— Ой, як добре, що ви прийшли! Проходьте, проходьте! — захоплено говорив Абіш, запрошуючи Павлова сісти між собою і Абеном.

Федір Іванович, побачивши компанію молодих людей, попросив пробачення і сказав, що вій зайшов пепадовго і що в нього є невеличка справа до Абена. За чаєм Павлов жваво розмовляв з Абішем і дав зрозуміти, що стежить за тим, як проходить у суді справа Макен і Дармена.

— Хто ж сповіщає вас про неї? — спитав Абіш.

Павлов, усміхнувшись, відповів ухильно:

— Всі події, пов’язані з Абеном і його домом, мене дуже цікавлять. Мій друг Марков адвокатську практику почав у затоні. Хоч він і не присяжний повірений, але прохання до окружного суду в справі Макен написав не згірш будь-якого юриста. Мушу признатися, що й для мене ця справа була першою спробою в галузі юриспруденції.

Федір Іванович глянув на Абена, на обличчі якого ще був рубець від недавнього поранення, і ледь помітно усміхнувся. Абіш помітив цей погляд і сказав:

— Ми дуже вам вдячні, але скажіть, будь ласка, ваше втручання в справу дівчини, яка втекла з аулу в місто, теж входить у програму революційної діяльності?

Розуміючи, що в цьому жартівливому запитанні нема ніякої іронії, а, навпаки, виявляється цілковите схвалення, Федір Іванович відповів так само жартівливо:

— Звісно, входить у програму! Хіба стали б робітники затону даремно свою кров проливати і підставляти голови під шокпари торговців! Заради чого вони били баїв, якби це не було нашою програмою?..

І Федір Іванович весело засміявся, а Абіш усе жартівливо допитував:

— Виходить, по-вашому, робітники затону внесли у спільну справу свій внесок фізичною силою? Можна так розцінювати їхній вчинок?

Федір Іванович відповів напрямки:

— Безумовно. Ми прагнемо навчити робітника завжди, за всяких обставин розпізнавати своїх ворогів. Наші товариші Абен, Сеїт та інші добре зрозуміли справжню суть «справи Азимової».

Абен здогадався, що саме сказав про нього російською мовою Федір Іванович, і втрутився в їхню розмову:

— Марков і Павлов кажуть, що наш найбільший ворог — це баї, волосні управителі, торговці і чиновники. Робітники, слухаючи їх, і собі починають розповідати, як багато горя зазнали вони і в степу, і в місті. Федір Іванович і Марков — наші вірні друзі, з ними можна говорити про все. Вони знають, про що ми думаємо, чого хочемо. Ми довідалися від них, хто наш ворог. А коли знаєш свого ворога, значить, знаєш, кого треба бити!

Федір Іванович відповів:

— Робочі люди затону тільки чекали нагоди, щоб показати свою силу ворогам, а справа Макен Азимової саме й стала підходящим приводом. Я раджу вам, Абен, послухати Маркова, він вам викладе цілу теорію щодо цього… Він навіть своїм товаришам написав, як робітничому класові для розпізнання ворога пригодився такий пережиток середньовіччя, як звичай викрадання нареченої!..

Абіш з великою увагою і задоволенням слухав Федора Івановича і дуже пошкодував, що Павлов після чаю одразу, не чекаючи вечері, пішов додому.

Після того Абіш попросив Дармена заграти на домбрі. Грав він майстерно, видобуваючи з інструмента чарівні глухуваті звуки прекрасних мелодій, але слухачі чекали пісень, і Дармен, обернувшись до Абіша, з гіркотою сказав:

— Бачу, ви хочете, щоб я співав вам, а втім, ви самі розумієте, що в душі моїй звучить зараз тільки одна мелодія, і я хотів би, щоб першою її почула Макен, якщо доля дасть мені змогу побачитися з нею. Але ти, Абіш, збираєшся у далеку путь, і коли я не заспіваю тобі цю мелодію, ти поїдеш, так і не узнавши, що робиться в моєму серці.

Дармен з любов’ю обвів поглядом своїх товаришів.

— Коли зі мною нема Макен, то тут сидять її вірні друзі. Я віддаю вам те, що зберігав досі у своєму серці. Ви, звичайно, знаєте казку «ІПаркен». Пригадайте, що казав тяжко поранений у бою молодий Зукуль-Макан після загибелі свого брата, богатиря Шаркена. Звертаючись до свого мудрого друга Дандана, він сказав: «І серце моє, і тіло моє у тяжких ранах. Скажи мені таке слово, щоб воно відвернуло мою увагу і розвіяло мою печаль».

Дармен помовчав, ніби в роздумі, і сумовито додав:

— Я теж спробую забутись у пісні…

Всі мовчки, з добрим співчуттям дивилися на його красиве, тонке обличчя, густі, ніби боброве хутро, брови і замислені, з дивним червонястим полиском чорні очі, в яких застигла туга.

Співак торкнув струни домбри і заспівав, розкриваючи біль свого серця, що не був таємницею для друзів. Мелодія летіла, як швидкокрилий птах, розповідаючи про клятву двох закоханих і їхню рішучість боротися за своє щастя до кінця. Часом вона перегукувалася з мотивом Абаєвої пісні — «Зіниця ока мого» — про невтішне горе розлучених сердець, що горіли невгасним полум’ям безмежної любові…

Дармен співав про гірку долю свою і Макен, що зробила їх гнаними втікачами, про вірну дружбу, яка пізнається в біді, про братерську допомогу Абіша і Магіш; він знайшов добре слово для товаришів, які стали на захист закоханих, згадав про збитого шокпаром Муха, що лежав скривавлений… Лагідно кепкуючи з Альмагамбета, показав він його переляк під час сутички з ворогами. Абен і Айша сміялися до сліз, дивлячись на нього.

Присоромлений, Альмагамбет почав виправдуватись!

— У Корабая кулак, наче чавунне калатало! Що залишилося б від мене, якби він стукнув хоч раз?..

А поет усе співав і співав під звуки домбри, вражаючи слухачів иесподівапими переходами мелодії — то сумної, пройнятої безмірною тугою, то іскристо-веселої, що викликала усмішку і сміх молоді. Ось він бачить уві сні змарнілу Макен, кинуту в бездонний зиндан[106], чує її скарги. Йому хочеться гукнути: «Я тут, поряд з тобою!» — але вуста його враз німіють. Він хоче стрибнути до коханої в зиндан, але не може зрушити з місця, ноги його наче приросли до землі…

Дармен співав, а з очей Айші, яка допіру заливалася веселим сміхом, канали сльози. Абіш не міг одірвати погляду від натхненного обличчя свого друга, йому здавалось, що остання пісня Дармена перекликається з чудовими баладами славетних російських поетів.

В останній пісні, присвяченій ув’язненню Макен в домі товмача Алімбека, прозвучали особливо гіркі, тужливі ноти. Жорстокий тюремник стоїть на шляху акина, не даючи йому ні на мить побачити кохану. Будинок товмача страшніший за глибокий зиндан, до ув’язненої не доходить жодна скарга закоханого, жодна звістка від нього…

І справді, до яких тільки хитрощів не вдавалися Дармен і Какитай. щоб передати Макен вісточку! Днями вони послали їй сукню з вишитими на комірі амулетами. Чи здогадається вона, що під вправно вишитим трикутником сховано листа від Дармена, густо списаного дрібним почерком?

Дармен співав про своє палке кохання і молодь наче відчувала його гаряче полум’я. Але ось співак узяв останній акорд і відклав домбру. В кімнаті запала тиша, всі мовчали, ще заполонені чарівними звуками. Всі намагалися втішити Дармена.

— Макен здогадається, чому пришили амулети.

— Вона знайде твій лист!

— Хай здійсниться задумане тобою!

Прощаючись з Дарменом, Абіш міцно обняв його, поцілував і сказав:

— Я мріяв на власні очі побачити, як у суді буде зметено всі перепони на шляху до вашого щастя і ви з’єднаєтесь з Макен назавжди. Але нічого не вдієш: я — військовий і собі не належу, треба їхати. Передай Макен, що я жалкую, що не зміг бути присутнім на суді.

В кінці вересня, виконуючи наказ свого начальства, поручик Ускенбаєв виїхав до Алма-Ати.

Дармен скучав без улюбленого свого друга, і час тягнувся тепер нестерпно довго. Скінчилася осінь, настала зима, суворий мороз скував води Іртиша, а Макен усе ще нудилася в неволі. За чотири місяці, що минули від тієї ночі, коли вона переправилася з Дарменом у човні Сеїля в Семипалатинськ, вона лише один раз вийшла з Алімбекового дому. Господиня посадовила Макеті поряд із собою в санях, напнула їй на голову чорний халат, як це робили всі татарські жінки, і повезла до слідчого окружного суду Злобіна.