Як будується гуцульська хата? Та так, аби в ній було добре жити, — відповість кожен гуцул. І піч, і комин, і жердка для убрання, і лави, і стіл, і колиска — все на своїм усталенім зручнім місці, як у кожнім житлі людськім... Так то так, але ж від першої підвалини до останньої дошки хата гуцульська різниться своєю конструкцією, і тамтешні зодчі уміють майструвати хрестовинами, зрубом, без жодного цвяха. Хата тесана або мита, як кажуть у горах, — мила, смерекова, запашна, здорова для життя!

Подібно до цеї споруди збудували гуцули і свій світ. усесвіт. До всього дотянулася прудка народна гадка-здогадка; нема нічого такого на землі й на небі, щоби його не сягнула, не осмислила, не встаткувала глибинна мудрість вишліфуваного в часі поколінного виміру. І воно вже вічне, бо люди ним здавен користуються, сповідують в своїм поводженні, вірують в його мораль. Воно вже не годно вмерти, бо є — як смерекові ліси, як полонини, як троїсті музики.

Але треба, як ватерку у ватернику, підтримувати сухим ріщєм дій, живлющим подувом спогадів. У мені це все живе, бо дано в спадок з діда-прадіда.

Конкретно про дідів.

Один з них — Микита Влад (рід його тягнеться до Трансільванських гір) — чимало оповідок подарував свого часу не тільки нам, онукам, а й докторові Шухевичеві до його неповторної багаторічної праці “Гуцульщина”. То на тій, то на тій сторінці п’ятитомника блимне наймено мого предка та села Розтоки під розповідями, які мій дід називав придабашками. Що знав цей усміхненоокий невисокий вусань кількість населення кожної з найновітніших держав, вчитувався в Біблію, принюхувався, як до тютюну з люльки, до нової влади і не йняв віри, що колгосп, якого так хотів, забрав у нього єдину конину і розхлябану борону, — та все це не зашкодило дідові твердо вірити у фантастичний гуцульський світ, сповнений нечистою силою і найчистішим повівом давнини.

Другий мій дід, Мирон Оринчук, зріс у відлюдді на полонинах і вмер великою дитиною незачепленої природи, кажучи мені незадовго до смерті: не читай бріхні, дитино, не калічся, одну правду я в книжках вивидів — про часи, коли ще звірі говорили, — ото читай...

Цей дід спілкувався з лісовими “жителями”.

Не довіряла просторікуватим дідам. Збагачувала душу щедротами бібліотечних полиць, аж спохопилася — а в душі легонько, аж проголодно, і якби не дідовизна, то й зовсім пусткою тягне. Аж нарешті кидаюся в рідність, вдихаю, оживаю, стаю собою, дощиною світобудови мого етнічного роду. Гей, душе, де ти блудила, що так пізно д’хаті навернулася!..

Мушу збудувати з того матеріалу своє — колибу, зимарку, халупку чи світлицю, вже на що потєкну, подужаю. Доста світованити. Пора оселитися. Припросити гостей. З усього буду брати по дрібці на свою обитель, з багатого гуцульського духовного віна. Але не для себе будуватиму, не тільки собі: комусь та лишу.

Кладу хату згори, а не звикле — знизу. Як світ будувався — згори. Гуцульський космос.

Спервовіку була лиш вода, облаки і Бог. В облаках спав Алей — Дух Божий, а Бог ходив по воді. Раз і зробилося на воді шумовиння, щось там забовталося, закрутилося — ні колода, ні живе. “Що ти є?” — “Або я знаю... Живе я, але не вмію ходити, щось робити”. Бог не знав, з чого походить це диво. Бо то був Триюда-Арідник, як і Бог спервовіку. Так наскучила Господу самота, що вже таки приклав тому другому голову, доточив руки, ноги і врадувався побратимові. Бог знав усе на світі, але нічого не міг сам зробити, а Триюда був умілий, але не вигадливий. Отак і стали жити. Один знає, другий може. Тільки погадаймо, яка-то десь між цими двома першими мусила бути конкуренція, які творчі катаклізми вирували поміж задумом і ділом, скільки гніву та заздрощів породили на світі оті дві сили!..

А напершу цікавого було мало: бродять вселенськими водами та вітаються при зустрічі: “Як спалося, побратиме?” — “Добре, як Вам”. — “Як днувалося?” — “Гаразд, як Ви”. Стали якось міркувати, як би то добре було мати на чім припочити — хоть би шмат якої тверді. “Я би зробив землю, коби глина була”, — каже Бог. “А де ж її взяти?” — питається Арідник. “Та де, є у присподнім”, — дповідає Бог. “Я би туди пронир”, — загорівся Арідник. “Пронри, — каже Бог. — Меш зачерати землю, конче скажеш в моє ім’я”. Кинувся Арідник у бульбону, вхопив глини мовчки та наверх. А заки виринав з тої тридев’ятої глибини, вода вимулила все чисто з руки. Побачив це Бог, похитав головою: “Таже скажи в ім’я моє, бо намарне все робиш”. Подався Арідник вдруге, та боїться, що лиш Богова буде ота твердь, і затявся — ухопив пригорщі намулу та гайда наверх, — знову все вода змила з рук. “Бо не казав єс, що в ім’я моє! — роздратувався Бог. — Іди ще раз і скажи”. Вергся втретє Триюда у глибочінь, та брав з дна і вже казав во ім’я Бога, але і в своє ім’я також замовив. І виніс стільки глини, що лишилося за нігтем.. Бог подивився скоса на свого напарника (а відав усе!), вишкріб ту крішку грунту з-під сатанинського кігтя, сплескав паляничку та вкинув її на воду. А паляничка розрослася, та й стала земля — крихка, як шкаралупка гороб’ячого яйця. Дух Божий Алей як пробудився, як вздрів то внизу, — злякався, схопив обома руками, затряс так, що земна шкоринка поламалася: зробилися гори і скали. Схопив Бог Алея за руку, прикував її, аби так дуже не тряс землею. Так одна рука Алея (Ілії) прикована, аж при кінці світу буде відпущена, — тоді від струсу земля розтріснеться на дрібки.

Натрудився Бог, ляг спати, а Триюда не засне від заздрощів та грому Алеєвого. Надумався струтити Бога у воду. Почав його сплячого котити. Що котить, а земля розростається в той бік, куди нечистий тручає. Зрештою, проснувся Творець та так ударив свого недоброзичливця, аж той сам завалився у воду, а над ним замерзлося. Розігнався Арідник, вдарив головою об лід, розкололася твердь, аж пара з неї пішла. І тепер з ополонки в люті морози парує. З тої пари потяглися мряки в небо та й стали хмари. Забоявся Арідник Творця, уникав зустрічі з ним. А як здибалися, то улесливо називав Бога побратимом. Але Бог все звав його розпобратимом — добре затямував підступність Сатани. Та мусіли жити, бо оба були спервовіку самі-одні на весь світ. Що Творець вибагне, Арідник зробить, а Бог мусить у него то виманити. Так було із Арідниковими вівцями, козами — іншою дихaнею [Дивіться розділ “Дихaня”]. Бог задумував, Арідник зачинав, Творець хитрощами відбирав та довершував усе живе.

Коли вже всякої дихані було на землі доста, Арідник задумав будувати хату. У тій хап було все геть, як ведеться, а вікон — дасть Біг. Через розколібинку світило трошки сонечко у хаті. Арідник то і робить, що набирає в міх днини та до хати носить. За цим і застав його Творець: “Що дієш, розпобратиме?” — “Ади, хату поклав, а днини покласти у хату не можу”. — “Пожди, я так зроблю, що буде у хаті днина”. — “Як зробиш, то хата буде твоя”. Бере Творець пилку та випилює два протеси, обрамлює. Заходять, а в хаті день! “Це буде людям”, — заповів Бог; він уже не одне вимудрував у Арідника. “Чекай, — пошкодував Сатана, — я таке зроблю, що ти у мене не вимудруєш!..” — “Зроби”, — згодився Творець та й пішов собі.

Зладнав Арідник ватру — сидить і гріється (диму ще тоді ватра не мала). “Що се?” — “Та ватру зробив-сми, добре грітися”. — “Дай це мені, розпобратиме”. — “Ой, ні, все ти, побратиме, в мене повідбирав, а ватри не дам!” Пішов Бог, зірвав з дерева губку, висушив на сонці, поклав її в розколібинку, та тер доти паличкою, заки губка втлілася. Триюда сокотив свою ватру та уснув. Прокидається — аж у Бога ватри горять. Розлютився нечистий, плюнув у Божий вогонь, а з нього закурилося. “Най, — каже Бог, — коли вже палиться, най і куриться!” Тому у ватрі є дим.