І ще просить за людську маржинку. Щовечора. Щодня. Коли тільки згадає.

Все спить. Тихо. Лиш пес десь загавкає, чуючи звіра, та нічник стрілить у пітьму для безпечности. Ясні зорі сокотять полонину, аж сонечко перебере цю справу на себе.

А вівчарі уже затужили за домом, роблять із овечого сиру дітям баранчики, а своїм любкам калачики.

Але-бо колачики роздають і за ломерші старші душі, що умерли без сповіді або десь у лісах. А баранчики також дають дітям за померші душі дітей або за здоров’я маржини: даю за худібчине здоров’я, най Бог прийме за мою та людську маржину.

У мене є десь косівський баранчик із сиру, що йому вже до тридцать років. Такий сир не псується, його можно кинути у гаряче масло — і їсти.

Дівчата ждуть-виглядають вівчарів, обвішаних колачиками довколо ременя. Ці парубоцькі дарунки дівчата символічно вішають попід образи.

Та пора розлучатися з полониною. І радість, і смуток вкупі! Ватаг дістає пілки ревашів, ґазди — свої, складають і забирають свою худобу, котра неохоче розлучається. Розплачуються, розлякуються та й розходяться.

На полонині лишається лиш ватаг із пастухами. Мають запрягати сіно, аби не пріло, прикутати все, ігри-лагодити на другу весну. А найва жніте — не сміє лишитися ані іскорка з ватри, аби мара не спалила стаю. Але ватру гасити не вільно, треба чекати, доки сама загасне. Бо хто би її згасив, то “згас” ви скоро і сам. Мара приходить до стаї відразу, як усі відійдуть. Це напівчоловік-напівпекун. Постає мара з убитого, незаконеного, що його пекун перехопив у ангела. Мара нишпорить по всіх кутах у спорожнілій стаї. Тепер вона тут до самої весни порядкує. Разом із вітрами-завірюхами засідає полонину.

Спить бідна. Разом із глибокими снігами, з нявками, лісовими людьми, що по дуплах та печерах постулювалися. І сниться їм весна.

Як чоловік умирає, гуцули кажуть: чєсує. Як не стане кого — говорять: дні єму вийшли. І кленуть так: а дні би тобі вийшли!

З часом у цім краю не так, як скрізь. Запитайте кого старого у наших горах — коли родився. Почуєте: на Йвана; перед Різдвом; у Пилипівку; на Маковія; по Великодні... А про рік і гадки не мають. Хоч і рік уточнять, як допитаєтеся: перед першов воинов; як Австрія упала; як настала Польша; як дєдю взяли на войну... І це не тому, що народ темний, просто у гуцулів свої рахунки з часом. Хронологічне літочислення у них не прийнятне, років не числять, а іменують подіями, значать особистими обставинами: як буря ліси -повивертала; як неня вмерла; як я женився; коли клали у нас церков; як убили брата... Це конкретніше, аніж тисячі, сотки чисел у часовім позначенні.

А пори року розділили великі свята. Вони астрономічно сходяться у поділі року, але туго ув’язані з господарським заняттям. Весна — Святий Юрій, літо — на Петра, осінь — Дмитрія, зима — в Николая. Оці четверо ділять собі рік так: Святі Петро і Павло тримають ключі від світу. Настає час замикати тепло, а їм жаль світу, що буде в студени, не зважуються це робити — передають ключі Дмитрові. Той замикає тепло (8 листопада). Але також сам не годен скувати землю ледами, замести снігом. Уже коли утвориться на землі груда, пообпадає листя з бучини, кличе Святий Дмитрій старшого побратима, сивобородого Николая, що є в усьому світі Дідом Морозом (Санта Клаусом) — несе дітворі у мішку подарунки, кладе послушним уночі під подушку (19 грудня). Дмитрій просить Николая: “Братчику, пусти зиму”. Сивобородий перебирає у свої руки ключі від світу; сіє снігом, доки має того насіння; а як усе висіє і міхи повитрясає — передає ключі Святому Юрієві (6 травня), котрий тратить зиму. Цей, наймолодший з них чотирьох, так надмірно захоплюється розтоплюванням снігів, бавиться потоками, ще додає дощів, робить повені, що якби розважливий Петро не відобрав у нього ключі (аж уліті — кажуть, не завше у середу Петра, бо свято не в один і той день буває), то буйний молодик довів би світ до другого потопу після Ноєвого. Але як навесні не поквапиться Юрій відобрати ключі, то Дмитрій буде зводити з ним якісь давні свої рахунки: витискає морози; і вліті може вдарити приморозком. Дмитро каже Юрієві: “Не дав мені рано сцати, я не дам тобі пристиглий хліб зібрати!” І зморозить. Бодай квасолю.

Хоч гуцули називають радше не місяць, а свята замість нього, але і місяці мають свої найменування. Приміром, на січень все-таки давні люди казали та й тепер кажуть: “у Різдво”; “у Видорші”; березень — “на Одокії” (14 березня — Одокія жене кози в бріст); “на Теплого Олекси”; травень асоціюється з Юрієм і так далі.

Тепер — щодо назв місяців.

1. Січень — січе снігом, віхолою.

2. Січник (лютовень) — має найбільшу силу лютости.

3. Март — передвесняний, але неврівноважений, кажуть, якби він був серед зими, то роги би повідморожував і семирічним волам. Та він і так заморожує теплиці, що не вкриваються ледом продовж усеї зими; марот і в мишачу нору завіє студенню.

4. Березень (цвітень ще) — береза розвивається, бруньки брухнавіють.

5. Травень — оповні цього місяця травою може віл напастися.

6. Гнилень — не вільно рубати дерева, бо згниє.

7. Бидзень-білень — худоба бицкається від мух та оводів; білять полотна.

8. Копень — кажуть ще “на Маковея”, “на Спаса”, “на першу Богородицю”. Того місяця роблять сіно, мечуть копиці.

9. Жовтень — або на Михайла, у Здвиження, жовкне лист.

10. Падолист — на Покрову опадає листя.

11. Грудень — у Пилипівку замерзає груда.

12. Просинец — на Николая — просить зими (снігу).

Отакий гуцульський календар. А такий космос:

Сонце стоїть над землею, сонце — то облич Бога, рай; там сидить Бог, його Дух — Алей та душі, що собі рай заслужили. Сонце було зразу дуже велике. Від-коли люди настали, від того часу воно зменшується, бо як чоловік народиться, то відривається кусник сонця йому на звізду; а як чоловік умирає, то його звізда гасне і паде; коли умерлий був праведний, то його звізда вертає назад до сонця, а як ні — то паде у світ. Із таких звізд неправедних людей і постав місяць. Часом паде зараз багато звізд, це показує, що десь на світі великий помір. Вранішна звізда — денниця, перша вечірна — зірниця. Це Архангелова, а та, ранкова, — Матері Божої. Коли ж води меншає — земля опадає, віддалюється від сонця, і тоді робиться на ній холодно — зима. І над землею зимно, усе мерзне, з того падає сніг (гуцули кажуть: паде зима).