Десятків з п’ять коней або валялися мертві, або по шию загрузли в снігу і стояли нерухомо, як укопані. А всього в табуні гнідого скакуна було близько ста коней — значить, решта цієї страшної ночі загубилися, розбрелися і, мабуть, також загинули. Скакуни, дійні кобилиці, породисті жеребці, прикрашені пір’ям та амулетами, дволітки, трилітки і п’ятилітки — всі вони полягли в голому сніговому степу, поховані в заметах…

Тепер Алтибай залишився сам. Йому здавалося, що ніч тягнеться нескінченно, мороз і вітер проймали його до кісток, в голові паморочилося, хилило на сон…

Цілих шість днів лютував буран. На сьому добу на безхмарному морозяному небі з’явилося холодне сонце, настав безвітряний тихий день. Молоді табунники, яких з надією і відчаєм кликав Алтибай, прийшли до яру Жимба і побачили наполовину об’їдені вовками кінські трупи. Поблизу валялись розкидані шматки старого Алтибаєвого кожуха, трохи осторонь — одірвані халяви і пришви його чобіт, з-під снігу стримів приношений чорний малахай.

…А коли сніги розтанули і земля протряхла, подорожні, які під’їхали до яру Жимба, побачили жахливу картину: на дні яру, притулившись один до одного боками, стояли з тридцятеро мертвих коней. У ніч жахливої завірюхи ці коні, рятуючись від вовків, кинулися в яр слідом за своїм вожаком, загрузли в снігу і замерзли. Так і стояли вони тепер збившись докупи, як це завжди роблять літньої пори табуни, рятуючись від оводів. Тяжко було дивитися на цей моторошний пам’ятник…

В аулі Акшоки, поряд із скотним двором, у низьких темних землянках тулилися кілька дрібних родин. В одній із них оплакували загибель Алтибая його стара мати і дружина з трьома маленькими сиротами. А в сусідній землянці на голій долівці мучився двадцятирічний чабан Байтуяк, двоюрідний брат Алтибая. Минулої зими його також спіткала біда в засніженому степу. Він пас овець Дільди на урочищі Акшоки, і там захопив його січневий лютий буран. Юнак не раз скаржився Дільді, що одяг у нього благенький, чоботи драні, але Дільда, дуже засмучена звісткою про хворість Магаша, навіть слухати його не хотіла:

— Мою душу і так тривога про Магаша нашого гризе, не буду я брати на плечі ще й твої турботи! Іди собі і не навертайся мені на очі!

Справді, в ці дні весь аул сумував, дізнавшись про Магашеву тяжку хворобу. Коли Дільді сказали, що й Абіш хворів так само, вона плакала і голосила цілісінькі дні й ночі. І взагалі погана господиня, вона тепер зовсім облишила всі справи, не слухаючи попереджень, що цього року буде джут, що зима дедалі лютішає і що «випасати худобу тепер не легше, ніж битися з ворогом».

Черстве, себелюбне навіть у горі серце Дільди було глухе до чиїхось страждань. Те, що засмучувало її, мало, на її думку, засмучувати і всіх інших. Хіба можна порівняти з її бідою якісь там скарги чабанів! Її анітрохи не цікавило, що вони п’ють, їдять, у що одягаються, на чому їздять, чи важко їм взимку в степу, чи голодують їхні сім’ї.

Марно скаржився і Дільді, і людям Байтуяк:

— Кожушок у мене благенький, чекмень дірявий, вітер проймає до кісток, у мороз не можу на коні всидіти, доводиться пішки по степу бігати. А замети вище колін, сніг набивається за халяви. Я вже ноги собі відморозив.

Кажучи так, він плакав, але не почув жодного теплого слова…

В захищених горбами міжгір’ях Акшоки, де паслися аульні вівці, не було таких хуртовин, щоб худоба мусила бігти за вітром. Зате мало не щодня мете там злий поземок — у цих місцях його називають «білим інохідцем». Холодний вітер, ніколи не вщухаючи, б’є в обличчя найдрібнішим сніговим пилом, заганяє його за комір, за пазуху, за халяви. Коли «білий іноходець» не переходить у «білу хуртовину», то дме без перерви крижаний північний вітер, засипаючи всі яри глибокими снігами.

Не тільки тіло юного Байтуяка знемагало від холоду в старій подертій одежі, але й душа його змучилася від горя. Схудлий,— сама шкіра й кістки,— з червоними плямами рум’янцю на гострих вилицях, він одного з морозяних січневих днів насилу переступив поріг своєї землянки і впав на долівку, тремтячи всім тілом, цокотів зубами і плакав. Маленькі жорсткі материні долоні, що з острахом гладили його холодні щоки, стали мокрими від сліз. Ледве ворушачи язиком і насилу розтуляючи застиглі губи, Байтуяк шепотів прокльони:

— Доконали мене, довели, покарай їх бог! Смерть моя прийшла, матінко! Голим, у лахмітті, прожив я життя.

Хвороба круто взялася за нього. Цілий місяць Байтуяк гарячково марив, потім почав надсадно кашляти. Жорстока недуга уразила не тільки легені, але й горло, хворий уже ледве міг ковтати їжу. Виснажене тіло спалювали сухоти, хлопець танув, як воскова свічка.

Зламаний хворобою, Байтуяк, проте, не міг примиритися зі своєю долею. Сповнений гніву проти тих, хто безжально занапастив йому життя, він проклинав їх. Задихаючись, розповідав він про свої жалі бабусі, яка день і ніч мовчки плакала у нього в головах, та безутішній матері, вдові Тулимді.

Настав квітень, але зима і досі не випускала степ з своїх крижаних обіймів. Весь час ішов сніг, мороз не пересідався, відлиги не було ще помітно. По чабанських халупах на Акшоки давно вже не було дров, і хворому юнакові не пощастило нагрітися після поневірянь у степу й у своїй вбогій землянці. Так і згас юний чабан в холоді, до останнього подиху не зазнавши благодатного тепла, про яке марно мріяв усе своє коротке життя.

У другій половині квітня мороз, начебто знехотя, нарешті попустив. Сніги почали танути. Зима, забравши у розорених джутом казахів увесь достаток, повільно відходила. Тільки-но земля протряхла, тисячі людей заворушилися. Самотні родини і цілі, кочові аули, у яких кінчилось продовольство, паливо і вимерла остання худоба, подалися тепер на всі чотири сторони. Нескінченні валки чоловіків, жінок, стариків і дітей потяглися до ближчих аулів, де, як вони чули, зберігся якийсь достаток. Вони ладні були працювати задарма, сподіваючись одержати бодай трохи харчів. Бідолашні вдови приводили своїх голодних дітей до родичів, у яких ще залишалося що їсти, а самі йшли собі. Це була їхня остання спроба врятувати дітей від смерті. Осиротілі баби й діди, ледве живі від голоду і старості, заточуючись і падаючи, якось доповзали до порога будинків, де ще жеврів у вогнищі вогонь. Деякі тяглися в міста, прочувши, нібито там нема голоду.

Отак, залишивши свої розорені гнізда, блукала голодна біднота схилами Чингісу, Кидиру, долинами Караулу, Балпану і Шікорику. Виснажені люди, схожі на кістяки або страшенно опухлі, хилячись від вітру, чвалали у своєму жалюгідному ганчір’ї дорогами, як втілення всенародного лиха. Вдень і вночі чути було в степу, на околицях аулів їхні зойки.

По всіх дворах валялися гниючі корови, коні та верблюди, отруюючи повітря смородом. Чимало їх було і навколо скотних дворів, кладовищ, в ярах та байраках. Біля загонів, на буграх з гною і попелу височіли гори здохлих овець; вовна на них скублилася, стирчать оголені маслаки, тьмяно поблискують осклілі очі. Над зимовищами ширяють хмари безнастанно каркаючої галичі і чорних круків. Рано прилетівши, шуліки та стерв’ятники зграями сидять на падлі, справляючи свій жорстокий бенкет.

Багаті аули, що потерпіли від джуту, але ще зберегли деякі запаси, холодно дивляться на бідняків. Показуючи на купи здохлих овець, деякі баї ще зганяють злість на знесилених жебраках, на голодних матерях з дітьми: з криком женуть їх геть, ніби ті спричинили це лихо.

З перших днів травня з вуст у вуста почали переходити страшні звістки: «Чотири аули спільно відправили в Аягуз косяк з тисячі голів, а повернулося двадцять сім коней», «З усіх табунів, які з початку зими паслися на землях Уака і Керея, вціліло щось із сто голів…»

Казали, що багато табунників, котрі пішли з косяками за Чингіс, у низини Тобикти, до уаків і кереїв, повернулися звідти пішки, дехто з них ніс на спинах сідла, а інші, щоб дістатися додому, продали з себе все і повернулися, в чому мати породила.

Багато які чабани, що не покидали байських табунів у найлютіші хуртовини й холоди, дуже обморозились, а то й зовсім загинули. Багаті баї, які зазнали великих збитків, так злостилися, що не вважали за потрібне допомогти сміливцям, котрі, рятуючи їхнє добро, тяжко захворіли і тепер мучились у своїх вогких землянках…