— Не все ще втрачено… — спробував заперечити сержант.

Мав рацію, деякі шанси в них усе ж залишались. Правда, вони не знали, куди звернули «сміттярі», шофер вів машину навздогад, кидаючи з провулка в провулок, — певно, так крутилися й ті, намагаючись якомога швидше замести сліди.

Хвилин через п'ятнадцять, коли вже навіть сержант схильний був змиритися з невдачею, вони помітили на проспекті кинуту «сміттярами» машину. «Паккард» загальмував мало не впритул до неї, і Бонне, насвистуючи, обійшов навколо грузовика. Звернув увагу на сліди шин залишені грузовиком при різкому гальмуванні.

— Очевидно, — констатував з прикрістю, — тут на них чекали. Ця вулиця веде до порту? — запитав сержанта.

— Так.

— Скільки?..

— Близько двох кілометрів…

Бонне кинувся до «паккарда».

— Вони мають хвилин сім-вісім фори, — пояснив, коли автомобіль уже мчав безлюдним проспектом. — А якщо там їм доведеться чекати?.. — Комісар не закінчив свою думку, та всі зрозуміли його. Бонне не підганяв шофера, той і так робив усе, що міг.

На рейді бовваніли двоє суховантажних суден, біля пірса завмер білий англійський теплохід, чорну маслянисту воду каламутили буксири. На безлюдній набережній стояв сірий довгий «понтіак»., У нього сідав низенький, товстий, як бочка, чоловічок.

«Паккард» зупинився впритул.

— Пан Крюгер, якщо не помиляюсь? — запитав комісар, виходячи.

Товстун розплився в посмішці.

— До ваших послуг… Вільгельм Крюгер… З ким маю честь?..

Стояв, не закриваючи дверцят, нахабно дивився на Бонне і, здавалося, весь світився доброзичливістю.

Комісар глянув на море. З порту, залишаючи пінний слід, відходив присадкуватий військовий корабель. Французький прапор тріпотів над кормою.

— Невже?.. — видихнув Бонне. — Невже?..

Побачив торжество на обличчі товстуна і зрозумів, що його підозри не безпідставні. Злочинці тікали на французькому військовому судні, на кораблі, що належав його ж державі, а він нічого не міг вдіяти.

Обернувся до Крюгера з люб'язною посмішкою — не хотів виказати товстунові своїх справжніх почуттів.

— Ми вимушені були зробити у вашому готелі невеличку перевірку, — сказав.

— Кожному своє… — двозначно відповів товстун. — І що ж ви знайшли?

— На жаль…

— Ай-ай… — скрушно похитав головою Крюгер. — Когось упустили? — Він явно знущався з комісара, а той не міг навіть вилаяти його.

— Я захоплений вашими здібностями, пан Крюгер!

— Дякую… Здається, ваше прізвище — Бонне? Чув багато похвального… — товстун сів у машину. — Чудова погода, чи не так, комісаре? Сьогодні приємно зробити невеличку морську прогулянку, — засміявся переможно. — Я вам не потрібний? Заходьте, у нас непогана кухня, і я завжди радий вас бачити…

«Понтіак» повільно рушив. Навіть те, що товстун не рвонув з місця, свідчило про його торжество.

Бонне знову глянув на Море. Сторожовик зробився зовсім маленьким. Скоро він стане цяткою на обрії, а потім зовсім зіллється з ним.

Повітря над океаном чисте й прозоре, а він погано бачить — від гніву сльозяться очі. Товстун поставив йому сьогодні мат. Елементарним мат, навіть не в два, а в один хід. Бонне зітхнув і пішов до «паккарда». Треба набиратися терпіння: можливо, йому і вдасться колись відігратися.

Коли ні — що ж, так тому й бути…

Частина друга

СКАРБИ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ

Сліди СС - im_7_13_57
Сіявся нудний дощ. Офіцери промокли, але трималися молодцювато: виправка виказувала їх, хоча всі були одягнуті в шинелі з солдатськими погонами. Найдовіреніші зібралися тут — сто п'ятдесят офіцерів СС, яким доручалося супроводжувати шість колон грузовиків, що йшли в Австрію.

Людина в плащі з відзначками групенфюрера СС говорила глухо, та й дощ заважав слухати, і все ж чули кожне слово:

— Панове офіцери, на вас покладається винятково відповідальне завдання: супроводжувати дуже важливий транспорт. Дорога контролюється військами… Кожна колона охоронятиметься танковим підрозділом… Не зводити очей з водіїв!.. На випадок небезпеки наказую підірвати машини…

Розходилися суворі й зосереджені. Повітря тремтіло від гуркоту дизелів, і, здавалося, холодна, вогка ніч на кожному кроці готує пастку. Дивилися на шоферів підозріливо, хоча кожен з них мав немалий стаж служби в зондеркомандах, ще раз перевіряли металеві ящики різної форми.

На ящиках — жодних написів, тільки порядкові номери. Офіцерів запевнили, що там — стратегічний вантаж, необхідний для завершення нової секретної зброї, яка повинна була забезпечити перелом у вже програній війні. Адже у гірських районах Баварії та Австрії ще діяли секретні підземні заводи — вірили, хотіли вірити в те, що ця найпотужніша зброя вже готова і лишилися дні, ба навіть години до її застосування. Тому й так прискіпливо оглядали вантаж, уточнювали систему сигналізації, ще раз інструктували шоферів.

Рушили…

Виття грузовиків, гуркіт-танкових моторів… Рушили, не знаючи, що везуть зовсім не стратегічний вантаж, а скарби рейхсбанку і найсекретніші документи головного управління імперської безпеки.

В довгих свинцевих контейнерах лежали зливки золота, у коротких — фальшиві банкноти. Мільярди фальшивих фунтів стерлінгів, виготовлених у Заксенхаузені, — вони мали торпедувати всю економіку Великобританії. У кубічних ящиках, на яких стояла літера «В», зберігалися найсекретніші документи, що важили більше, ніж золото: списки агентів гестапо в усіх країнах світу, папери з номерами шифрованих рахунків у міжнародних банках, списки людей, котрі могли одержати з цих рахунків казкові суми.

Один з офіцерів мав при собі реєстр, підписаний генералом Фрейліхом:

166250000 швейцарських франків;

299018300 американських доларів;

31351250000 у золотих зливках;

2949100 у діамантах;

93450000 — колекції марок та витвори мистецтва;

5425000 — наркотики…

Останні чотири числа не були розшифровані, тому й досі невідомо, в яких грошових одиницях обчислювались цінності.

Взагалі багатства, які лежали у грузовиках, оцінювалися приблизно у п'ять мільярдів двісті мільйонів доларів. Та про це дізнаються потім, під час Нюрнберзького процесу, а поки що…

… Грузовики стояли мало не впритул один до одного, і повітря не тремтіло від ревіння потужних дизелів. Тиша, яка настала, здавалася гнітючою, підступною, — такою вона буває в секунди перед вибухом, коли нерви натягнуті до краю і потрібне зусилля волі, щоб примусити себе пережити ці секунди. Не виходили з кабін, — зупинки в дорозі вже бували»: пробки швидко ліквідовувались — танки випихали автомобілі на узбіччя чи просто збивали їх у кювети, і колони з секретним вантажем продовжували рух.

Але тут стояла тиша. Не чути реву танкових моторів і лайок шоферів, а дорога, що круто йшла вгору, була аж до повороту, десь за кілометр, забита автомобілями.

Після остогидливих баварських дощів в Австрії розкіш: сонце припікає, схили гір вкриті лісами, повітря свіже й напоєне ароматом квітів. Офіцер із головного грузовика зістрибнув у кювет, зірвав кілька яскраво-жовтих, гіркувато-пахучих квіток. Покусав стеблинку, позіхнув. Мовив шоферові:

— Такого ще не було. Здається, загорятимемо довго…

З-за передніх грузовиків вийшов есесівець у довгому плащі, за ним ще кілька у чорних мундирах.

— Вантаж з Баварії? — запитав.

Офіцер у солдатській шинелі піднявся з кювета.

— Я не маю права, оберштурмбанфюрер…

Есесівець не дослухав його:

— Начальника колони до мене!

— Начальника колони вперед!.. — покотилося від машини до машини.

Він уже біг, високий, худорлявий, солдатська шинеля ледь прикривала коліна, і від цього він здавався ще вищим і цибатішим. Оберштурмбанфюрер чекав на нього, не рухаючись, і лише коли начальник колони зупинився напроти і віддав честь, витяг із кишені папірець.