Сонце кидало на воду барвисте віяло променів, і око помічало лиш те, що відбивається в плесі лагуни, — сліпливе ряботиння бриж, помережених сонячними цятками.

Я нахилився над водою й побачив дивовижжя — казкове царство в глибині синюватого дзеркала. Вогнисте сяйво, кинуте з небес, роздрібнювалось на численні промінці. Вони до дна пронизували лагуну, нагадуючи пряжу золотої парчі. Здавалося, переливисте волокно зв'язує океан з небом і нас, людей, тримає на припоні. Жива, нерозривна нить усього сущого на землі…

— Ходімо!

Корділія взяла мене за руку, легко й невимушено ковзнула по зарослій морською травою скелі, і ми опинилися у воді. Оповиті спільним ласкавим сповитком, поринали все глибше й глибше.

Я бачив мерехтливе сяйво, узорчаті тіні на підводних скелях, де, погойдуючись, стояло пагіння м'яких, різнобарвних коралів та актиній. Зграйки смугастих рибок пурхали над водорослинами, і кожна піщинка виблискувала, мов золотий розсип.

Мешканці морського дна, ці неповороткі рачки, коралові рибки, черепахи, не лякалися нас, наближалися довірливо, ніби приручені.

Корділія то поринала, залишивши мене самого, — і я бачив її, викінчену, стрімливу — вона була прекрасна, мов статуя смаглявої язичницької богині; то підпливала до мене впритул. Я відчував дотик її тіла, прохолодний і ніжний.

Під нами лежало, розкинувшись серед хвилястої рівнини, морське дно. З вапняку відмерлих коралів та уламків скель над ним зводилися палаци й вежі, віадуки й храми — покрите водою, вмуроване в її живий, прозорий криштал місто. І в те казкове царство заманило нас море, наше молоде, відкрите добру й довірі серце.

Ми довго були у воді і вийшли на берег щасливі й знесилені.

І я не знаю, що сталося, — я побачив на видноколі обрис велетенської хмари. Вона згущалася, набуваючи форми гриба або крислатого капелюха.

Зблиснуло, прогриміло — і раптом не стало ні Фунафуті, ні інших островів довкруг лагуни, а наш Острівець Щастя— Фунангонго — почав осідати й осідати, і хвилі вже заводили над ним свій відьомський танок.

І тоді я збагнув, що сталося найстрашніше — у світі не залишилося жодної цятки землі, навіть цього щасливого острова, і відчув, як нас поглинає безодня — і мене й ніжну Корділію. Її коси, мов пасма морської трави, обвили мене всього з голови до ніг, ніби хотіли захистити від жорстокості. Через сліпучий спалах очам боляче було дивитися. Прихисток її долонь, що охопили моє обличчя, пом'якшив і притлумив ту муку. Корділія міцно притислася до мене, і, поринаючи все глибше й глибше, в небуття й безвість, я ще раз, востаннє, відчув дотик її прекрасного тіла.

— …Товаришу Гайовий! Васько, Василь Петрович, прокинься!

Я розплющив очі. Де? Що? А, я на рідному «Вихорі», в своїй каюті. Наді мною стоїть Толстиков.

— Що, солодко спиться після походеньок на острові? — запитав Савелій Гудзонович.

— Яких походеньок?

— Не знаю яких, — сердито відказав він. — В усякому разі,— додав, — зроби письмово звіт про кожен день свого перебування на Фунафуті.

Погляд його, як рентген, пронизав мене наскрізь. Він проникав навіть під черепну коробку і, мабуть, міг розгадати ще ніким не розгадану підсвідомість.

Та все ж звіту, як того вимагав Толстиков, я не зробив.

…Отже, ми глянули у вікно й побачили, як з океану до атола наближаються кораблі.

Того дня під вечір за нами прийшов катер.

Коли ми з Очеретним залишали острів, переправляючись на судно, я вперше як слід розгледів лагуну.

Формою вона нагадувала куль велетенського невода, а скелі, що витикалися з води, — заплутану в ньому рибу. «Вихор» і «Гідролог» — точнісінько мальки тунця! — погойдувалися на якорі біля горловини, з внутрішнього боку проходу, який з'єднував лагуну з океаном.

— Прохід цей, Васько, зветься Те-Пуапуа, — перекрикуючи рокіт мотора, пояснив Степан.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю, якщо кажу, — відповів Очеретний. — Від свого друга рибалки Теувіні довідався.

Та ось і «Вихор».

— Салют папуасам! — побачивши нас, засмаглих до чорноти, вигукнув штурман Шарашкін.

Він, як завжди, в позі войовничого флотоводця стояв на крилі капітанського містка, оглядаючи виднокіл з-під долоні.

— Добрий день, Анатолію Лукичу, — радісно привітавсь я.

Фунафуті — прекрасний суходіл. Але своя домівка все-таки краща — ми так скучили за рідним кораблем!

Зустріли нас, як героїв, ніби вернулися ми не з лікарні, а з космосу. На палубу висипала вся команда, океанологи, гідрологи. Антон і Кнопка вже спускали трап.

— Обережно, Васько, — подаючи руку, застеріг судновий лікар Говорухін.

Та я, не слухаючи його, прожогом кинувся до трапа.

Приступка, хитливі сходинки — і ось знайома палуба…

Ми потрапили в обійми.

— Молодець, одужав, — кинувши на мене погляд, мовив капітан. — Ану, пройдися — хочу побачити, як твоя нога.

Я ступив кілька кроків, але біль у коліні змусив зупинитися. Попробував ще — ні, не виходить! Закривуляв до борту, припадаючи на хвору ногу.

— Справи кепські,— хитнув головою Євген Петрович. — А ви що скажете, ясновидці? — звернувся він до присутніх.

— Це, Євгене Петровичу, в нього скоріш за все від тривалого лежання, так звані залишкові явища, — пояснив Говорухін.

— Припишіть хлопцеві масаж, — докинув професор Циба, — і все буде гаразд.

— Саме так, Іване Васильовичу, — підтвердив лікар, оглядаючи моє коліно. — Масаж та фізичні вправи для ніг поставлять його, вибачте за каламбур, на ноги. Діагноз на ходу!

Слухаючи той присуд, я засмутився. Неприємно було чути про себе, як про якогось каліку.

«А як же вахти? Палубні роботи?..» — ворухнулося занепокоєння.

— Проста радянська людина повинна все здолати, — ніби відгадав мої думки помічник капітана Толстиков. — За приклад нам ті, хто підкоряв Північний полюс і освоював цілину. Вони ні перед чим не зупинилися.

Таке порівняння мене звеселило. Неначе відлягло від серця.

Тим часом Говорухін вів своєї:

— Істинно так, Савелію Гудзоновичу, все треба здолати. Та поки що Гайовий обов'язки стернового виконувати не зможе. — Звертаючись до капітана, він додав: — «Гідролог» свій рейс, як ви сказали, закінчив, нам же ще півтора місяця бовтатися в океані. То чи не краще пересадити Васька на те судно? Нехай пливе додому.

— Над вашою пропозицією, ескулапе, подумаємо.

— Враховуючи поточний момент, прерогатива за вами, але…

— Досить, Савелію Гудзоновичу, — перебив Толстикова капітан. — Лікар діло говорить: Гайовий для праці поки що не здатний.

Значить, баласт! Ну, та ви знаєте, що це таке — ні для чого не потрібний вантаж, хіба що для остійності й зниження центру ваги судна.

«Баласт буває рідкий і твердий, і заповнюють ним подвійне дно або танки, — пригадалося дошкульне. — А який баласт я — рідкий чи твердий?» — запитав подумки.

Я ще ніколи не потрапляв на обочину життя і звик, як то кажуть, звучати, мов струна.

— Не спи, синку, — ласкаво радила мати.

У прямому й переносному розумінні того слова я й так не спав. Ще в дитинстві, пам'ятаю, день мені здавався коротким, і, щоб впоратися по господарству — на городі та біля корови, завжди прихоплював вечірні години. А вранці, як тільки благословлялося на світ, був уже на ногах.

Заснути, коли сміється сонце, виспівують птахи і трудиться мати — чи гоже це здорованю?

Ну, а тоді, коли подорослішав і почав працювати — спочатку в друкарні, згодом на морі,— хіба я гаяв час! Про це вам можуть сказати ті, хто мене знає… Я жадібний до життя, поспішаю все встигнути, зробити якомога більше.

І ось трапилася халепа — волею обставин змушений бути неробою.

Моя молода душа відповіла гнівом. Завжди витриманий і чемний, я став дратівливий.

— Ти, Антоне, щось понижчав, присадкуватим зробився, як Кнопка, — навіщось заявив я матросу Сергію Тупиченку.