Жигіти уважно слухали.

— Який же це міг бути набіг? — спитав Кокпай самого себе.— Аблай робив багато набігів. Найвідоміші — це «Ураганний набіг», «Спустошення коржунів», який закінчився Кандижапським миром з калмиками… Хто зна, може, ця різня сталася під час одного з таких походів? Адже минуле для нас темне.

Примруживши очі, він якийсь час задумливо дивився на одиноку вершину, що височіла вдалині, неначе бачив перед собою життя, давно зникле в імлі часу. Раптом він швидко обернувся і глянув на молодих супутників.

— Запам’ятайте, жигіти, нині народилося в мене рішення,— твердо сказав він, поплескуючи канчуком по халяві.— Починаю велику поему про Аблая. Так напишу, що всі діти казахів схилятимуться перед його духом!

Навдивовижу йому, ці слова не викликали захоплення. Дармен похитав головою.

— Чи цього нас вчить Абай-ага, Коке? Чи не краще написати правду, а не славослов’я?

— На цей раз Абай-ага погодиться зі мною,— переконливо відповів Кокпай.— У казахів нема більше шанованого предка, більш великої людини, як Аблай-хан.

Дармен не здавався:

— Великої, ви кажете? Ми начебто навчилися по-новому розуміти слово «великий»…

— Е, помовч, дорогий! — вже починаючи сердитися, сказав Кокпай.— Не піднімай руку на високе! Аблай — великий хан казахського народу, і я не потерплю образи його пам’яті!

— Ну що ж, Коке,— посміхнувся Дармен,— видно, ваш талант закусив вудила і вперто мчить вас слідом за ханами й султанами. Хочете оспівати минуле життя? Подивимось, яка буде поема… Але раз ви передали поводи ханові, глядіть, щоб не справдилася на вас приказка: «Хто за ханом піде, під кінець сідло на собі потягне»!

Молоді люди розсміялися. Кокпай мовчки повернувся до свого коня і першим рушив у зворотну путь.

Жигіти вирішили дістатися свого аулу, ніде не затримуючись, і через те не жаліли коней. Попереду всіх їхав на своєму буланому коні Абіш. Як тільки виїжджали на рівне місце, він пускав коня навскач, захоплюючи за собою інших. Отак — то розмашистою риссю, то навскач — подорожани встигли повернутися в аул Абая, коли там щойно почали лягати спати.

Того самого дня, коли молодь вирушила в Конур-Ауліе, Абай разом з Єрболом поїхали відвідати хворого Базарали. Другого ранку вони були вже в нього.

Аул Базарали становив півтора десятка юрт його родичів і друзів, таких самих бідаків, як і він. Тут були тільки сірі, ветхі юрти або просто курені. Невелика юрта Базарали, з потемнілою, залатаною в багатьох місцях повстиною стояла посеред аулу. В них не було ні скринь, ні ліжок, ні паків. Як в усіх бідних сім’ях, у яких не вистачає верблюдів для перекочовування, тут було все полегшене, навіть сама юрта.

При появі гостей Базарали підвівся на низькій постелі, складеній з кількох рядів повсті, й обіперся спиною об решітку юрти. Чорна його борода тепер помітно посивіла, колишній яскравий рум’янець зник. Хвороба і тягар життя викликали на сухій шкірі його щік і широкого лоба сумну жовтизну. Погляд став холодним і зажуреним. Тільки в першу мить зустрічі з старими друзями на його обличчі спалахнув слабкий рум’янець і зразу ж загас.

Абай не відривав очей від друга. Серце йому тиснув жаль. Уява його раптом змалювала беркута з насунутим на очі ковпачком. Чомусь здається, ніби гострий, наче з алмазу вирізьблений дзьоб має якусь стражденну зморшку. Але досить тільки зняти з голови беркута ковпачок, як полонений птах відразу кине швидкий, іскрометний, гордий, нескорений погляд, відважніший і виразніший, ніж погляд вільного птаха… І, розпитуючи Базарали про здоров’я, Абай весь час повертався в думці до свого порівняння.

Дружина Базарали, схудла Одек, розіслала для гостей ковдру і узорну повстину. Її обпалене сонцем, наче прокоптіле обличчя виражало шанобливу привітність. Вона розпитувала Абая і Єрбола про здоров’я їхніх дітей, не забуваючи жодного імені. Базарали, видно, схвалював її привітність і гостинність.

Повісивши над багаттям перед юртою чайник, вона стиха радилася із старшим сином, яке ягня заколоти на обід, викликала на допомогу молоду сусідку; незабаром з’явився казан, вода, паливо, і навколо багаття заметушилися жінки.

Відповідаючи на розпитування друзів, Базарали розповів про свою хворобу.

— Ну що ж, видно, це в тебе куянг[32],— вирішив Єрбол.

— Всі суглоби схопило. Як вечір, так біда! Найзапекліші мої вороги — дощ, негода, волога. В жаркі дні я, як усі люди, а от зіпсується погода — скручусь, неначе чаклун, якого чорти судомлять,— невесело підсміювався з себе Базарали.

— Для такої хвороби гірське жайляу зовсім не годиться,— зауважив Абай.

— І не кажи! І дощі мене тут доконали, і кочування по холоду.

— А чого ж вашому аулу не сидиться десь на одному урочищі? Невже на одному місці не вистачить випасу для вашого малюсінького стада?

— Позаочі вистачить. Та хіба людей втримаєш? Тільки й мови: «Он відкочував аул Бай дали, он здіймається Жабай, аул Бейсембі йде… Ну, й нам треба рушати!» Знаєш, Абай, я за цю свою хворобу просто зненавидів звичай кочувати! Та хіба з ним покінчиш!

У цих словах Базарали Єрбол відчув колишню непримиренність друга і, бажаючи подратувати його, додав:

Виходить, що Даркембай виявився розумнішим за всіх? Він давно оселився в жатаків.

— Звичайно! Я собі пальці кусаю, коли думаю, чом я не став його сусідою і по аулу, і по думках. Злюсь я на себе і на всіх, хто блукає по цих урочищах — осінніх, весняних, літніх…

Тепер Єрбол встряв у розмову:

— Чого ж ти хочеш: щоб кочовий казах перетворився на осілого мужика? Думаєш відучити його від дідівського способу господарювання?

— Е, світе мій, дідівський спосіб і довів нас до злигоднів! Хто на цьому світі бідніший і голіший за всіх? Діти казахів! Глянь на росіян: у них є міста, села… А що в нашої незліченної бідноти? Одна втіха, що степи широкі і пустелі безлюдні,— куди хоч котись, як перекотиполе, доки тебе гонить степовий вітер… І нема від тебе ні сліду, ні добра. Наче шумовиння на озері: виникнеш і зникнеш. Сьогодні в лощині, завтра на горбі… А де ж сліди, якими ти можеш пишатися, де ознаки давнього життя, де спадщина нащадкам?

Ці гіркі запитання Абай сприймав так, неначе вони були звернені до нього, а не до Єрбола. Немовби сам народ, змучений, знесилений, стояв перед ним, покладаючись на нього, як на розумного сина, що один бачить шлях, і питав: «Куди ж іти?» А він — безпорадний, безсловесний — мовчав і тільки мучився в тузі.

— Які жорстокі твої думки, Базеке! Вони печуть, як шумуюча отрута.

— Не в мені перешумувала ця отрута, а в умах твого народу. Глянь навколо. Всі душі змучені цією отрутою.

— Хто дасть відповідь, хто покаже шлях до порятунку від лиха? Видно, не я. В малому я можу допомогти. А всім порятунку не знаходжу. Через те й мучить мене горе, Базеке.

— Бідолашних старців скрізь повно, а ти дай мені снаги, пробуди в мені волю, Абай! — осудливо сказав Базарали, дивлячись на друга ясним поглядом, у глибині якого палав упертий, холодний вогонь.

Тим часом Одек принесла чайник, і чоловіки присунулися до скатертини. Задумливо сьорбаючи міцний чай, Абай сидів мовчки. Базарали повернувся до Єрбола, продовжуючи перервану думку:

— Значить, по-твоєму, лихо не в кочуванні? Ну, а всі ці «чорні збори», недоїмки, які вчора стягали з людей?

На кого вони обрушилися лютим злом? На старців та голодних! А коли б ці бідолахи не тягалися за баями по кочовищам, а жили б окремо, у жатаків, на свої заробітки, може б, і не потрапили вони в пащу цих вовків? — Він помовчав, пригадуючи недавнє горе.— Видно, й тебе, Абай, розлютили! Міцно вдарив ти по кривавій пащі! Я так був задоволений, наче не ти, а я це зробив… І шкода, що мене придушила ця тяжка недуга… Адже ж скільки народу від них терпить горе! Будь би я на ногах, кинувся б у бій, нехай би спіткала в ньому навіть смерть. Чого мені шкодувати, що берегти? Народ тоді бушував у горі й гніві; стати б попереду нього, повести до справедливої помсти, покарати ворогів! Краще вмерти, спалахнувши на вогнищі, ніж довго гнити у пітьмі.