Авто на заворотi трохи не лягає на землю, вищить, харчить i знову люто скакає вперед. Небошкряби, глибочезнi колодязi вже давно лишилися позаду. Зараз повинна бути Вiдновлена вулиця Шофер повертає лице и кричить:

— Вiдновлена вулиця!

— Початок чи кiнець?

— Початок.

— Стоп! Зупиняйте.

Авто робить перебої, гуркотить, шипить i зупиняється. Макс вихоплює з кишенi всi грошi, що має, i тикає їх шоферовi.

– Їдьте моментально далi, не зупиняючись! Чуєте?

I, стрибнувши на землю, озираючись по темнiй вулицi, бiжить на тротуар. Авто помалу рухається, але, несподiвано шарпнувшись, робить крутий заворiт i женеться назад.

— Ах, негiдник!

Макс ховає револьвер у кишеню й бiжить до хвiртки.

Число сiм! К чорту! Ховаючись у тiнi дерев, вiн перебiгає далi, назад, назустрiч погонi. Вже видно двi напнутi серпанковi смуги свiтла з автомобiля. Число шiсть! К чорту!

Смуги бiльшають, дужчають, заливають свiтлом обидва боки вулицi. Видно вже стоячi постатi агентiв полiцiї.

Макс перелiзає через залiзнi грати i, нагнувшись, бiжить до вiлли число п'ять. Темно скрiзь у вiкнах. Стукати чи лишатись тут, у кущах? О нi, тут лишатись не можна — вони будуть перешукувати весь квартал, усi садки й будiвлi.

Макс оббiгає будинок, задираючи голову й шукаючи вiдчиненого вiкна. Все позамикано, позачинювано, позакривано шторами Тодi вiн рiшуче дзвонить iз заднього ходу. В тишi ночi чутно, як на вулицi зупиняється автомобiль, як тихо гомонять чоловiчi голоси. Десь голосно гавкає собака.

На дзвiнок нiхто не обзивається. Макс iзнову надушує на гудзика, нетерпляче, конвульсiйне потискуючи пальцями нiг. Чиясь легка хода за дверима, зляканий жiночий голос:

— Хто там?

— Одчинiть Нещастя. Треба графiвну фон Елленберг. Негайно!

Тихо. Ах, iдiотка, вагається!

Потiм клацає ланцюг, ключ, дверi обережно розчиняються. Макс сильно шарпає їх до себе, швидко входить, зачиняє i замикає за собою. Молоденька рожева дiвчина з заплетеною косою, в напiвзастебнутiй сукнi прилипла до стiни й повними жаху очима дивиться Максовi в лице, як зачарована. Вiн посмiхається й весело б'є її по плечу.

— Не лякайся, дурненька. Я — не злодiй. Ведiть мене до графiвни. Але швидко й не гомонiть, не кричiть Ну?

Дiвчина покiрно йде вперед, не гомонить, не кричить Макс не пускає її нi на крок од себе — ще наробить дурне дiвча крику, гвалту.

Перед дверима спальнi Труди вони зупиняються, i Макс сам стукає. Дiвчина з тим самим зацiпенiлим в очах жахом погля дає на страшного гостя.

— Хто там?!

— Це я, графiвно, Макс. Дуже треба.

Зацiпенiлiсть покоївки спадає. В лицi з'являються живi розумнi тiнi, в очах — сполохана цiкавiсть, тривога.

У спальнi чути частi, хапливi, босi, потiм узутi кроки. Дверi прожогом розчиняються — i на порiг вибiгає Труда в жовтому спальному убраннi, з двома косами, переплетеними на грудях, i широкими темними очима. Побачивши Макса, вона злякано кидається до нього, iз страхом оглядаючи його подерту одежу, закаляну в порох, iржу, його вимазане кров'ю лице, розпатлане волосся.

— Максе! Що з вами?! Господи!

— Нiчого, нiчого особливого, графiвно. Ви тiльки скажiть тiй молодiй особi, щоб вона… А проте я хочу з вами на самотi сказати кiлька слiв. Тiльки ця молода особа нехай нiкуди не йде й почекає тут.

Графiвна рiшуче повертається до «молодої особи».

— Ердо, посидьте тут. Нiкуди не виходьте.

Потiм Труда бере за рукав Макса й веде його до спальнi. Там поруч стоять два лiжка — одне застелене, друге з розки даною бiлизною. На столику горить нiчна лампочка.

Макс зачиняє за собою дверi й починає пошепки швидко говорити, близько нахиливши лице до широких глибоких у пiтьмi очей Труди. Вона вiд перших же слiв його хапає його за руку й так увесь час стоїть, сильно душачи його пальцi й не помiчаючи того.

— Вони, напевно, прийдуть i сюди. Покоївка — вiрна людина?

— О, цiлком. Вона ж сонячний хлiб їсть!

— А, чудесно. Ви скажiть їй, що полiцiя ловить мене за Сонячну машину. I щоб нiкому з прислуги нi слова. Але де ж ви мене сховаєте? Вони будуть обшукувати скрiзь.

Труда хмуро думає якийсь мент, блукаючи очима по кiмнатi. I вмить скидує головою:

— Знаєте що? Моментально роздягайтесь i лягайте в те лiжко. Але вимийтеся, ви в кровi. Там рана?

— Нi, не думаю. Мабуть, роздряпав. I одежу мою треба сховати кудись.

— Ерда сховає. Швидше!

— Iдея прекрасна. Я, значить, нiби… Тут обоє змiшуються.

Але Труда зараз же сердито, рiшуче, з викликом закiнчує:

— Так, ви мiй любовник. От i все. Душнер. Ви — Душнер. Ну, роздягайтесь. Тут вiзьмете чисту бiлизну, в цiй шафi. Чекайте, хоч витерти лице.

Вона бiжить у кiмнату й зараз же вбiгає з мокрим рушником. Потiм перебiгає до сусiдньої кiмнати й пошепки дає iнструкцiї Ердi. Ерда за кожним словом гаряче, злякано, рiшуче хитає головою. О, вона готова тепер, коли це он яка людина, в горло вчепитися полiцiї. А то трохи-трохи не наробила крику.

Коли Труда з Ердою входять до спальнi, Макс умитий, iз приглаженим волоссям, лежить у лiжку, натягнувши до пiдборiддя вкривало. Все тiло горить, щемить, але так блаженно почувати його не на даху, не в обiймах iз ринвою, а в м'якiй, чистiй, спокiйнiй постелi. Напружена легкiсть, буйяе завзяття носяться вихорами в головi, часто-часто дрижать, як накручений, наготований до руху мотор, нерви наїженi, як шерсть у зацькованого в куток вовка. Ану!

Ерда забирає всю одежу Макса й виходить навшпиньках, а Труда, мила, безмежно хороша, смiлива голубка, так мужньо лягає поруч iз ним, так завзято хмурить брови, так чуйно слухає.

— Треба лампу загасити. Правда, Максе? Я сказала Ердi, щоб нiде нi одного вогника не було. Правда?

— Чудесно.

Труда гасить лампу, настає густа, тепла, затихла тьма. Збоку обережно ворушиться Труда, потiм затихає, i чутно тiльки її дихання. Як простягти руку, то можна торкнутися до неї.

Тихо-тихо, але в вухах виразно чути свист вiтру, гуркiт автомобiля, крикiв, хляпаючих сухих пострiлiв.

Шарудить збоку Трудина подушка, i звiдти чується легкий шепiт.

— Максе! Ви не спите?

Максовi хочеться буйно, радiсно зареготати: це ж так зовсiм по Трудиному задати таке питання. Але їй треба вiдповiсти так само точно й серйозно.

— Нi, не сплю. А ви гадаєте, що можна заснути?

— Але ж ви стомилися, мабуть, страшно. Максе, а коли вони не повiрять i схочуть вас усе ж таки заарештувати, що тодi?

Чути, як вона рухається, мабуть, повертається в бiк Макса, щоб лучче чути. I Максовi здається, що звiдти тонко заносить запахом конвалiї, запахом її тiла.

— Хм! Що тодi?

Вiн мовчить i думає.

— Максе, тiльки ви не церемоньтеся, коли вам треба вiд-стрелюватись, ви стрiляйте. В мене є теж револьвер, тiльки я не вмiю стрiляти.

Максовi знову хочеться голосно засмiятись, але вiн стримує себе i, не перестаючи всiм тiлом прислухатися, шепоче:

— Ну, чого ж неодмiнно «треба»?

— Але ж iнаракiсти не повиннi живими даватись у руки полiцiї. Правда ж? Чи нi?

— Хм! Не абсолютно. Коли вiн знає, що полiцiя має безсумнiвнi докази, що вiн iнаракiст, тодi звичайно. Але коли такої певностi немає, то не обов'язково треба… доводити до смертi зараз же.

— А у вас є така… певнiсть, що вони знають?

— Не знаю… Тш!

За вiкном виразно чути гомiн голосiв. Хтось ходить по садку й бубонить. Макс спирається на лiктi й витягує голову до вiкна. Мабуть, перешукують садок.

— Вони, Максе?

— Не знаю. Здається.

Чути рип крокiв за вiкном, бубонiння. Дихання Труди переривчасте, важке — хвилюється.

Раптом глухо, але виразно чується в домi дзвiнок. Дихання Труди вривається. Макс не дихає. Серце лунко стукається бiля самого горла.

— Максе! Ви не повиннi вставати. Ми спимо й нiчого не чуємо, правда? Я Ердi все сказала.

Макс не вiдповiдає. Знову дзвiнок.

Рука Труди хапає його руку поверх лiктя й мiцно тримає, наче боячись, що вже самий цей дзвiнок може його забрати.