У Чернівцях про це не говорили, але більшість знала, що справа йде до біди. Всі — від королівського резидента Ґеорґе Алексіяну до «фаната чистоти» Яся передчували наближення катастрофи, але ніхто не міг пояснити, якої саме. Зрозуміло було, що наближається війна, але мало хто достеменно знав, з ким приятелюватиме і з ким буде воювати Велика Румунія. З одного боку, король запевнив журналіста американської аґенції «Асошіейтед прес», якому дав інтерв’ю, що Румунія як учасник Малої Антанти не змінила своєї зовнішньої політики, а з іншого — Румунія уклала дружні договори з Німеччиною та Італією. А його величність запевнив журналістів італійських часописів «Месаджеро» і «Джорнале д’Італія», що як він, король, так і весь румунський народ люблять Італію і захоплюються Муссоліні.

У Чернівцях аж кишіло різними іноземними розвідками. Аґенти совєтських НКВД і ҐРУ опиралися на місцевих комуністів та інших симпатиків соціялістичного інтернаціоналізму. Німецькі резидентури Абверу та шостого управління RSНА зовнішньої розвідки мали підтримку від прихильників націонал-соціялізму як з числа етнічних німців, так і серед радикально налаштованих румунів і мадярів. Англійська розвідка тримала в Чернівцях резидентуру на всі Балкани і завдяки чималій кількості англоманів на вищих суспільних щаблях дуже непогано себе почувала. Не бракувало також шпигунів французьких, турецьких, грецьких, угорських, югославських і навіть японських. З підпілля румунську державу як могли підривали українська ОУН, та після вбивства свого вождя, капітана Корнеліу Кодряну — румунський леґіон «Залізна гвардія». Авторитарний королівський режим не скупився на репресії, але приреченість витала над усією країною, як відлучені від церкви душі над цвинтарем між опівнічною годиною і першим піянням когута.

Чернівчани у передчутті зловісних подій з усіх сил утішалися життям. По найліпших ресторанах міста — «Дрегуляну», «Лукуллус», «Месеряшул Ромин», «Пажура Няґре», «Фрідманн», літніх «Ла Драку» і «Сімоніс» — їлося й пилося, як останнього, перед Страшним судом, дня.

Влітку чернівчани шукали додаткової насолоди на прутських пляжах. Автобусний маршрут № 6, яким курсували кілька «Фіятів-622» та один «Вольво», не мав нестачі в пасажирах, які від центру добиралися до респектабельних пляжів «Лідо», «Венеція», «Мамайя», а також пікантної «Африки», що мала залу для танців. У пляжних кав’ярнях і ресторанчиках їлося трохи менше, зате пилося так само густо, як і в місті.

Кримінальники на тлі загального стривоження геть розперезалися. Крали все — від кожухів зі склепу Шіфріса по вулиці Янку Флондор на суму понад мільйон леїв до біжутерії з приватного помешкання Ст. Саботіка по вулиці Університетській на суму дванадцять тисяч леїв. Не гребували злодії і продуктовими крамницями, хоча не завжди вдало. Двоє зловмисників надумали пограбувати молочарню на вулиці Панській, по-румунськи — Янку Флондор. На їхню біду, над молочним склепом мешкав пан сенатор доктор Володимир Залозецький, який, зачувши серед ночі гуркіт у молочарні, спустився вниз і, користаючи зі своєї надзвичайної фізичної сили, скрутив злодійчуків і здав поліції. Наступного дня жид-власник молочарні помістив у газеті «Час» вишукану подяку панови сенатору і оголосив, що відтепер аж до кінця пан Залозецький буде отримувати які схоче молочні продукти з його крамниці безкоштовно. Треба зазначити, що цей епізод справив добру рекламу цій молочарні і клієнтів у ній від того часу подвоїлося. Але кримінальне товариство від того не сполохалося, а чинило дедалі зухваліші й зухваліші злочини. Дійшло до того, що під час урочистої зустрічі прибулого в Чернівці президента кабінету міністрів патріарха Румунської православної церкви Мирона Кристі у ректора Чернівецького університету професора Іона Ністора було вкрадено золотий швайцарський годинник фірми «П. Буре». Злодіїв шукала вся чернівецька поліція, але так і не знайшла. Тоді з ініціятиви секретаря квестури Гроссаріу з усіх офіцерів поліції було зібрано по сто леїв і куплено пану Ністору такий самий годинник на місце. Гроші, що залишилися від покупки, протягом тижня було пропито секретарем Гроссаріу та шефом кримінального бюра Попеску.

Чернівецькі газети, дбайливо доглянуті військовою цензурою комендатури 8-ї дивізії, писали як на теми великої політики, так і різної «заморської» екзотики. Ось чим зацікавлював читача україномовний «Час»:

Новий румунський режим на додачу до фактичного стану, формально відмовившись від демократичних порядків, першим чином узявся за національні меншини. Погано стало українцям, але не гірше, ніж євреям. Влада все більше орієнтувалася на Третій Райх і перебирала від Гітлерової держави, що лише могло бути найгіршого. Зокрема — люту ксенофобію, шовінізм і антисемітизм на державному рівні. Між різними політичними силами Румунії постійно точилася безкомпромісна боротьба, але коли доходило до ставлення до українців, циганів, мадярів і євреїв, усі румунські політики виявляли монолітну у своїй ненависті одностайність. Але якщо признаватися українцем чи мадяром в Румунії було дискомфортно, то бути євреєм — просто небезпечно. Король Кароль II в інтерв’ю редактору європейського сектора американської аґенції «Асошіейтед Прес» Алану Штайнкопфу зізнався, що «так, ми маємо жидівське питання і мусимо з ним боротися, але тепер ще не знаємо, як маємо його розв’язати. Ми б почувалися облегшеними, якби жиди, що живуть у Романії, добровільно вимандрували в Африку або на Мадаґаскар».

А румунський державний міністр А. Куза пішов ще далі. Він заявив представникови одного німецького часопису, що незабаром буде скликано Протисемітський світовий конґрес. Мали б узяти у тім конґресі участь такі держави, як Німеччина, Італія, Румунія, Польща, Угорщина і націоналістична Еспанія. Йшлося про «вироблення спільного рішення щодо жидівського питання».