У думках я припускав: а що, як тубільці зустрінуть нас вороже? Дикі, войовничі племена… поклоніння ідолам, жертвоприношення; мене й Гудзоновича підсмажують на вогні…

А, бодай йому, чого тільки не приверзеться! Такі жахи можна вичитати хіба що в книжках фантастів та пригодницьких повістях авторів, які ніколи островів не бачили. А я бачив і знаю: діти природи — тубільці, вони залишилися такими ж, як і були сотні літ тому, — довірливими, з відкритим серцем. Ось тільки зайди, ті, хто відвідує околиці планети, приносять туди лихо: поневолення, атомну смерть.

Відкрите узбережжя кінчалося, починалась руда мангрова гущавина, і ми звернули праворуч, де на широкій галявині ріс пальмовий гай, в якому дерева стояли, ніби обпалені грозою: одні стовбури без крон; ворсиста, кольору запеченої крові кора звисала клоччям.

— Яке сумне видовище, так ніби над островом пронісся вогненний смерч, — зауважив я.

— Може, й пронісся, хто його знає,— відповів Толстиков.

Раптом в кущах тріснула гілка, щось шугонуло й зашаруділо. Почулися схвильовані голоси:

— Атуа!

— Аіту!

— Тупуа![42]

Ми з остраху зупинилися.

— Атуа!

— Аіту!

— Тупуа! — знову почулися голоси, тепер уже дітей і жінок.

Гудзонович зробив стійку, ніби боксер перед поєдинком: ногами вперся в пісок, стиснуті в кулаки руки розчепірив, готовий дати відсіч. Але — кому?

— Атуа, аіту, тупуа! — імітуючи почуте, вигукнув я.

Це, очевидно, вплинуло: із заростей на край галявини виглянуло кілька низькорослих, майже голих тубільців.

В руках вони тримали довгі палиці. «Сапилна, чи що?» — майнула думка.

Остров'яни, що так раптово з'явилися, не наважувались підходити. Вони про щось голосно перемовлялися між собою. Потім кремезний тубілець, видно, алаб — старший над ними, вигукнув:

— Йокве юк![43]

— Йокве юк! — підхопили інші.

Та ми, не здогадуючись, що означають ті слова, стояли мов укопані.

Вагання наше тубільці зрозуміли по-своєму — як відмову прийняти їхнє запрошення. В настрої й поведінці людей відчулася зміна: настороженість, яка відразу переросла в неприязнь.

— А, а, а!! — заволав хтось із них. — Американ! Американ! Матапуле![44]

— Американ, гола, гола![45] — вирував натовп.

— Що трапилося? Чого така агресивність? — пошепки запитав я Гудзоновича.

— Бачиш… Вони нас, мабуть, прийняли за американців, а ті їм немало принесли лиха, — мовив Толстиков. — Треба якось пояснити, що ми не американці, не солдати, які прийшли їх кривдити.

І тут мені стало в пригоді те, хоч і поверхове, знання полінезійської мови, словниковий запас, що після відвідин Самоа поповнився на Фунафуті завдяки Корділії та її дідусю Менеуа.

Звичайно, мова тубільців Маршаллових островів відрізняється від мови мешканців Самоа чи Фунафуті, адже Маршаллові острови — Мікронезія, а ті архіпелаги — полінезійські, та все одно вони сусіди з Мікронезією.

Територіальний поділ — умовний. У культурі й побуті народів, які живуть на численних островах Океанії, багато спільного. Як і в мові,— тому що з давніх-давен люди спілкуються між собою, і мешканці Фунафуті чи островів Гілберта, незважаючи на мовний бар'єр, все ж розуміють один одного.

Я взяв на себе роль дипломата, повпреда.

— Стійте тут! — сказав я Гудзоновичу, а сам, кинувши ціпок, на який опирався, пошкутильгав до тубільців, що не переставали галасувати.

— Талофа! Талофа! — гукнув я, приклавши руку до серця та схиляючи голову.

Натовп завмер — ані слівця.

— Талофа! — повторив я, ступивши вперед ще кілька кроків. — Ну, чого ви? — ніби неслухняним дітям сказав я, зовсім наблизившись до остров'ян. — Ми не американці, ні! Я, — тицяючи себе в груди, мовив, — тана тафалота, рибалка, а мій оу, друг, — показав я на Гудзоновича, який стояв, здивований вкрай, — алаб, начальник.

— О, алаб?! Алаб! — вигукнули збиті з пантелику тубільці.

— Алаб, алаб. Майже що араб, — розхоробрившись, посміхнувсь я.

— Ти, Васько, того… не треба так запанібрата, — подав голос Толстиков.

«Ну й тип! — подумав я. — Горбатого могила виправить. Ще ж мить, коли було непереливки, він, мабуть, потерпав за життя, а тепер, бач, вболіває за свій престиж».

— Чого ви там стовбичите? — вже зовсім весело гукнув я. — Ідіть-но сюди.

Гудзонович підійшов. І почалося братання.

Ми тисли тубільцям руки, вони обнімали нас. Як могли — то словом, то жестами, — розповіли їм, хто ми і звідки.

Нас, видно, трохи зрозуміли, бо старший серед них, алаб, схвильовано вигукнув:

— О, пао-пао мара![46]

Вони були збуджені, раді. А коли я, згадавши мотив старовинної полінезійської пісні «Танок хвиль», якої мене навчила Корділія, заспівав, ці діти природи ойкнули од захоплення.

«Знати мову людей, з якими випало спілкуватися, розуміти їхні звичаї й культуру — значить, шанувати не лише себе, а й інших, їхню гідність, душу. Ось де наріжний камінь гуманізму!» — подумалось мені.

Тубільці кілька разів повторили одне й те ж: Аур, Кілі, Бікіні, Тароа, Еніджун, Айрік, і ми зрозуміли, що то вони називають острови.

— Так що ж це виходить, Гудзоновичу?! — занепокоївсь я. — Може, ми потрапили на Бікіні?

— Не думаю, — повагом відповів він. — Той атол трохи далі на захід, а ми, мабуть, на одному з островів, про які говорять тубільці.

І я вирішив з'ясувати, на якому ж ми острові. Називав Кілі, і тубільці хором повторювали: «Кілі, кілі!», говорив «Аур», вони теж казали: «Аур». З рештою островів було те ж саме.

І все-таки, може, й помилившись, ми зрозуміли, що знаходимось на одному з трьох островів — Тароа, Еніджуні або Айріку.

Ці острови, як я вже казав, складають атол Малоелап, інакше — Кавен, або Аракчеєва.

На мить залишивши Гудзоновича й себе з тубільцями на галяві, думкою полинув у давноминуле — нариси Отто Євстафійовича Коцебу я читав на «Вихорі», а книжку німецького поета й натураліста Адельберта Шаміссо «Мандрівка навколо світу» — вже пізніше.

Із дорожніх нотаток О. Є. Коцебу, командира російського брига «Рюрик», розділ XII (плавання біля Маршаллових островів взимку 1817 року):

«19 лютого о 6 ранку ми були вже під вітрилами і пливли до S повз пасмо малих островів: пройшовши 10 миль, ми побачили, що звідси пасмо простирається до SO; в цьому напрямку відкрили ми досить великий острів і побачили, що перебуваємо біля південно-східної окраїни групи Кавен… Я спрямував судно до великого острова, котрий, як ми пізніше дізналися, зветься Айрік; коли ми до нього наблизилися, то з марса помітили на S з того боку рифу інші острови, які ми прийняли за групу Аур.

О 9 годині ми кинули якір за 60 сажнів від о. Айрік… на вигляд він приємніший за всі острови, які ми раніше відвідували. Увесь берег був густо засаджений пальмами, під якими зведено безліч помешкань… Поки займалися прибиранням на кораблі, дехто поїхав на берег, і ми бачили, як їх зустріли пальмовими гілками й кокосовими горіхами. Невдовзі повернувся Шаміссо, захоплений гарним прийомом…

До нас прибуло багатолюдне товариство, і ми одержали вдосталь кокосових горіхів, замість яких дикуни із захопленням приймали уламки старого заліза…

Після обіду вирушили на берег… Одну стару жінку відрекомендували мені як королеву острова… Вона сиділа на циновці перед гарною хатиною, в оточенні трьох старих, гидких стате-дам; я сів біля неї, а народ нас оточив тісним колом. Вважаючи, що почесне місце, на яке мене посадили, зобов'язує вступити в розмову з королевою, я вичерпав усе своє пишномовство, та старання мої були марні; я не почув ніякої відповіді, і, хоч вона пильним поглядом розглядала мене, її королевські уста залишились безмовні. Зрештою, я відмовився від намагань увійти з нею в бесіду, упевнившись, що високий сан зобов'язує мовчати; її статс-дами, навпаки, безугавно балакали. До подарунку, що я їй дав, королева не доторкнулася, хоч з вдячністю кивнула головою, і його взяли статс-дами…