Тому, стежачи з таким підозрінням за перебуванням Абая у Єркежан, Азимбай боявся і того, що мати з ревнощів не дасть батькові згоди на шлюб з Єркежан і весь план провалиться.

Говорити з батьками про таку делікатну справу він сам, звичайно, не міг. І йому спало на думку зробити знаряддям своїх замірів Маніке. Однією з її якостей було вміння зберігати таємницю. Вона ніколи не дозволяла собі проговоритися про те, що було їй довірено.

Через Маніке Азимбаєві вдалося домогтися того, що Каражан пообіцяла не заперечувати проти одруження Такежана з однією із удів Оспана. Тепер він мав зробити так, щоб батько одружився саме з Єркежан, власницею Великого аулу.

І сьогодні Азимбай непомітно керував частуванням, дбаючи про те, щоб Ісхак і Маніке відчували себе почесними гостями. Він же влаштував так, щоб його мати і Маніке могли розпочати бесіду, яку він сам ретельно підготував.

Залишивши їх удвох, Азимбай вийшов з юрти, і, сівши біля неї, вийняв ножа, і почав обстругувати палицю, неначе весь заглибившись у цю роботу. Побачивши свою дружину, смагляву і мовчазну Матіш, він підкликав її і, нахмурившись, наказав суворим шепотом:

— Нікого сюди не пускай! А в Гостьовій юрті сидять батько і дядько. Дивись, щоб і туди ніхто не заходив!

Розставивши тенета, Азимбай спокійно чекав, коли здобич сама попаде до них. Широколиций, рум’яний, з пухлими червоними повіками, які прикривали холодні й хитрі очі, він часом із вдоволеним виглядом гладив свою гарну, широку чорну бороду, що вилискувала синявою воронячого крила, і поглядав спідлоба на Велику юрту. Іноді він ледве помітно усміхався, бачачи в мріях те, що може дати йому сьогоднішня розмова матері й тітки. Перед його очима вже проходили тисячі буланих і сірих коней, наче кажучи йому: «Ми твої!»

В юрті тим часом Маніке підсіла ближче до Каражан і стиха заговорила:

— Женеше, що каже ваш чоловік? Коли наші чоловіки почнуть розмови про спадщину?

— Хто його знає! — знизала плечима Каражан.— Мені здається, вони ніяк не можуть зважитися на це. Бояться, мабуть, що абаївці або вдови докорятимуть їм, навіщо так квапляться.

— Е, я давно знала про це! — за звичкою підхопила Маніке.— Ваш Такежан такий самий простачок, як і мій Ісхак! Обидва вони ні на що не зважаться самі! Вони і їсти не сядуть, поки не глянуть на Абая та не переконаються, що він не хмуриться!

— Ти гадаєш, він їх обдурить?

— Аякже! Людина, яка ще до поминок залізла в юрту, на все зважиться, ось побачите!

— А що там у них діється? Чула щось про це?

— Хіба вони дозволять поширюватися чуткам? Абай подбав, щоб біля Великої юрти не шастали собаки, а над нею не літали птахи. Але ж, звичайно, він подумав: «Хай вони примусили справити поминки раніше роковин, а решту я сам уладнаю!» Наші ще тільки чухались, а він уже все зробив. Перетяг на свій бік увесь аул, всіх табунників, сусідів, чабанів. Одразу двох онучат там тримає, щоб загарбати спадщину, і сам звідти не відходить, і синів своїх тягає. Інші туди й носа не поткнуть… Адже покійник і сам усе життя схилявся перед Абаєм, своїх людей робив його прихильниками… Тепер Абай, як завжди, сам мовчить, а інших примушує себе захищати.

Розмова підходила до того головного питання, заради якого Азимбай і влаштував це побачення жінок.

Нацькувати сусідів одного на другого і посварити їх, напоїти двох чабанів і примусити їх побитися, підбурити двох плетунів, підбити їх на глузування один з одного і привести до розриву — з дитинства було найулюбленішим заняттям Азимбая. Дволикий, удаючи себе другом, він часто примушував людей робити те, що йому заманеться, заздалегідь розраховуючи ходи, як досвідчений гравець.

Щоб примусити двох жінок, розумних і хитрих, виконати його власні корисливі розрахунки, він напружив тепер усі свої здібності. Головним завданням Азимбая було підстроїти так, щоб його батько одружився з Єркежан. Для цього треба було домогтися, щоб того самого не зажадав Ісхак. І він знайшов спосіб вплинути на Маніке. Напередодні, розмовляючи з нею про поділ спадщини, Азимбай наче мимохідь заговорив про те, що Каражан ніколи не допустить цього шлюбу.

— Хоч матері і дуже хочеться одержати худобу та майно Великої юрти, проте вона згоди не дасть,— засмучено говорив він Маніке.— Подумайте самі, женеше: Єркежан — жінка красива, з лагідним характером, вміє подобатися людям. Який же мужчина не захопиться такою жінкою? Кожен, хто одружиться з нею, так і буде крутитися біля неї, ні на крок не відходячи, забуде попередню сім’ю і дружину. Хіба моя мати цього не бачить? Зрозуміло, що вона боїться Єркежан.

Азимбай казав все це наче про Каражан. Насправді ж всі його слова були розраховані на Маніке. І вони попали в ціль. Вона змінилася на лиці. Широко розкривши очі, вона втупила їх в Азимбая. Несподіване відкриття примусило її навіть здивовано зацмокати губами. Але потім, схаменувшись, вона за звичкою заговорила:

— Е-е, я давним-давно це знала,— і махнула рукою, удавши, що не варто навіть і говорити про це.

Справді ж міркування Азимбая вразило її наче громом. Досі вона зовсім не думала про цю небезпеку, навпаки — сама ладна була боротися за те, щоб Ісхак узяв за дружину Єркежан і цим самим дістав право на Велику юрту. Тепер вона неабияк захвилювалася.

Азимбай, який уважно стежив за нею, вів далі, наче нічого й не помічаючи:

— Зейнеп або Торимбала, звичайно, зовсім інша справа, мати зуміє одразу поставити їх на місце! А Єркежан звикла бути першою, вона знає, що з нею чоловік дістає і Велику юрту. Хіба не спробує вона стати найулюбленішою дружиною? А батько, ви самі знаєте, чоловік такий, що захоплюється, його така жінка легко прибере до рук,— закінчив він.

Слухаючи його, Маніке думала не про Такежана, а про Ісхака, і захвилювалася ще більше.

— Єдине, чим можна заспокоїти побоювання моєї матері, це те, що у неї все-таки є дорослий син,— казав тим часом Азимбай, начебто довірливо звіряючи свої думки.— Вона має право вимагати поваги до себе. Але все ж умовити її погодитися на цей шлюб буде важко. Щоправда, вона не така молода, як ви. І, може, почуття ревнощів у неї вже притупилося.

Кожне з цих слів впивалося в серце Маніке отруєною стрілою. В неї не було «рідного сина», про якого навмисне згадав Азимбай. Коли Ісхак одружиться з Єркежан, що буде з Маніке? В якому становищі вона опиниться, якщо до того ж у Єркежан буде син? Збагнувши, якої страшної небезпеки вона не помічала, спокійно думаючи про вигідний шлюб Ісхака з Єркежан, Маніке жахнулася. Тепер вона вирішила не перевіряти долі. Навіщо їй позбуватися свого становища в сім’ї, навіщо вводити в дім суперницю?

Помітивши, що слова його досягли мети, Азимбай заспокоївся: тепер самолюбна, ревнива Маніке ніяк не дозволить Ісхакові одружитися з Єркежан. Виходить, Ісхак уже випав з гри. Тут була ще й інша вигода: рятуючи себе, Маніке, мабуть, постарається умовити Каражан погодитися на шлюб Такежана з Єркежан. Сам батько, хоч як би йому хотілося дістати Велику юрту, звичайно, не зважиться і заводити про це мову.

Маніке сама про це й почала говорити з Каражан:

— Женеше, незабаром, мабуть, піде мова про вдів. Як ви гадаєте, хто з ким одружиться?

— А що ти про це думаєш? — відповіла Каражан, бажаючи знати спочатку її думку.

— Далебі, не знаю,— почала хитрувати Маніке.— Звичайно, коли наші захочуть уникнути суперечки, то вони оберуть двох молодших, адже суперечка піде тільки про Єркежан, оскільки у неї Велика юрта. Звичайно, якщо вирішувати справедливо, перший вибір мусить робити, по старшинству, Такежан-ага. Хіба інші можуть заперечувати його право? — І, сказавши це, вона вичікувально глянула на Каражан.

Та мовчала, нахмуривши брови, зовні спокійна. Проте всередині у неї відбувалася справжнісінька буря. З одного боку, в ній давно вже жило жадібне бажання дістати худобу і багатство Великої юрти, з іншого — побоювання, про які Азимбай казав Маніке, і їй самій спадали на думку. Не раз уже думаючи про це, вона приходила до висновку, про який і сказала тепер Маніке.