— Розбий цією камчею голови десяткові супостатів! Без того не вертайся назад!

Діставшись до аулів Уразбая, грізні месники розтрощили їх ущент. Вони забрали з собою тритисячний табун, що належав Уразбаю та його синам; спустили з припон лошат, і ті злякано порозбігалися; ударами дубців зруйнували юрти, побили всіх чоловіків, що були в аулах.

Ураганом пронеслися п’ятсот вершників, змітаючи все на своєму шляху. Уразбай, його сини і родичі не тільки не вчинили ніякого опору, але з остраху поховалися хто де міг. Сам бай сховався під периною в юрті молоденької токал[Токал — молодша дружина.]. Побачивши, що він сам не свій від переляку, вона сховала його від розлючених месників, прикидавши купою ковдр і подушок…

Цей навальний, сміливий наскок був справжнім судом народним, який нарешті покарав Уразбая. Якщо досі Уразбай безкарно піднімав руку на свій народ, то сьогодні він на власній шкурі зазнав усю силу його гніву і всю міць його караючої руки. Якщо до цього дня він прирікав тисячі людей на сльози і злидні, то сьогодні ці люди примусили його самого плакати кривавими слізьми над розгромленим своїм багатством.

Весь народ сак-тогалаків і жуантаяків був одностайний у своєму справедливому гніві проти Уразбая. Тільки декілька баїв, побоюючись помсти поваленого лиходія, почали поквапно відмежовуватися від учасників наскоку. Одні з них були сватами Уразбая, другі — його приятелями, треті — співучасниками його злочинів. Немов злодії, втекли вони з аулів свого роду.

Так через рік після подій у Кошбіке народ, що довгий час мовчки терпів утиски від Уразбая, здійснив над ним суворий свій суд.

Дармен, який їздив у справах до аулу Базарали, повернувся звідти схвильований і захоплено, з усіма подробицями, розповів Абаю, Баймагамбету і Муха про розправу, вчинену тогалаками над Уразбаєм. Він сяяв від радості, що приніс Абаю таку чудову звістку.

Базарали казав:

— Я не тямив себе від радощів, коли побачив з вершини пагорка, як п’ятсот вершників з бойовим покликом ринули в степ так, що аж земля задвигтіла. Я подумав: «Уже коли я дожив до такого щастя, коли дано очам моїм побачити народний гнів, то нема про що мені в житті шкодувати і нічого більше бажати!» Ніби раптом десь поділося все, що довгі роки лежало каменем на серці, і я випростався і виріс. Адже з минулого року зовсім пригнуло мене лихо, а тепер, ніби після єдиного помаху крил, злинув я в недосяжну височінь! Може, й не судилося мені дожити до нових радісних днів,— дедалі більше мучить мене моя недуга,— але я вже не боюся смерті, бо мрія моя здійснилася!..

Баймагамбет і Муха слухали розповідь Дармена, раз у раз прицмокуючи від захвату. Абай слухав Дармена схвально, але обличчя його було спокійне і серйозне. Здавалося, що він заглибився в якусь думу…

Коли вже схилялося над вечір, поет, залишивши своїх друзів, вийшов з дому і попрямував до жовтуватих глинистих пагорків за аулом. Він повільно сходив на один з горбів. Звідси, з невеликої височини Ортентес, перед ним прослався широкий простір. Наближався вечір. Сонце було на аркан від лінії обрію. Абай бачив звідси гори, пагорки і рівнини, на яких розташувалися численні зимовища.

Ліворуч височіли Ординські гори, рудуваті Токимтиккан і оповиті синюватими сутінками Бокай. У безкраїй далині небо і земля зливалися в голубому мареві. Над самісіньким обрієм, ніби в тумані, ледь мріли химерні обриси Аркатських гір з могутнім Байжановим бескидом.

А на півдні відкривався широкий Чингіський гірський масив з синіючими верховинами, видно було його незліченні сопки і пагорки з загубленими серед них аулами. Абай змалку знає кожну родину в тих аулах. Скільки око сягає, тягнуться могутні кряжі Чингісу з дальніми шпилями Борли, з крутими горбами Туйє-Оркеша і Токпамбета. Ще далі здіймається широкогрудий Карашоки, населений родичами Абая.

На сході височить двоглавий Шунай, трохи нижче — зигзаги строкатих скель Догалану, а ще нижче, починаючись біля підошви Туйє-Оркешу і Караулу, прослався безкраїй білястий степ. Самотні гори Шунай, Догалан, Орда, що ніби пливуть у мареві широкої жовтої рівнини, тепер здавалися Абаю велетенськими блакитними кораблями, що борознять гладінь спокійного моря. Вони пливли з таємничого царства казки назустріч мандрівникові, що загубився в пустелі. Перед Абаєм постав світ, немовби навіки нерухомо застиглий: скам’янілі стародавні потвори, скам’янілі в мовчанці люди, скам’янілі аули і міста — ніде ні звуку, ні єдиної ознаки життя. І тільки безшумно пливуть у безконечність жовтою рівниною кам’яні кораблі самотніх верховин…

Абай відчував приємну легкість. Прохолода, що раптом повіяла з боку Чингісу, сповнила все його єство невимовним щастям. Він розстебнув чапан і сорочку, підставляючи груди благодатному свіжому вітерцю, який, ніби струмінь прозорої чистої води, м’яко обмивав йому шию, руки, обличчя.

Звідси, з вершини пагорка, овіяного вечоровою прохолодою, Абай оновленим зором вдивлявся в широкий тихий край, де він народився і виріс.

Під променями призахідного сонця невпізнанно змінився весь навколишній світ. Напрочуд виразно вимальовувалися висоти Караулу і Кольгайнару. Тепер вони вже не здавалися мертвим безформним громаддям, а поставали в золоті скісних променів радісними, оновленими, живими. Але з ними зітнулися рудуваті сопки Кидиру, що височіли на заході, і затінені схили Шунаю. Вечірні тіні згустилися на тісних пасмах хребтів, немовби важке минуле, застигши в холодному мороку часів, залишило тут свої згубні сліди. Втіленням безнадійності й лихоліття височать у похмурому відсвіті минулого дня кручі, вкриті холодною, охмареною тінню, нагадуючи сонячним верховинам Караулу і Кольгайнару про скорботний смуток життя. Ніби прислухаючись до цього безмовного нагадування, почали меркнути і шпилі. І тут точилася одвічна боротьба між променистим світлом і похмурою, наступаючою тінню, ніби відбувався герць між добром і злом.

Абай повільно обводив поглядом гори і долини і всім єством своїм відчував, як невблаганно насуваються сутінки. Пітьма перемагала світло, тіні зливалися в суцільний морок. Наставав час, про який Абай колись сказав: «Тужливе серце моє ділиться таємницями з сутінню ночі». Відблиск надвечірньої заграви повільно вмирав на пасмах скель, ще освітлених її останнім золотавим сяйвом, але на заході гори вже злилися в єдиний темний масив. Сутінки огорнули все навколо непроникною своєю запоною. Вітерець, ще недавно лагідний, міцніючи, потягнув холодом…

І в цю мить Абая осяяли нові думки, несподівані для нього самого. Рідна земля ніби заговорила з поетом виразною, живою мовою. Перед Абаєм, що зійшов на високий, перевал свого життя, пролинали минулі дні.

Чорні масиви гір і померхлі степи відкрилися перед ним, як книга, сторінки якої зберігали сувору історію його власного многотрудного життя. Багато місць, на яких при гаснучому світлі сонця затримувався його погляд, говорили йому про пережиту радість, але вони нагадували і про тяжке горе, і про гнітючий сум, і про смертельну скорботу, і про отруйну злість ворогів. Нескінченною низкою проходили перед його очима люди, які вже давно пішли в небуття, і події та діла, що давно відшуміли. Абай неначе перебирав довгий ланцюг свого життя, і рідна земля свідчила про кожну його ланку. І хто знає, чи не зберігає вона ще не відомі людству таємниці? Чи не дрімають в надрах гір загадкові сили, приховані багатства, здатні перетворити ці жовті долини на казкові долини щастя? Можливо, цей поснулий у вічному безгомінні світ тільки скований злими чарами лихоліття, але настане інша пора, і прийдуть сюди інші, нові племена і пробудять поснулі, заворожені сили…

Так міркував Абай, і в душі його ворухнулося несміливе бажання: воскреснути в іншому, новому столітті і бодай краєчком ока побачити його чудеса!

Разом з мрією про майбутнє прийшла і тривога про сучасне. Так, прийдешнє чудесне, але воно виросте з сучасного, подібно до того, як сучасне виникло з минулого. Що ж з наших сьогоднішніх днів гідне того, щоб квітнути у віках, приносячи плоди свої новому щасливому людству? Хто з людей нашого покоління здатний підготувати грунт для осяйного майбутнього?