Ні, шофер їх у пітьмі не роздивився.

— Тепер шукаймо вітра в полі. Але я так і зроблю! — вигукнув Тикач. Потім обернувся до Трампуса: — Після такої ганьби ви мені більше тут не потрібні, юначе. Коли хочете, можете повертатись до жінки. А Клубічкові можете передати посвідку Баумрук на право переходу кордону. На щастя, я заховав її у шухляду стола.

Але насправді він хотів позбутися Трампуса з іншої причини. Ніколи ще не відчував такої потреби побути на самоті, як у цю хвилину, коли все, на що він спирався, враз розвалилось. Повідомлення Пальмера приголомшило його, але він ще тримався, хоч усе зводилось до того, що підозра падає на його дружину. Так, під машкарою лінивої цікавості вона витягла з нього все, що він знав про Віртерову таємницю. Він міг простежити крок за кроком усю її діяльність, як зраджувала таємницю чоловіка своєму першому коханню, котре знову знайшло до неї стежку. Лише одне йому було ще неясно: чи саме вона сказала Еріхові про те, що Віртер житиме в «Імперіалі». Він не міг запідозрити в цьому Кршікаву, можливо, тут була заплутана Штюльпер.

Блукаючи після обіду містом, щоб трохи заспокоїтись, він заглянув до хірургії, довідався про здоров'я Віртера й раптом зустрівся з нею в коридорі. Вона вперше вийшла з палати після раптової операції апендициту. Так от чому вона так зле виглядала під час тієї розмови з Кршікавою. Її вже мучив гострий біль, і її відвезли до лікарні за годину до того, як він сказав Кршікаві про «Імперіал»,

Потім, хоча й нерадо, Тикач зробив те, що повинен був зробити. Він недбало сказав дружині, що затримав підозрілу Баумрук, котра будь-що хотіла поговорити з Віртером на Садовій вулиці, і що тепер вона сидить у відділі безпеки. Саша, безперечно, відразу ж повідомила про це Еріха, а той заманив Ленца телефоном на Садову вулицю.

«Я спіймаю того чорта, — подумав він з люттю, — і вб'ю його. Навіть коли б мав поплатитися за це головою.

Баумрук вони, певно, прибрали тому, що гадають… так, гадають, що та жінка, колишня добра Віртерова знайома, знає його таємницю. Очевидно, найближчим часом тут слід чекати нового замаху на життя…»

Стосунки між Клубічком та Петровіцьким, шефом четвертого відділу міністерства внутрішніх справ, не погіршились за останній час, бо вони, власне, були поганими ще з самого початку Клубічкової служби. Вже тоді Петровіцький був його безпосереднім начальником і між ними з досить складних причин виник антагонізм. Петровіцький належав до вищих службовців управління поліції, так би мовити, до еліти. Юрист із вищою освітою, «з порядної сім'ї», заможний як з походження, так і завдяки вигідному одруженню, яке наблизило його до кількох найвпливовіших родин панівної верстви в республіці. Кожному було ясно, що його чекає блискуча кар'єра і що посада шефа відділу безпеки — тільки один із її етапів. Що раніше чи пізніше його призначать директором поліції, а потім і переведуть до міністерства внутрішніх справ. Одного чудового дня він стане міністром. Петровіцький це розумів, і це мимоволі впливало на його стосунки з підлеглими. Він хоч і ставився до них із звичною привітністю, проте зневажливо.

Згодом його й справді призначили директором поліції та начальником секції, і він, займаючи ці посади, останнім часом усіма силами охороняв чеських фашистів. А Клубічко, навпаки, як лише міг, боровся проти них. Така можливість з'являлася тільки тоді, коли прибічники чеського фашизму вступали в конфлікт із карним кодексом. Клубічко, як того вимагав обов'язок, заарештовував їх і віддавав до суду, Петровіцький, навпаки, перешкоджав цьому. Прикриваючись політичними причинами, він раз у раз клопотався про когось, але мусив відступати, коли Клубічко звертався до послуг свого приятеля, головного редактора Арне Мауріна, який одразу робив із цього сенсацію. Ясна річ, що його ненависть до Клубічка дедалі зростала, і Петровіцький чекав лише нагоди, щоб його звільнити.

Можливо, справа тут була не лише в політиці. Петровіцький ненавидів Клубічка і з інших причин. Типовий чиновник-бюрократ, він вважав Клубічка, що відзначався людяністю і до своєї служби ставився скоріше як до мистецтва, а не як до ремесла, мало не представником богеми. Цього разу він зустрів Клубічка дуже непривітно. Якщо досі він усе ж таки намагався бути чемним з цим відомим криміналістом, то тепер одразу ж напустився на нього:

— Я хотів би звернути вашу увагу на те, що діється в Кардових Варах. Мені дуже не подобається, що Тикач…

— Тикач щось накоїв? Такий сумлінний працівник? — удавано здивовано перепинив його Клубічко. — Дозвольте запитати, що саме?

— Ви це й самі добре знаєте, — одрубав Петровіцький. — У нього ж за партнера ваш Трампус. Як-не-як ви повинні знати, що робить Трампус у Карлових Варах!

— Так, знаю — п'є мінеральну воду, — недбало відповів Клубічко. — У нього відпустка за станом здоров'я.

— Справді? То нехай собі п'є воду й не суне носа в політику. Як мені відомо, «четвірка» має ловити злодіїв, а не встрявати в політику.

— Я вперше чую, що Трампус встряє в політику. Мені завжди здавалося, що вона його зовсім не цікавить.

— Здавалося! — .ущипливо сказав шеф. — Ну, коли ви вже нічого про це не знаєте, то я відкрию вам таємницю. У Карлових Варах, — місті, де ми повинні діяти особливо обережно, Тикач і топ ваш Трампус викликали своєю поведінкою страшенне невдоволення тамтешніх членів генлейнівської партії. Їх заарештовують, турбують безглуздими допитами, створюючи враження, що ми їх переслідуємо. Я цього не потерплю. Це абсолютно несумісне з добре відомими вам намірами нашого уряду. Нам треба жити з ними у злагоді, в разі потреби — проявляти навіть самовідданість. А надто в Карлових Варах, де міститься їхній політичний штаб.

— Я, власне, ще не знаю, про що йдеться.

Петровіцький сердито блимнув на нього.

— Хтось розбиває там роялі маловідомої марки, — сказав він неохоче, — а Тикач з Трампусом забрали собі в голову, що це роблять тамтешні німці.

— Розбивають ті роялі чехам? — невинно запитав Клубічко.

— Ясна ж річ, що тамтешні чехи не мають багато роялів.

— А може, це роблять чехи? — знову невинно запитав Клубічко.

Шеф мало не сплюнув.

— Я не знаю, хто їх там розбиває, але Тикач узяв собі в голову, що це робить, — він заглянув у папірець, — якийсь Віртер. Це член партії Генлейна. Тикач його заарештував і переглядав його особисту кореспонденцію. Все це призвело до того, що на Віртера було вчинено замах.

Він кинув Клубічкові «Карлсбадер національцайтунг», де червоним олівцем було обведено якусь статтю. — Бачите, німці роздули вже з цього цілу справу.

— Про це я не знав, — відповів Клубічко. — Певно, вони пишуть, що замах на Віртера вчинили чехи?

— Це не має значення, що вони пишуть, — відрубав Петровіцький, — але дуже неприємно, що йдеться про наші органи безпеки, якими керують чеські урядовці.

— Тепер я пригадую, — сказав Клубічко, — мені писав про це Трампус. Хтось мало не вбив Віртера у його номері в «Імперіалі». Це, напевно, був німець, бо Віртер мав справу тільки з німцями.

— Невідомо, чи це був німець, бо про це взагалі майже ніхто нічого не знає. Але хто б то не був, наш відділ безпеки причетний до цієї справи тим, що заарештував Віртера. І це дуже прикро. Власне, неприпустимо. Тикач має наші інструкції.

— Але Тикач не мій підлеглий, — зауважив Клубічко.

— З ним ми упораємося самі. Проте Трампус — ваш підлеглий. Накажіть йому, нехай лікується, а не думає про роялі.

— У тих роялях, певно, щось заховано. Той, хто це шукає, поводиться, як злочинець. Отже, ми маємо підставу цим цікавитися. Зрештою, роялі розбивають не лише в Карлових Варах. Три випадки зафіксовано також у Празі, один навіть у консерваторії. Здається, то був досить цікавий випадок. Поки що не зовсім ясно, чи це справа рук німців. У Празькій консерваторії діяла чешка. Принаймні бездоганно розмовляла по-чеськи. Ви гадаєте, що треба припинити розшук злочинців і в Празі? Аби тільки догодити генлейнівцям?