І справді, тобиктинські верховоди на чолі з Уразбаєм зазнали цілковитої поразки: шербешнай ухвалив довести до кінця розмежування, почате навесні. Уразбая, Азимбая і Жиренше визнали головними винуватцями тієї сутички між двома родами. П’ятнадцять призвідців-тобиктинців мали сплатити кокенцям по дев’ять голів різної худоби, в тому числі і верблюдів.

Всі в Куйметасі одразу довідалися про поразку тобиктинців і раділи невимовно.

— Тепер не Тобикти-Аргин, а Уак-Аргин![Аргин, до якого належали Тобикти,—найсильніший рід у казахів. Уаки вважалися слабким родом.] — вигукнув якийсь жартівник, і слова ці облетіли всі юрти.

Уразбай, який проходив разом з Саменом повз Абая, спинився, глянув на нього своїм єдиним оком і сказав:

— Куди ти йдеш, не знаю, але відчуваю, що шлях твій веде до великого лиха. Пам’ятай про це!

— Ех, Уразбай,— посміхнувся Абай.— І сам ти товстий, і слова твої товсті, і соїл твій товстий, а не знаєш ти, бідолахо, до чого прикласти ці свої… товсті переваги.

Люди, що стояли поблизу, весело розсміялись. Уразбай, похмурнівши, відійшов, але Самен залишився. Він так само палко, як і Уразбай, ненавидів Абая.

— Пане Абай,— сказав він, злісно вищирившись,— ви добилися того, чого хотіли. Вам вдалося принизити і пригнути до землі найсвятіше, що є в Тобикти,— кращих людей роду!

Абай у подиві широко розкрив очі: хто це говорить про святість роду?

Самен, затверджений на останніх виборах управителем волості Конир-Кокше, поводився там гірше за хижого вовка. Він грабував аули, підпалював пасовища, примушував конирців красти худобу в сусідів, знущався з вдів. Коли Абай їхав на надзвичайний з’їзд через численні жайляу Конир-Кокше, він з гіркотою спостерігав страждання і сльози бідного люду.

— Чи не себе ти зараховуєш до кращих? Але ти не вартий навіть того, щоб у жертву тебе принесли за щось святе! Тобі овець пасти, а ти народом правиш!

— Правлю, бо народ мене обрав.

— Не народ, а хабарі твої тебе обрали!

— Наступні вибори покажуть, чого я вартий,— пихато сказав Самен.— У всякому разі, не раджу вам змагатися зі мною.

На кінчику його носа звисла велика крапля поту, веснянкувате обличчя зблідло. Тремтячи від злості, він відійшов до Уразбая, який очікував його.

Вони пішли поряд, розлючені, затаївши у душі помсту. До них приєднався і Єсентай, який, поки Абай промовляв, сидів віддалік. Він мовчки ступав, готовий здійснити разом з ними які завгодно їхні наміри.

— Я попереджав вас, що кровний ворог наш недалеко, що він — поряд,— казав Уразбай.— Це Абай. Настав час вирішувати, що робити нам з лютим ворогом нашим…

— А хіба не підказав нам це тюре Азимхан? — озвався Самен, допитливо дивлячись на Уразбая.

— Добре, що нагадав! — вигукнув Уразбай, ласкаво обнявши Самена за плечі.— Ні, недарма тюре Азимхан вклав мені в руку зброю! Я виконаю його побажання, його волю!.. От тільки…— І Уразбай у безсилій люті почав кусати собі пальці.— Ех, прогавив я час!

Самен зрозумів, на що наважився Уразбай, і від радощів йому аж подих перехопило.

— Не все ще втрачено, Уразеке! Ще є чар…— заговорив він.— Маковецький зараз виїде до степових волостей, а через двадцять днів повернеться до нас, у Тобикти. Він наказав мені на цей час виставити юрти, готувати волость до виборів. Хіба це не слушна нагода розрахуватися з Абаєм?

— Але чи поїде Абай на вибори? — усумнився Уразбай.

— Поїде. Він із шкури лізтиме, щоб я не пройшов у волосні. Тут ми його і накриємо!

І Уразбай, і Самен були певні, що Абай докладе всіх сил, щоб Самен не пройшов на наступних нових виборах. Приїхавши у Конир-Кокше, Уразбай за три дні зібрав в аулі Самена всіх аткамінерів та баїв і почав всіляко паплюжити перед ними свого ворога:

— На з’їзді в Аркаті Абай допоміг уакам повалити тобиктинців і втоптати їх у грязюку. На наступних виборах він приторочить ваші голови до сідла якого-небудь безрідного злидня! Чи хочете ви такої ганьби?

Аткамінери та баї, звичайно, не захотіли. Тоді Уразбай примусив їх поклястись у непримиренній ворожнечі до Абая, а щоб закріпити цю клятву, звелів зарізати кілька сірих баранів і принести їх у жертву. Схиливши ватажків Конир-Кокше на бік Самена, він повернувся в свій аул.

Вибори мали проводитися на урочищі Кошбіке, і незабаром там почали ставити юрти. За три дні до виборів Самен відрядив до Уразбая гінця з листом: «Мене, мабуть, знов оберуть волосним. Але сюди збирається приїхати Абай, він може мені нашкодити. Без тебе не обійдусь, Уразеке! Якщо залишилося в силі те, про що ми домовились, з’явися там, де будеш потрібний!»

Одержавши цю звістку, Уразбай негайно виїхав до Кошбіке в супроводі двох жигітів і мовчазного, чавунно-важкого Єсентая, на якого міг розраховувати, як на вірного свого дубця. Старі товариші по розбою, вони тепер скакали поряд. Хоч до Кошбіке було далеко, Уразбай вирішив зробити тільки один привал в аулі Такежана. Прибувши туди вночі, він поговорив з Азимбаем І Такежаном, а потім викликав до себе з сусіднього аулу Шубара. Коли той з’явився, Уразбай вивів трьох своїх спільників з юрти, далі від сторонніх очей, і відкрив їм, щоправда не до кінця, свій намір проти Абая. На закінчення він сказав, звертаючись до Такежана і Шубара:

— Справжнє ім’я твоє, Такежан,— Танірберди, що означає: «Дарунок неба». Батька твого, Шубар, звали Кудайберди — «Дарунок бога». Виходить, що обидва ви — породження вищої сили. Я закликаю в свідки нашої дружби далекого предка вашого, бія Уїскенбая, і вашого батька, хаджі Кунанбая. А Ібрая я не вважаю за сина вашого батька і приношу в жертву духам предків. Ось моє рішення, і з цим я їду від вас!

Уразбай замовк, очікуючи, що відповідатимуть йому троє іргизбаїв. Вони не промовили й слова, проте не затремтіли від жаху. Їхню мовчанку можна було зрозуміти як знак згоди. А Шубар, коли Уразбай пильно подивився на нього, навіть злегка кивнув йому головою.

Чорні справи робляться вночі, коли у людей зав’язані очі пітьмою, і тому Уразбай не хотів, щоб хтось довідався про його приїзд сюди. До того ж він уже вдосталь наївся м’яса і напився кумису, отже, ніщо не затримувало його довше в цьому аулі. Скочивши на коня, він погнав його риссю, кваплячись швидше дістатися до Кошбіке.

В ці дні Абай не міг всидіти дома. В Аркаті він боровся проти гнобителів народу, і цю боротьбу він вирішив продовжити на виборах у Конир-Кокше: якщо Самена не оберуть волосним управителем, життя людей значно покращає.

Взявши з собою з близьких самого тільки Какитая, Абай вирушив у Кошбіке. Вони дісталися туди смерком наступного дня, коли віруючі проказували вечірню молитву.

Уразбай зі своїми жигітами був уже на місці.

Майже одночасно з Абаєм прибув і повітовий начальник Маковецький. Абаю треба було зустрітися з ним і поговорити. Сказавши про це Какитаю, він хотів уже йти, але перше попросив, щоб йому дали напитися. Молодий, бистроокий жигіт, наливши Абаю кумису, поквапно вибіг з юрти і щось шепнув іншому жигіту, який чекав біля дверей. Видно, за Абаєм стежили.

А в сусідніх юртах уже зібралося з півсотні розлючених аткамінерів на чолі з Саменом. У одних були в руках нагайки, в декого — короткі шокпари і навіть ножі.

— Збирається виходити! — пройшов між ними шепіт.

Самен перший вийшов з юрти. Його наздогнав Єсентай і, заслонивши своїм товстим тілом, відтіснив од інших. Потім він вирвав з Саменових рук тонкий батіг і вклав у його долоню восьмигранного нагая.

— Доки рука не буде батиром, серце не стане сміливим! — сказав він, дивлячись на Самена своїми вузькими, заплилими очима.— Добре для жигіта, коли гнів пронизує його до кісток. Хай буде з тобою дух наших предків. Не милуй ворога і себе не милуй!

Не давши Самену вимовити й слова, він підштовхнув його до Абаєвої юрти. Самен відчинив навстіж двері і ступнув уперед. Слідом за ним, тримаючи в руках шокпари і нагаї, протиснулися ще півтора десятка жигітів. Їх поява була така несподівана, що Абай розгубився. Підійшовши до Абая, який мовчки дивився на нього, Самен огидно вилаявся і додав: