, які ще можуть його врятувати. Потім відлічив двадцять вісім доларів.

— Ось візьми, — звернувся він до Керрі, коли вона знову пройшла через кімнату.

Він поринув у свої газети і читав, не відриваючись. О, як приємно відпочити після блукання і тяжких дум! Ці потоки телеграфних новин були для нього водами Лети. Зайнятий ними, він почасти забував про свої турботи. Ось молода жінка, вродлива, якщо вірити газетному портрету, порушує справу про розлучення зі своїм багатим гладким чоловіком, власником кондитерської фабрики у Брукліні. Ось інша замітка — про аварію судна серед криги й снігів у Принцевій затоці. Довгий стовпець, присвячений цікавим новинам з те-атрального світу — тут і останні вистави, і нові актори, і повідомлення антрепренерів. Фанні Дейвенпорт починає грати на П’ятій авеню. Августин Дейлі ставить «Короля Ліра». Далі Герствуд прочитав про ранній від’їзд Вандербілтів з компанією друзів до Флоріди; цією подією розпочнеться зимовий сезон. У горах Кентуккі сталася кривава сутичка… Він все читав і читав, погойдуючись у кріслі, в теплій кімнаті біля радіатора, чекаючи обіду.