Магріфа, певно, не сподівалася зустріти в юрті стільки незнайомих гостей: на її обличчі повільно розливався рум’янець, червоні губи затремтіли в соромливій усмішці, відкриваючи рівний ряд білих зубів. Неквапною, плавною ходою вона пройшла через юрту під тихий співучий передзвін позолоченого шолпи і сіла біля Мусабая. Інші дівчата, як молодші, сіли обабіч, нижче Нуртази і Мусабая.

Слідом за дівчатами в юрту зайшли старші женге і, нарешті, матері. Гості потіснилися на почесному місці, садовлячи їх. У білих кімешеках[28], облямованих позументом, повновиді, чорнобриві, ставні, вони мимоволі привертали погляди гостей. Магаш усміхнувся в думці: «Зірке око у цих татарських купців! Адже ж зуміли в степу знайти найкраще — найкрасивіших казахських дівчат!»

Коли старші жінки, увійшовши, обмінялися з гостями привітаннями і нарешті посідали, Утегельди жартома заговорив:

— Що сталося? Так добре ми тут сиділи, слухали музику. А тепер усі притихли, засоромились. Навіть скрипка змовкла! Невже наші байбише так усіх налякали?

І він з удаваним переляком глянув на молодшу дружину Муси — повновиду, квітучу Турай.

— Не будь таким полохливим, любий Утеш,— блиснувши зубами в усмішці, відповіла та.— А головне, нехай не лякається скрипка, адже ж ми для того й прийшли, щоб послухати її чарівні звуки! Хто з вас сполошив увесь аул? Чи не ти, дорогий Абіш? Тоді заграй, будь ласка, ще, любий брате!

Цей жартівливий, дружній її тон пояснювався тим, що до гостей вона могла ставитись як до родичів: вона сама була з тобиктинського роду Торгай.

Утегельди враз підхопив її слова:

— От і гаразд! Якщо наші байбише самі просять, будемо продовжувати розваги, діти! Почнемо з милозвучних пісень попервах! — І, присівши навпочіпки, він глянув на Абіша і почав швидко водити в повітрі рукою, удаючи гру на скрипці.

Кумедний вигляд його викликав загальний сміх, і деяке напруження, спричинене приходом старших, розвіялося. Всі повернулися до Абіша. Той, пояснивши, що у великому товаристві на скрипці грати зручніше стоячи, одійшов від ліжка, став посеред юрти просто проти Магрі-фи, і скрипка знову заспівала в його руках. Цього разу вона звучала особливо схвильовано і задушевно.

Гра його вразила всіх. Слухали всі з напруженою увагою, додержуючи повної тиші, яку порушували тільки захоплене поцмокування губами і мимовільне зачароване зітхання. Коли ж, закінчивши п’єсу, Абіш спинився перепочити, старші матері і літні чоловіки висловили вголос своє захоплення:

— Живи довго, дорогий!

— Яка майстерність!

— Авжеж, отак треба грати!

А підлітки, дівчата і молоденькі женге перешіптувалися, посміхалися і не зводили з Абіша зачарованих поглядів.

В одну з перерв Магаш жартома сказав Абішеві:

— Щось, я помічаю, сьогодні наш музика грає з особливим натхненням…

Абіш засоромився.

Підкоряючись загальним наполегливим проханням, юнак підтягнув смичок і, настроївши скрипку, заграв нові п’єси. Досі він грав плавні, широкі мелодії, а тепер знову перейшов на танцювальні, веселі, легкі, зрозумілі більшості слухачів. Їх швидший темп і ритм, що раз у раз мінявся, пожвавили й самого Абіша. В цій юрті він здавався якоюсь особливою людиною, не схожою на інших. Коротке темне волосся, гладо зачесане назад, відкривало широкий лоб. Прямий ніс, добре окреслені губи, тонкі, як у Абая, брови, жваві чорні очі робили Абіша найкрасивішим жигітом у родині. Він був високий, стрункий, але завдяки неширокій кості здавався тендітним. Його довгі білі пальці швидко літали по струнах, але в рухах їх не відчувалось ніякого напруження, найскладніші місця він виконував легко, витончено. Щоразу, коли він закінчував якусь п’єсу, слухачі обмінювалися короткими схвальними зауваженнями.

Граючи, Абіш раз у раз поглядав на Магріфу, що сиділа навпроти нього. Його вразила її надзвичайна врода, особливо ж принадність її великих сірих очей. Обличчя Абіша то спалахувало рум’янцем, то раптом блідло.

Дармен, сидячи поряд з Магріфою, запитав дівчину:

— Хороша музика?

Магріфа з усмішкою кивнула головою, продзвенівши сергами і підвісками шолпи.

Помітивши, що як тільки Абіш починає грати, Магріфа з нього не зводить очей, Дармен, посміхаючись, запитав її.

— А жигіт?

Магріфа рвучко повернулася до нього. Обличчя її спалахнуло, брови ледь затремтіли. Дармен зрозумів, що запитання його збентежило дівчину і що відповіді марно чекати. Він приклав руку до серця і кілька разів вклонився з пробачливим виглядом. Магріфа трохи нахмурилась й одвернулась, силкуючись не дивитись більше на Абіша. Їй ще ніколи не доводилося ділитися з ким-небудь своїми почуттями, і це пряме запитання примусило красуню засоромитися і лякливо замкнутися в собі. Вона була така схвильована, що й не помітила, коли Абіш став грати казахські мелодії.

Коли він звучно, широко й майстерно почав виконувати пісню «Бурилтай», яку склали не так давно, Альмагамбет став поряд з ним і заспівав на весь голос. Це поєднання гри чудового скрипаля і спів молодого талановитого співака, які виконували всім близьку казахську пісню, особливо сподобалося слухачам. Усі були вражені їхнім мистецтвом. На прохання слухачів Абіш і Альмагамбет виконали ще кілька казахських пісень, і нарешті Мусабай попросив заспівати якої-небудь пісні Абая. Альмагамбет почав «Лист Татьяни».

Коли спів закінчився, Дармен знову запитав дівчину:

— Ви знаєте цю пісню?

— Так,— відповіла вона і додала: — Це лист Татьяни до Онєгіна. Переклав Абай-ага. Я всі його пісні знаю.

Гра не заважала Абішеві майже не відривати погляду від Магріфи. Він з усмішкою спостерігав, як Дармен розмовляв з нею і, неначе відбиваючи такт, схвально кивав йому головою.

Нарешті Абіш поклав скрипку. Всі присутні почали дякувати йому.

— На славу потрудився наш гість. Дякую, дорогий мій, як родич зробив нам ласку! — задоволено сказала Турай.

Подякувала йому і мати Магріфй, ставна байбише з гарним білим обличчям. Мусабай запросив юнака сісти поряд себе:

— Сідайте тут, Абіш. Нам ви зробили велику приємність, а самі, мабуть, втомилися. Спочиньте.

Магріфа, якій така увага дядька до гостя була приємною, посунулася, щоб дати Абішеві місце поруч Мусабая. Але юнак поквапно спинив її:

— Не турбуйтеся, дякую! Я можу сісти і з цього боку.

Звівши на нього сірі очі, Магріфа посунулася до Мусабая, звільняючи Абішеві місце поряд себе. На її червоних губах грала привітна усмішка. Чи була вона виявом простої вдячності, чи в ній виявлялася щира прихильність до нього, Абіш не зрозумів, але від цієї усмішки і від погляду дівчини на нього так і повіяло теплом. Збліднувши від хвилювання, він сів, навіть не звернувши уваги на дружні привітання Дармена.

Пісні й розваги в юрті Мусабая тривали цілу ніч. Прихильники мистецтва розійшлися тільки вдосвіта.

Перед сном гості вийшли прогулятися. Дармен, провівши трохи Абіша, сів на каміння на березі річки, заявивши, що стомився.

Юнак перейшов убрід річку і, не кваплячись, пішов берегом повз шелюгу і низькорослі тополі. Неширока річка текла спокійно і повільно, відбиваючи світліюче небо. Вздовж берега тяглися горби, а по той бік рядами, як на ярмарку, вишикувались численні юрти незвичайно поставленого аулу. Собаки, натомившись під ранок, простяглися де прийдеться і тільки зрідка подавали лінивий голос. Долинало мекання козенят та ягнят, яких уже розбудив світанок.

Але ці голоси пробуджуваного життя не доходили до свідомості Абіша. Він почував, як щось нове, не знане досі сповнювало його душу. Що це було? Не надія, навіть ще не мрія. Почуття, якому він не міг підшукати назви, ще не усвідомлене, але вже незгладиме… Він ішов, дивлячись на річку, але не бачачи перед собою нічого. Перед очима його невідступно стояла Магріфа, її біле личко, темні коси, близько, зовсім поруч миготіли довгі тонкі пальці, сяяли променисті сірі очі, тремтіли в усмішці червоні губи. І весь час звучав у вухах неголосний, мелодійний, чарівний голос…