— Те, що говорив Уразбай, має зовсім іншу мету, Базеке,— почав він.— Мету далеку й важливу. Перевести декого в інші волості ми хочемо тільки для того, щоб створити відразу дві підпори для нашої боротьби. З одного боку, це перешкодить кунанбаївській зграї шукати спільників у сусідніх племенах, а з другого,— якщо тут нам стане сутужно, ми матимемо допомогу збоку: Коли ти поміркуєш, то й сам зрозумієш це. Ось що ми мали на увазі, починаючи такий хід.

— Кунту правду каже, тільки так ми й думали,— підтримав його Абрали.

Заговорив і Жиренше.

— Даремно ти звинувачуєш нас у якихось хитрощах, Базим! — сказав він з підозрілою запальністю.— Не буде для нас більшої ганьби, якщо помста зогниє і зотліє в наших грудях! Тільки зараз ми й можемо діяти! Чого тільки ми не пережили, чого не натерпілися. Час помсти прийшов. Тепер у наших руках караючий меч. Чого ж чекати? Махнути ним, і тоді в майбутньому нам ні про що не доведеться шкодувати. Ось у чому суть! Треба бити ворога, бити швидше, бити всім разом!

Холодно глянувши на Жиренше, Базарали махнув рукою і нахмурив широкого лоба.

— Гаразд, Жиренше, годі, мабуть.— Мужнє обличчя його спохмурніло. Він ледве стримував гнів.

Було зрозуміло, що ці люди прагнуть втягти його в свою гризню із синами Кунанбая. Вони хотіли, щоб Базарали боровся за їхню владу і чини, за «чорні збори» й здирства. Цим хижакам, що зчепилися за здобич, він був потрібний як важкий дрючок, міцно затиснутий в їхніх руках.

Що міг він їм відповісти? Тяжкі роки провів він у засланні. Він думав там про принижених, знедолених — про безліч людей, що ледве животіють у сльозах і злиднях. Він страждав від думки про те, що на далекій батьківщині залишив бідолашний народ, якого штовхають в могилу оці хижаки. Чим допоможе він народові, якщо зараз висловить усе це?

Похмурий вигляд Базарали не сподобався Уразбаю.

— Видно, наші способи боротьби ти не схвалюєш? Може, ти підкажеш нам інші? Хоч, мабуть, те, чого навчили тебе за ці роки, не підійде нам.— Він зло посміхнувся.

— Чому ж не підійде?

— А кого ти там бачив? Ті росіяни, яких тримають скутими на каторзі,— справжні злочинці. Недарма ж заслужили вони кару білого царя! Мабуть, усе це такі лиходії і спокусники, що з ними і говорити нема про що. Не думаю, щоб російський засланець або каторжанин міг навчити чогось путнього.

— Отже, по-твоєму, в засланні і на каторзі тільки вбивці, розбійники, грабіжники караванів? — запитав Базарали із стриманим гнівом.

— Я кажу про росіян,— ухильно промовив Уразбай.

— А хіба у росіян нема своїх Базарали, яких вигнали їхні Кунанбаї і Такежани?

— А коли б і були — однаково. Чого можна навчитися у людей іншої віри! Нема чого тут і говорити,— суворо відрізав Уразбай.

Базарали подумав, що він міг би багато чого відповісти, розповівши про тих росіян, яких він бачив на каторзі,— про селян, що боролися проти насильників-поміщиків, дро студентів і вчителів, що постраждали за сміливе слово. Але говорити тут про це йому здалося безглуздим, і, обернувшись до Аріпа, він несподівано сказав:

— Хороші твої пісні, жигіте. Заспівай ще, будь ласка!

Багато хто з родів племені Сибан жили в сусідстві з племенем Тобикти і вели давню глуху боротьбу проти Кунанбая та його спадкоємців. Роди Жангобек і Салпи так само впливові й дужі в своєму племені, як рід Іргизбай у Тобикти. Аріп, один з родових верховодів Жангобека, цілком поділяв ненависть своїх земляків до кунанбаївців. Він був з тих багатих байських синків, які вважали за краще перебувати більше часу в місті, збираючи гостей і красуючись перед ними й одягом, і манерами, і вмінням писати вірші та співати пісні. Уразбай і Жиренше припали йому до душі. Вони теж вважали його корисною для себе людиною.

Уважно слухаючи розмову, Аріп безпомилково визначив настрій і думки кожного із співбесідників. І коли Базарали різко урвав розмову, він, посміхнувшись, одразу взяв домбру і заграв з такою готовністю, що могло здатися, начебто він зовсім не думає про те, чи образить це його поважних друзів настроєних на серйозну розмову.

Але коли він почав свою пісню, стало ясно, що хитромудрий акин тільки скористався з становища, щоб допомогти Уразбаєві в тому, чого той домагався. Рум’янець хвилювання проступив на його вродливому обличчі, очі втупилися просто в Базарали, і він разом з домброю обернувся до гостя, підкреслюючи, що пісня присвячується йому. Дзвінким голосом він заспівав:

Пісня захопила і Жиренше, і Уразбая. Схвально киваючи, вони стиха вигукували:

— Ай, молодець! Як почав! От акин! Далі, далі, дорогий!

Аріп заспівав ще голосніше й швидше, не зводячи погляду з Базарали:

Жиренше штовхнув Уразбая в бік і покотився в приступі нестримного реготу, весь почервонівши. Кунту й Абрали, теж добре знаючи про любов Базарали до молодої жінки Кунанбая — Нурганим, вдоволено зацмокали язиками, наче їхній беркут схопив лисицю.

Базарали гнівно поклав руку на струни домбри, заглушуючи її, і різко сказав:

— Не обливай брудом Нурганим! Вона була дорога моєму серцеві, і я нікому не дозволю ганити її!

Жиренше і Уразбай стихли. Аріп спалахнув. Він глянув на Базарали, зневажливо і зло посміхаючись, не пробуючи зняти його важку руку з струн, проспівав без домбри чотири рядки на інший мотив:

Акин, що на частих змаганнях набив руку в мистецтві словесного герцю, вразив присутніх уїдливістю і раптовістю відповіді. Жиренше, примружившись, поглядав на Аріпа і посміхався в бороду, стиха висловлюючи своє схвалення.

— Перлисті слова! Якими потаємними натяками переливаються! Правду кажуть, коли оволодіти словом, яке орлом ширяє, воно на смерть ужалить свою здобич…

Базарали добре зрозумів приховану суть обох пісень і те, навіщо його сюди покликали. Внутрішньо зневажаючи і улесливі слова Уразбая та Жиренше, і пошану, з якою його зустріли, відчуваючи в усьому цьому тонку отруту, він, замкнувшись у собі, суворо мовчав. І невідомо, як би закінчився цей вечір, коли б не нагодилися неждані гості — Єрбол, Кокпай, Шубар, Акилбай і Магаш.