— Це не я, це… — Ґабор заткнувся.
— Хто, Леоне, хто? — допитувалися детективи.
— Скажу — заріжуть мене, — шморгнув Ґабор.
— Не скажеш, пристрелимо, — переконливо пообіцяв Гельмут.
— Та що ви від мене хочете? — прошелестів пересохлим ротом Ґабор.
— Нам потрібен Кантемір! — Детективи спохмурніли. — Скажеш нам, де його знайти, ми негайно повертаємося до ресторану, даємо тобі спокійно з’їсти увесь обід вкупі з десертом, веземо у квестуру і здаємо на руки доброму слідчому Сильвестріу — знаєш такого?
Такого Ґабор, як і всі кримінальники Чернівців, знав, бо цей слідчий зубів не вибивав, ребер не ламав, а бив лише по нирках і печінці.
— А не скажеш, — детективи не жартували, — тобі амінь.
— Завтра ввечері він буде в «Лукуллусі», в окремому кабінеті нумер п’ять з курвою, — прохрипів Ґабор.
— А якщо ти збрехав? — спитав Кароль.
— Що вам заважатиме привезти мене знову у цей клозет?!
Що, що, міркували собі детективи, нічого, організовуємо слідчий експеримент і… легше від цього їм не стане, якщо ще раз промахнуться з Кантеміром…
— Добре, пішли їсти.
Кантеміра брати інспектори Штефанчук і Гартль вирішили вдвох, без підмоги. Бо ж честь і ваші револьвери, як казав їх дорогий шеф.
Вони засіли в «Лукуллусі» ще з восьмої години вечора і, аби не викликати підозри, імітували дружню пиятику. Для початку взяли кав’яру і французького аліготе. Потім їли курячу зупу під міцну, як спирт, домашню сливовицю. Для рівноваги замовили по порції устриць під бордо. Потім треба було випити коньяку і з’їсти печеню з дикої кози. Далі для того, аби заповнити час, з’їли трохи сиру «рокфору» під бутлик к’янті. Після вина з’явився апетит, і детективи замовили вепрову печеню з капустою під кальвадос. Коли вже їсти не могли, то попросили зеленої з оливками салатки, а з напоїв — по келиху токаю. Потім знову з’явився апетит, і детективи запотребували осетрини у мигдалях з ромом, а для перебивки білих грибів у сметані і шампанського. Коли усе було з’їдено і випито, постала дилема: взяти вудженого вугра з цитриною під пиво чи перейти уже до солодкого — чоколядового тортика під помаранчевий лікер. Коли почали думати, з’ясувалося, що треба ловити Кантеміра, який — вони впізнали його по барвистій краватці — пройшов з курвою у кабінет нумер п’ять ще між токаєм і ямайським ромом.
— Треба брати, — вирішили детективи і для того, аби протверезіти випили по чверть склянки шотландського віскі з льодом і заїли буковинськими морітурями.
— Руки вгору, Кантеміре! — дуетом закричали детективи, увірвавшись зі зброєю в руках у кабінет нумер п’ять. Той якраз, стягнувши бюстгальтер своєї дівки з грудей на талію, уткнувся носом в білу звабливу улоговину. Він здивовано підняв голову, щось вигукнув і потягнувся рукою до внутрішньої кишені свого піджака, що висів поруч на вішалці.
— Хоче стріляти! — вигукнув Гельмут і лівою рукою, одягнутою у бронзовий кастет, зацідив Кантемірови у перенісся. Кароль блискавично перекинув револьвер з правої руки у ліву, вихопив з кишені такий же гарний кастет і луснув злочинця вздовж носа. Обличчя у того перетворилося у криваве місиво. Він щось лементував не зовсім зрозумілою детективам мовою, але Гельмут заткнув його, гримнувши кастетом у зуби.
— Машину! — вигукнув Гельмут, кинувши Кантеміра на підлогу, заломивши руки і замикаючи ручні кайданки. Кароль побіг до телефону. Курва зомліла лежала на канапі. Гельмут грубо розштовхав її і вигнав геть. Через півгодини приїхала поліція на чорному паккарді.
— Це Кантемір, — сказав Кароль сержантови, що прибув на виклик, — заберіть його в квестуру і добре пильнуйте, бо він схильний до втечі, завтра ми прийдемо і допитаємо. Запам’ятайте, сержанте, він дуже небезпечний, якщо буде смикатися, бийте! Але не до смерти.
— Слухаюся, — сержант махнув долонею біля дашка кашкета.
— Чекай, — Гельмут зняв з вішака Кантемірів піджак, — ось візьми його анцуґ. Десь тут має бути зброя. — Він обмацав піджак, але зброї не було, були якісь документи. — На, там розберемося. — Він кинув сержантови піджак. — Везіть його, а ми ще десерт маємо з’їсти.
Наступного дня інспектори Штефанчук і Гартль зайшли у квестуру, як римські легіонери під час тріумфу. Щоправда, похмільний синдром трохи попсував їм бронзові відливи медальних профілів, проте вони все ще були досить бундючними. Колеги дивилися на них з повагою. Зайшли до шефа. Віктор Попеску оглянув своїх підлеглих знизу вгору, затримав погляд на баклажанних носах і покірно сказав:
— Нас викликає сам секретар квестури пан Гроссаріу.
— А чого, ви не знаєте, шефе?
— Знаю, — буркнув пан Попеску, — пішли.
Вони мовчки йшли коридорами, а біля величезних різьблених дверей пана секретаря шеф кримінального бюра перехрестився.
Секретар квестури Чернівецької поліції Гроссаріу був у кабінеті не сам, збоку за його столом сидів гарно причесаний сивий пан у цивільному.
Віктор Попеску відрапортував, а детективи Штефанчук і Гартль по-військовому виструнчились.
— Панове офіцери, — трагічним голосом почав секретар Гроссаріу, — вчора увечері ви затримали не того.
Кароль пожовтів, а Гельмут посинів, лише носи в обох світилися червоним, як зірочки на кашкетах большевікулів.
— Як? — прошепотіли обидва.
— Не знаю як, — сухо промовив секретар Гроссаріу, — але ви впіймали і покалічили до того ж не розбійника Кантеміра.
— А кого? — мляво спитав Кароль.
— Польського дипломата!
Обидва детективи зблідли, але носи зробилися ще червонішими.
— Дозвольте піти застрелитися, — пробурмотів Гельмут.
— І мені, — додав Кароль.
— Не дозволяю, — несподівано весело промовив секретар Гроссаріу і по-батьківськи посміхнувся. — На ваше щастя, хлопці, паспорт польського дипломата в нього фальшивий, ми телеграфували в Бухарест у амбасаду Речі Посполитої, дізнавалися, а насправді — це шпигун-бульшевікул, аґент совєтської розвідки.
До Кароля і Гельмута поволі повертався звичний колір облич, не рахуючи носів, звичайно.
— Ми його передали нашим колеґам із сиґуранци, тобто політичної поліції, — секретар Гроссаріу чемно вклонився у бік сивого пана, — цей пан має бажання звернутися до вас від імени свого керівництва.
— Панове, — добре поставленим голосом почав представник сиґуранци, — Велика Румунія… — До детективів, які звично зреаґували на подібні виступи частковим відімкненням перцепційних апаратів, доносилося: — Наші вороги… большевікули… жидо-комуністи… світова антирумунська змова… Мала Антанта… наші друзі… великий вождь німецького народу Адольф Гітлер… великий вождь італійського народу Беніто Муссоліні… великий вождь еспанського народу Франсіско Франко… — знову — наші вороги… енкавідісті… шпигунські гнізда… червоним залізом… Совєтська Росія будує воєнну найбільшу в світі фльоту… мобілізація совєтів у Росії… його королівська величність Кароль Другий… — і нарешті ще раз — Адольф Гітлер… — а також — Йосиф Сталін…
Через півгодини представник сиґуранци виніс інспекторам Штефанчуку і Гартлю офіційні подяки за «виявлену мужність у справі ліквідації ворожої аґентури», потиснув від імени керівництва руки, і секретар квестури відпустив своїх кримінальників. Дорогою шеф бюра сказав інспекторам:
— Від мене, як від сиґуранци, подяки не дочекаєтеся. Ваш приятель Думітру Кантемір уже в Букарешті, наші його вислідили, тож негайно виїжджайте. Гроші на Кантеміра ви вже взяли!
Напровесні 1898 року непримітний віденський провізор Фрідріх-Альберт Гіммельштос зібрався помирати. З ким не буває. Остаточно переконавшись, що це таки так, провізор розіслав сім коротких листів у різні країни Европи й Азії. Через тиждень у Відень приїхали різні люди: професор ботаніки з Лондона, шведський офіцер військово-морського флоту, князь-правитель однієї европейської мікродержави, молодий ювелір слов’яно-індуського походження з Російської імперії, астроном з Лісабона і пастух з Персії, який прибув у окремому спальному купе східного експреса.
Коли прибулі зібралися у кабінеті тихого провізора, він скромно, без бундючности, проголосив:
— Є у мене, брати мої, передчуття Великого Переходу.
Присутні заздрісно закивали головами.
— Мені здається, — продовжував провізор, — що я більш-менш гідно проніс по Сущому, долаючи спротив часу і простору, одну з реліквій нашого Двотисячолітнього Храму, принаймні усе, що мені було доручено — зберіг. Тепер, коли на мене вже чекає прощання з власним тілом, я, згідно з каноном Храму, мушу передати реліквію наступнику.
Присутні схвально підтакнули.
Провізор підійшов до каміна, засунув руку в димохід, провів там якусь маніпуляцію, і на поличці відчинилися дверцята таємної схованки. Він витягнув звідти скриньку з африканського чорного дерева, оббиту зеленою бронзою.
— Ось, — поклавши скриньку на дубовий стіл, стомлено, але задоволено сказав провізор, — прошу перевірити.
Присутні обступили стіл і кілька хвилин порпалися у відкритій скриньці.
— Усе гаразд, брате, — промовив перський пастух, — ти з честю виконав свою місію.
Всі приязно подивилися на провізора.
— А тепер, братове, — урочисто проголосив шведський офіцер, — приступимо до ритуалу Великої передачі. Згідно з каноном Храму, новим хранителем
реліквії має стати молодший за віком серед нас. Хто це? — швед театрально обдивився присутніх. Всі, дружньо підсміюючись, звернули погляди на молодого ювеліра з Російської імперії. — Невже брат Пантелеймон наймолодший серед нас? — награно здивувався офіцер.
— Так, — підтвердив князь, — брат Пантелеймон прожив у земному житті лише тридцять літ.
— Тоді ти, брате, — роблено співчутливим тоном промовив пастух, — стаєш хоронителем однієї з наших реліквій на час, який ти сам для себе визначиш, спостерігаючи за станом свого фізичного тіла і орієнтуючись у довколишніх обставинах.
— Я готовий, — схвильовано прошепотів Пантелеймон.
— Тоді почнемо, — прорік пастух. — Прошу тебе, брате Франкліне, — звернувся він до лондонського професора.
— Гаразд, — професор прокашлявся, поправив краватку і звернувся до Пантелеймона:
— Чи не з’являлися у тебе, брате Пантелеймоне, сумніви у відданості Храму?
— Не з’являлися, — слухняно відповів Пантелеймон.
— Чи знаєш ти, брате Пантелеймоне, що майже двотисячолітнє існування екстериторіяльного Великого Храму Матерії суголосне з Промислом Божим?
— Знаю.
— Чи готовий ти, брате Пантелеймоне, піти на будь-які вчинки навіть несумісні із приписами моралі та закону, що їх витворив для себе нині чинний у цьому матеріяльному світі соціум?
— Готовий.
— Добре, — задоволено похитав русявою бородою перський пастух, — тепер брат Луїш нагадає тобі правила буття хоронителя реліквії.
— Той, кому виявлена висока честь берегти одну із реліквій Храму, — почав астроном з Лісабона, — окрім основної мети свого життя — зберегти для Храму доручену йому святиню, має другу, не менш важливу ціль: зберегти це саме життя якомога довше у матеріяльному вимірі. До того ж, у свободі, безпеці і добробуті.
По-сучасному, ти, брате Пантелеймоне, маєш жити ніяк не нижче рівня середньостатистичного буржуа, в добрі й теплі, простіше кажучи. Ти можеш, це навіть бажано, мати родину, дітей, онуків. Але ти зобов’язаний не рідше ніж раз на десять років міняти місце проживання, а якщо є загроза політичних, соціяльних чи мілітарних потрясінь — то й частіше, попередивши, звичайно, Ієрархів Храму. Ти зобов’язаний з передчуттям Великого Переходу негайно повідомити Ієрархів не пізніше як за тиждень, іншими словами, ти не можеш померти, не зібравши попередньо не менше, разом із тобою, сімох братів по Храму для здійснення ритуалу Великої передачі.
— Я розумію, — сумно промовив Пантелеймон.
— Тоді, — урочисто підніс руку пастух, — владою, даною мені Ієрархами Храму, оголошую тебе хоронителем Першої Реліквії Храму. Честь минуща, братове, а матерія вічна!
— Честь минуща, матерія вічна! — повторили хором присутні головне гасло свого Храму.
— А тепер, — нагадав старий провізор, — треба оформити те, що у нинішні часи називається розпискою.
— Так, так, — погодилися присутні.
Князь витягнув з чорної скриньки сувій дуже якісного пергаменту, просунутий у три срібні кільця, розгорнув його і розстелив на столі, притиснувши верхній край скринькою, а нижній притримував пальцями. Провізор приніс каламар і ручку зі сталевим пером.
— Це хемічне чорнило, — сказав він, — не блякне.
— Сідай, брате Пантелеймоне, — запросив пастух, — пиши. До речі, яку мову ти би хотів вжити?
— Санскрит, — вибачливо посміхнувся Пантелеймон.
