— Добре, Рудi, постараюсь. Вони вже є, але я…

— I потiм от що, Максе даю тобi слово, даю велику присягу, що не вийду ногою з майстернi, поки вся Нiмеччина не буде повна стекол. Ти чуєш i розумiєш, Масi?

— Чую й розумiю, Рудi.

— А тепер спи спокiйно. Стекла неодмiнно завтра достав. Бувай.

Макс стрiпує чубом. Ну, ще не так страшно. Коли про стекла забалакав, значить, не так страшно. Ах, неодмiнно завтра треба взяти в Кестенбавма. Як така проста думка так пiзно приходить у голову: невже їхнє скло i їхнiй хлiб цiлком одна ковi, як справжнi? Мусить же бути якась рiзниця Де саме труїння? Коли? Пiд час роблення? Вiд дихання отруєною через скло травою чи вiд куштування хлiба?

«Дррр!»

Знову щось нагадав собi Рудi?

— Гальо! Товариш Макс?

— Так. Хто при телефонi?

— Завзятий. Товаришу негайно рятуйся. Рiнкель утiк. Попереджаю, кого можу. У Шпiндлерiв уже не працює телефон. Негайно тiкайте. Зустрiч завтра там само, коли будемо цiлi. Ага, ради бога: телефон Паровоза!

— Лiтера М, 39. Товаришу: друкарнi рятуйте. Друкарнi! Чуєте? Насамперед!.. Куди хочете. Поперед зброї, поперед усього! Чуєте? Товаришу, чуєте?..

Мовчання. Мертва тиша телефон перервано! Значить, вони вже десь тут.

Макс почуває, як раптом вiн став увесь надзвичайно легкий. Вiн зовсiм спокiйний, йому навiть буйно-весело, тiльки от раптом легкiсть якась надзвичайна. Думки гасають iз швидкiстю гарячки. Рухи точнi, яснi, тiльки пальцi чогось здригуються, як сприскують iз струни. «Вони» можуть бути зараз уже тут. Можливо, що всi виходи з помешкання вже зайнятi.

Вiдстрелюватись? О нi — Рудольф, майстерня! «Вони» можуть узяти Рудольфа! Треба всю їхню увагу стягти тiльки на себе! Тiльки на себе!

Вiн швидко проходить до панi Гольман. Бiдна старенька, заберуть у неї Машину. Гай, нi, не заберуть!

— Панi Гольманi Встаньте! Швидко!

Бiдна старенька, їй не доводилося мати дiло з полiцiєю, та ще вночi, у свойому помешканнi.

— Панi Гольман! Тiльки тихо, не лякайтеся, спокiйненько. Зараз сюди прийде полiцiя мене арештувати. Виймайте iз своєї й моєї машини скло й ховайте, де знаєте. Апарати порозбирати й частини порозкидати. Розумiєте? Чекайте, панi Гольман. Коли буде дзвiнок, зразу не вiдчиняйте, а хвилин через три. Я тодi саме буду спускатися на дах сусiднього будинку. Треба, щоб полiцiя це бачила, помiтила. Так, так, панi Гольман, власне, це треба… Треба, щоб вони всi кинулися за мною.

Панi Гольман щораз бiльше й бiльше лякається й уже не може вголос говорити, а хрипко щось шепоче посинiлими губами. Але стекла старенька все ж таки викручує. Руки їй тремтять, ходять, як у немовлятка, а проте викручують. Ноги тремтять, пiдгинаються, а проте похапцем носить коротеньке, потоптане життям тiло по кiмнатах, вишукуючи мiсце для скла.

Макс витягає шворяну драбину, прив'язує до пiдлокiтника вiкна за прибитий гак (а таки згодився!), засуває в кишеню револьвер, згрiбає жужмом усi папери й листи, що можуть бути цiкавi дорогим гостям, i спускає їх iз водою туди, звiдки навiть полiцiя не витягне.

На столi лежить забута вiзитiвка Труди з надписаною рукою новою адресою «Вiдновлена вулиця, N 5». Макс дере її на дрiбненькi шматочки й викидає у вiкно.

— Ну, все, здається, готове для прийняття.

В коридорчику рiзко, надзвичайно (як нiколи!) голосно диркотить дзвiнок. «Вони!»

Макс пiдбiгає до напiводчинених дверей i виставляє голову в коридорчик.

Панi Гольман у пiвтьмi, хапаючись за стiну й хитаючись од хвилювання, бiжить до дверей.

Дзвiнок знову нетерпляче владно дзвенить. О, нiякого сумнiву вже не може бути так владно й нахабно нiхто, крiм полiцiї, дзвонити не може

Макс, стрiпнувши назад чубом, загорiвшись усмiхом, легко в кiлькох скоках пiдбiгає до вiкна, перекидає ноги за пiдлокiтник, намацує щаблину драбинки i, вхопившись за бiчнi линви, починає спускатися вниз. У сусiдiв у вiкнах скрiзь темно.

Це добре.

Глухо згори з його вiкна чути ще раз дзвiнок Молодчина старенька, — умлiває вiд страху, а не пускає, як сказано.

Гуп! Гуп! Гуп!

Ого, б'ють дверi! Зараз будуть у кiмнатi.

Макс швидко перебирає руками, часом не попадає ногами в щаблi, сприскує, повисає, знову ловить. Тiльки б устигнути долiзти до даху, поки вони перерiжуть драбину. Ану! Ану!

Дах уже, здається, близько. П'ять, десять метрiв? Скiльки поверхiв уже пролiз?

Раптом Макс чує голоси над своєю головою, потiм почуває руками, як угорi торгають, шарпають драбину, стараючись його струсити. Потiм шарпання зникає, але Макс чує, як його пiдiймає угору. Вони хочуть витягти його назад! Або ж пiдтягти й потiм кинути, щоб струсити. По очах умить рiзко змазує свiтло згори вiд рефлекторового лiхтаря. Макс нахиляє голову, скажено перебирає руками й ногами, потiм, кинувши це, охоплює в обiйми рук i нiг усю драбину й просто на руках з'їжджає по линвi.

I раптом вiн чує, що прожогом летить униз, i в той самий мент його зi страшенною силою всього струшує й збиває з драбини. У плече знизу щось страшно гупає, i вiн розумiє, що лежить на даху. По ньому бiгає бiле слiпуче пасмо рефлектора, i згори чути крики.

О нi, вибачайте! Ще не кiнець!

Вiн схоплюється й бiжить по даху до тої ринви, що не раз iзгори з iронiчною посмiшкою намiчалась для романтичних випадкiв тiкання.

Вмить iз вiкон iз сухим ляскотом, як iз батога, вибухають пострiли. Щось бiля Макса звенькає об дах. Ого! I живим не хочуть узяти? Здорово! Ану! Ану!

Максовi назвичайно легко. Руки, груди, колiна горять од шворки, плече болить, лице палає, ноги сковзають по нахилу даху, а в душi дивна, кричуща, екстазна радiсть. Ану! Ану!

Вiн лягає грудьми на ринву, змахує ногами вниз i спускається на руках. Iржаво трiщить, гнеться бляха. Невже ввiрветься? Ану!

«Тррак, тррак, тррак!»

Ого, стрiляйте!

Максовi хочеться виставити голову й закричати завзято, дразняче, викликаюче закричати.

Ринва крекче, хряскає, камiння муру здирає шкуру, ноги попадають мiж ринвою та муром i застрягають. Скiльки поверхiв у цiй будi, чорт її забирай? Три чи чотири? Внизу на вулицi ще нема нiкого, ще не встигли перебiгти. Невже вдасться ранiше за них спуститись! Їм треба оббiгати цiлий квартал, це ж друга вулиця. Ану!

Двоє перехожих зупиняються i, задравши голови, дивляться вгору, злодiй? Любовник? Макс уже бачить плями їхнiх облич.

— Авто! Кличте авто! Нещастя! Швидше!

Плями людей безлюдно кидаються вбiк, гукають, махають руками: авто, нещастя, швидше авто!

Макс плигає на землю й прожогом кидається в авто на передок до шофера.

— Жени!.. Швидше! Просто!

Вiн не може говорити, задихається, ковтає повiтря, гасає грудьми. Щось кричать шоферовi перехожi, радять, вимагають. Вони, здається, п'янi.

Авто рвучко шарпається й летить. Макс озирається: ще нема, зараз вилетять. Авто паршиве, не втече. Яку адресу? Остання адреса, яку вiн перечитав перед знищенням, вулиця Вiдновлення, N 5, Гертруда фон Елленберг.

Шофер безперестанку пiдозрiло зиркає на нього. Зiгнутий, карлючкуватий нiс його хмуро прокльовує повiтря.

— Куди ж їхати?

— Вiдновлена вулиця, число… О нi, тiльки не те саме!

— …число 3!

Шофер скоса понуро озирає хакаючу, розпатлану, подерту постать. Макс озирається: ззаду далеко в перспективi вулицi летить автомобiль. Шофер також оглядається, знову косо зиркає на чудного пасажира, щось торкає рукою — i авто виразно припиняє бiг.

Тодi Макс, не хапаючись, виймає револьвер, наставляє його в бiк шоферовi й говорить у вухо:

— Найбiльшу швидкiсть! А то мушу вас викинути з авто на той свiт! Чуєте? Ну!

Карлючкуватий нiс злякано вiдвертається вiд револьвера, рука знову щось торкає — i авто, як стиснутий острогами кiнь, рвучко стрибає вперед. У вухах тоненько i дзвiнко свище вiтер — зi-i-i-i!

Макс, не вiднiмаючи револьвера вiд боку шофера, озирається Погоня на тому самому вiддаленнi. Ану!

Перехожi, екiпажi, стовпи, будки, нiчнi полiцаї.. — жбурляються якоюсь страшною силою повз авто. В очi з бокiв рiжуть хвилi вiтру, вихорами кудовчать волосся. Шипить i хряскає асфальт пiд колесами. В душi дикий захват, буйна, нi з чим незрiвнянна радiсть. Хочеться стати на весь зрiст, розкрити руки й несамовито гукати, кричати, викликати до бою всi ворожi сили.