- Уступиси від мене ти, побожна, най я трохи очі прижмурю. Тобі однако молоти, а я ледви тлінний.

- Бо не стій у церкві, як слуп. Лиш ксьондз стане з книжки читати, а ти вже очі віпулиш, як цибулі. Та й махаєш головов, як конина на сонце, та й пускаєш нитки слини, як павук, такі тоненькі,- лиш що не захаркотиш у церкві. А моя мама казали, що то нечисте закрадаєси та чоловіка на сон ломить, аби божого слова не слухав. А коло тебе нема бога, ой, бігме, нема!

- Агій на тебе, таже най твої голови дідько причепитьси, не мої! Ото побожна?! Мой, та ти написаласи в якесь архиримське браство та гадаєш, що-с вже света? Та я тобі так шкіру спишу, як у книжці, такими синіми рєдами...3ійшлиси ґаздині у браствої Ніхто такого не чув та й не видів. Одна мала дитину дівков, друга одовов, трета найшла собі без чоловіка - самі порєдні ґаздині зійшлиси. Та якби вас тоті черці знали, що ви за чилєдинка, та вони би вас буком з церкови! Аді, які мені побожні, лиш фоста на заді хибує! Книжки читають, образи купують, таки живі до раю!

Семениха аж заплакала, аж затремтіла.

- То було ні не брати, як мала-м дитину! Ото-м собі долю напитала. Таже за тебе була би й сука не пішла, за такого вола невмиваного! Ще молиси богу, що-м собі світ з тобов зав'єзала, бо був би-с ходив отак до гробної дошки.

- Бо-м був дурний, злакомивси на поле, та й відьму взєв до хати. Я би тепер і свого додав, коби си відчепити!

- Ой не відчепишси! Я знаю, ти би хотів ще другу взєти з полем, але, не біси, мене не доїш і не діб'єш. Я таки буду жи­ти, таки мусиш на ні дивитиси - та й решта!

- Та жий, поки світа та сонца...

- Та й до браства буду ходити, та й що ми зробиш!

- О, вже ти в тім брастві не будеш, хіба би мене не було! Я ті книжки пошпурєю, а тебе прив'єжу. Вже ти мені не будеш приносити розуму від черців...

- Ой буду, буду - та й вже!

- А відчеписи від мене, бо як озму яке лихо та й перева­лю!

- Мамко, мамко, то-с ні дала за кальвіна , тото-с ми світ за­в'єзала! Аді, в неділю береси бити!

- Аді, аді, мой, а то ж я розчинав сварку? Та міркуйте собі, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобі трохи прикоротаю, я тобі писочок трохи припру. Таже через цу по­божну треба би хату покидати! Спи біда, але буду бити!

Семениха втікала надвір, але чоловік імив у сінях і бив. Мусив бити.

Як Катруся приходила до пам'яті, то мама сідала коло неї і жалібно говорила:

- Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минулиси, других заробити не заробиш, хоть би-с і підвеласи. А я повідносювала гроші по ворожках. Та й з того нема нія­кої користі. Правда, ворожка угадала за все, як дома дієси, яка тобі біль, але корінє нічо не помагає. Відай, тобі таки нема віходу...

Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварі. Сині нігті були як її сині очі, і здавалося, що по лиці ва­ндрує багато синіх очей, дивних, блискучих. Всіма тими очима Катруся гляділа на маму і потакувала на її жалібну мову.

- Ой нема, бідний світе, нема. А дєдя геть зжуривси. За­хо­дить у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на ті по­дивитьси, та й чорніє з жури. Ми, Катрусю, геть з усего вішли. Муки на дні лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зламаного грейціра нема. Якби-с умерла, та й би-м стали як серед води. Коби ті бог хоть до осені додержєв... Ей, дівко, дівко, тото-с себе та й нас зневолила!

Мама взяла Катрусю чесати.

- Ти так страшно гориш та так кашляєш, що най бог со­хранить! Ані дранку натєгнути на тебе, ані розчесати, ані вмити. Боже, боже, як ми гіренько мучимоси. Просю бо­га, аби-м половину тої муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.

Сльози мамині капали на Катрусине волосся і про­па­да­ли, як вода у піску.

- Що то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робітни­ця, що на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, що нам легше стане із-за тебе, а то, аді, яке легше! Коби хоть що їстки доброго, а то ми зав'єваємо на барабулі, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кілько находила, що тепер нема як лиця вка­зу­вати.

Мама заплітала косу.

- Не знати, нащо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, відай, я тебе у ті квітки на сме­рть уберу...

Заплакали.

- Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.

Мама дала Катрусі квітки сині, білі, зелені, червоні.

Катруся перезирала їх, лице її слабо усміхалося, а сині, білі, зелені, червоні блески блу­кали по обличчю.

- Дай суда борзенько, аді, дєдя йде та скаже, що тобі ще у голові дівоцтво.

Катрусю поклали на віз, аби везти до лікаря. Мама плачучи підкладала їй подушку під голови.

- Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сте по­зди­хали, то би-м раз поховав та й збувси!

Держав віжки від однокінки і аж чупер собі микав зі злості.

- А ти, розпаднице, памнєтай, що як я гроші задурно по до­хторях розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохтор. А відки ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дідька рогатого?! Та мій мозиль не годен цєму вітримати, ой не годен. Наймив-єм фіру, та лі­пше вже відвезти на могилу, та вівернути, та й збутиси. Боже, боже, що це мене найшло цеї днини! Ну, ганциго, кіпай тими безклубими боками!

Потяг конину батогом та й виїхав за ворота.

На вулиці Катруся цікаво розглядалася. Від осені богато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так роздивлювалася на всі боки.

По полю люди орали, сіяли. Жайворонки над ними співа­ли. Чорна рілля розсипалася під сонцем.

Катруся почервоніла і все собі гадала:

«Маю в бозі надію, що підведуси, що ще весни не стратю. За­раз-таки найду собі роботу... Боже, боже, найди мені лік!»

Певна була, що весни не стратить. Тато сидів напереді і довго мовчав. Врешті почав говорити:

- Аді, днинка як золото, а ти ходи по дохторях!

Звернувся до Катрусі:

- Скажи ти мені, дівко, що я маю з тобов робити? - Лежиш та лежиш, та й ні житя, ні смерті. Я гроший набираю та на­би­раю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобі лік, то би-м шу­кав, а так що я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! І то­бі ліпше, і нам ліпше...

Катруся плакала.

- То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти со­бі вмреш і гадки не маєш, нібито не однако в землі гнити? Яке сегодні легке житє, то ліпше вмерти та не капарити цілий вік по чужім полі! Вже-м гроший набрав, та ще на­беру на похорон, та й на старість жиди з хати віженуть. Ех, коби-м знав, що не буде тобі ліку, та й бих зараз за­ве­р­та­вси додому. Добро що то лишило би си на погріб.

Катруся заходилася від плачу і кашляла на все поле.

Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо по­дав до­нь­ці. Ніколи він ще не давав їй ніяких лакітків.

- Не плач, небого, я тобі не воріг. Я лиш кажу, аби за­ду­р­но гроші не віднести, аби себе не скалічити та й аби тобі по­­могло. Таже ти сама, дитинко, видиш, що нема відки. Я би тобі мізинного пальця врубав та й би-м не жалував. Я за тебе маю у людий честь, як за хлопця, бо-с робітница на все село. Синку, я на тебе дув, як на пінку, та й виджу, що вмреш. То видко очима, що тобі нема віходу. Ой небого, небого, тото мемо бідити без тебе... Ой, будем та будем...

Старий замовк.

- Ой, умру, умру, вже виджу, що мені нема віходу, - шепотіла Катруся.

В'їжджали в місто.

Вертали додому. Сусід Микола також з ними.

- Він мені таке напіяв, що де, де, де-е-е! Мужикові до до­к­то­рів не здало ходити. Коби, каже, багато молока пила та мнє­са якогось легкого аби поїдала, аби трунок собі вілагодила, аби хліба білого - де що на світі є, то загадав. Може, воно у панстві помогло би, але у нашім стані то не поможе. Доста того, що як він зачєв почітувати, то я таки не дослухував до кінця. Ніби було би що з того, що я би віслухав? Най умирає так, як е. Най віп'є тоті медицини, що-м узєв з аптиці, та най або віхоруєси, або як сама хоче...