Абіш згадав про Базарали і записав Даркембая, як той живе.

— Тяжко, голубе мій,— с?арий похитав головою.— Ти не чув, адже він дуже хворий…

І Даркембай розповів, що Базарали все ще прикутий до ліжка тяжкою хворобою.

Заговоривши про Базарали, Даркембай згадав і про Такежана. Він все ще переслідує тих його родичів з урочища Шуйгінсу, які стали тепер жатаками. Хоч вони цілком сплатили накладену на них судом пеню, він не задовольнився цим. Такежан, Азимбай, Майбасар і інші Кунанбаївці нещадно утискували їх, неначе кажучи: «Чому ж усі ви сидите на місці, уявляючи себе цілим народом? Чому не розбрелися хто куди? Чому не просите милостині, стоячи біля нашого порога?»

— Вони, як і раніше, чинять над бідняками всяке насильство, випасають їхні посіви,— сказав Даркембай.— Та й нас не залишають у спокої. Коли вони ще дозволяють нам жити, то не через те, що бояться бога, а через те, що озираються на Абая. Вони його все-таки бояться, хоч люті на нього… Є такий косоокий гаспид, на ім’я Уразбай. Минулого року, поки був живий Оспан, він збирав цілу дружину, щоб завдати йому удару. Шукав відчутних кийків не тільки в нас, на Чингісі, але й на Бугили, й на дальньому Шагані. Збирав собі спільників і в Кокші, і в Конирі, і в Мамаї. А тепер, така чутка, він вирішив заволодіти усім Тобикти іншим робом. Почав знову загравати з жигитеками, гадаючи посварити Такежана з Абаєм. Підсилає і до Базарали, намагається і його підбити на свій бік. Ну, Базекен йому й відповів… Добре відповів!

Закипів чай. Жанил подала гостям піали. Дармен звернувся до Абдрахмана, договорюючи те, чого не договорив Даркембай.

— У Даке і Базекена нема таємниць в одного від другого. Я думаю, буде правильно, коли ти перекажеш Абаю-ага відповідь Базекена. Він, мабуть, цього й хотів, посилаючи Абилгази сюди.

Даркембай ствердно кивнув головою:

— Правильно кажеш. Видно, Базекен хоче, щоб Абай не був захоплений зненацька. Так от що розповів мені Абилгази. Базекен відповів посланцеві; «Передайте Уразбаю, я добре бачу, що він хоче зробити мене мавпою, а себе — лисом. Кажуть, одного разу лис запропонував мавпі поділитися здобиччю. Побачили вони пастку з шматком свіжого м’яса. Лис і каже мавпі: ти, мовляв, мій гість, через те віддаю м’ясо тобі. Мавпа полізла в пастку, вона захлопнулась, придушивши її лапи, а м’ясо дісталося лисові. Мавпа почала докоряти лисові, а той сказав їй, напучуючи: «Є два роди щастя: одне для голови, друге для ніг. Тебе схопило залізне щастя для ніг, хоч топчи його — воно вже не покине тебе». Мабуть, Уразбай вважає, що шукав жигитеків і дає їм і мені залізне щастя, якого не позбудешся. Аули наші зубожіли, сам я прикутий до ліжка. Він хоче тепер нацькувати мене на Абая. Ми не ворогуємо з Абаєм. Я ніколи не зраджував Абая і не зраджу! Нехай Уразбай тримається від мене подалі з своїми хитрощами».

Розповідаючи це, Даркембай не забував підкладати гостям «біле козеня»…

Пізно ввечері друзі попрощались з Даркембаєм, вийшли з юрти і пішли рівниною до свого аулу.

Ніч була безвітряна, в повітрі відчувалась прохолода. Повний місяць стояв високо в небі. Зірки мерехтіли тьмяним світлом, неначе десь дуже далеко розсипались дрібні іскри. Світле небо здавалося величезним. Світ немовби ще поширшав, відкриваючи весь неуявний, безмежний простір.

Велична картина захопила Абіша. Всесвіт, який не можна окинути оком і який не вміщується в уявленні, неначе розчинив його в собі, як маленьку порошинку. Дивлячись у чарівне місячне небо і відшукуючи на ньому знайомі зірки, Абіш намагався уявити собі, що кожна з них — центр свого власного великого світу, в порівнянні з яким уся наша сонячна система здається ледве помітною крапкою. Він посміхнувся при думці: як знайти в цій крапці нашу землю, а на ній плем’я Тобикти і в ньому — його самого, Абіша?

Степове життя продовжувало місячної ночі свій спокійний плин. Десь валували собаки, звідкись чути було протяжні оклики сторожів. Іноді долинав чийсь спів або далекий дівочий сміх. У яскравому світлі місяця ковила вилискувала сріблястим світлом, слабким і мерехтливим, як світіння фосфору. Часом ледь порушене вітерцем повітря розносило по степу гіркі пахощі полину.

Абдрахман ішов не кваплячись; усією душею він вбирав у себе цей місячний степ, за яким так знудьгувався. Коли б не було тих важких думок, що пробудились у ньому після розмови з Даркембаєм, він міг би, мабуть, зараз бездумно втішатися таємничою принадністю ночі, схожої на прекрасне сновидіння. Може, він узяв би коня і помчав навскач місячною рівниною, женучись за чимось не відомим йому самому. А може, душа потягла б його до тої, про яку він не забував весь цей час…

І несподівано для самого себе Абдрахман раптом вирішив поспитати Дармена про те, що давно його хвилювало:

— Дармен… А як там Магріфа? Де вона? Як живе? Чому ти нічого не говориш мені про неї?

— Магріфа все та ж, Абіш,— охоче відгукнувся Дармен.— Нічого не змінилося. Не казав я про неї, бо думав, ти все знаєш з листів Магаша.

— Останнього листа я одержав навесні. Відтоді минули місяці…

Дармен угадав сумніви Абіша.

Минуть не місяці, а роки, а вона не зміниться,— швидко відповів він.— Тепер уже видно, що ніхто не заступить їй тебе. Вона кохає тебе, Абіш.

Абдрахман зітхнув:

— А я, як і раніше, ні на що не зважився. І цієї зими я все ще буду птахом, що відбився від рідної зграї… Що мене чекає, не знаю… Але хоч нехай там що, мені здається, що примушувати Магріфу чекати невідомо скільки несправедливо.

Дармен погодився з ним:

— Правда, її родичі, видно, мучаться від того, що вона обплутана без вірьовки. Зате наші ні від чого не збираються відмовлятися. Не минулого року, то цього, а не цього, то наступного, як ти сам сказав. У всякому разі, діло вирішиться! Однак все-таки хоч щось ти повинен тепер сказати Магріфі. Будеш мовчати — знову приречеш її на довге самотнє страждання.

Абдрахман нічого йому не відповів, тільки мовчки кивнув головою і важко зітхнув. Що він міг відповісти? Коли б навіть був здоровий, однаково в такий час, як зараз, не можна було говорити про одруження. Аул у жалобі, а батькове серце ще більше, ніж раніше, зранене. Він, Абаїв син, повинен ще розібратися в тій ворожнечі, що клекотіла навколо батьківського аулу.

— Ех, Дармен! — вигукнув він, беручи друга за руку.— Нема хазяїна в цьому великому багатостраждальному степу. І нема кари на лиходіїв! Невже ці уразбаї знаходять спільників собі в аулах?

— Звичайно, Абіш, адже ти сам чув. Але Дакен розповів не все, він говорив тільки про Уразбая.

— А хто ще?

— Е-е, що там казати? Знайдеться багато. І поруч, і далі…

— Говори точніше: хто поруч, хто далі?

— Далі, наприклад, Жиренше… А поруч — Такежан, он там видніється його аул… Цей ще придивляється, куди вдарити. А Жиренше, як і Уразбай, один з головних баламутів.

— І що ж вони роблять?

— Підбурюють усіх на ворожнечу. Цієї весни, коли аули ще не знялись із зимівель, Жиренше заїхав з друзями до Асилбека попоїсти сибага[35]. Треба сказати, що він усе підмовляв Асилбека ворогувати то з тим, то з іншим, а той, як людина смирна й розумна, нацьковуванням його не піддавався. І от, зайшовши в юрту, Жиренше, глузуючи, сказав: «А ти, мій сич, я бачу, як і раніше, лежиш, не ворухнешся. Все міркуєш про майбутнє?» Ти чув, мабуть, у нас кажуть про сича, ніби він цілий день сидить не ворушачись через те, що дивиться в майбутнє. Ну, Асил-ага зразу ж відповів Жиренше: «А ти, мій одуде, все підплигуєш та попискуєш біля кожної купи гною, намовляючи всіх?»

Абдрахман, уявивши собі маленьку пташку з смугастими крильцями і високим гребінцем, що завжди неспокійно підстрибує, мимоволі зареготав.

— Оце-то красномовці! Що за майстри! Як уміють вони в короткій сутичці небагатьма словами висловити багато! Отож і здається, що вони посилають один одному не слова, а отруєні стріли!.. А все-таки цих майстрів красномовства можна тільки пошкодувати. На що вони витрачають свій талант? В усякому разі, не на те, щоб робити добро…