“Сьогодні я пережив буквально сон. В Криворівні був Храм. З усіх околиць, з найвищих гір зійшлися люди на свято. Заголосили, залебеділи сліпці й каліки, заграли сопілки, зашумів народ і заглушив Черемош. Гуцулки ходять і пишаються своїм дорогоцінним вбранням. Горді гуцули в орлячих і страусових пір’ях залицяються до дівчат. Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини (підкреслення моє. — М. В.), що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси... Скільки цікавих людей я пізнав... Коцюбинський, В. Гнатюк з родиною, Крушельницький (директор гімназії і драматург).
Цими днями їду на дарабі аж до Віжниці верст з 10. Зо мною їде Коцюбинський. Забава цілком безпечна і надзвичайно цікава”.
В дідовій хаті я бачила збляклу фотографію: на дарабі, окрім замашних керманичів у широких ременях, була купка якихось людей у білих капелюшках; убрані були не по-нашому. Хто то та хто — марно допитувалася я в бабки. “Ет, літніки”, — відмахнулася бабка непоштиво щодо тих чужих людей. Бо везти дарабу крутосхилами гірської ріки — не така вже “забава цілком безпечна”. Що-що, а смертоносних загат вже я, дочка і внучка керманичів, на виділася з колиски. А скільки топилося, послизнувшися з талби? А каліцтва — нога потрапила межи дерево... Тому цікаві гості, що упросилися на дарабу, сприймалися іронічно: тут скрутно, а їм дурішки...
Як нині бачу збляклу фотографію, Якби то знатті, приберегти її: може, там під котримсь капелюшком упізналося б тепер обличчя тих двох великих синів України, що вона ними ще й не мала коли натішитися — все не ті часи були... Один назбирає поетичний букет з гірських чічок “На зелених горах’/, другий видивиться гуцульську душу і закарбує у “Тінях забутих предків”. Дибаю їх слідами...
Але до чого все-таки навела я лист Олександра Олеся. Згадала; щоби підкреслити, що панщини Гуцульщина таки не зазнала! От ш,о хотілося і треба сказати.
На маленьких кавальчиках орної землі, розкиданої по гірських селах, що можна було насіяти? Що з тих селян взяти панамі Щоправда, архіви зберегли хроніки королівщин, де докладно означені селянські обов’язки і ще раз потверджено, що в наші гори не зайшла ще тоді панщина (майже 500 років тому). Селяни не виконували ніяких примусових робіт на ланах, а тільки платили податок в натурі або грішми, а най більше довозили дрова до староства. Так у Кутах, Здвижині і Рибні (тільки рівнинних селах межи горами) платили щорічно по 3 куниці, 8 чверток вівса, 2 сири, 2 курки. Вівчарі давали від череди одного барана, гуню або ліжник, сир і попругу. Від бджіл давали десятину, від свиней — - двадцятину, від волів раз у сім (пізніше в п’ять) років десятину; від кожної хати плачено подимне — 2 гроші; ціла громада давала ялівку, фаску масла, по курці з хати. Кожен господар мав довезти до двора у Снятині по два дерева і матеріалу на посуд. Були ще й такі незвичайні податки: як чоловік прийде з Волощини або з іншої сторони і хоче замешкати в якому селі, платить лисицю або 1 злотий — це зветься лисичне; як хто відходить — дає 2 злоті “виходного”. Як дівка йде заміж у своїм селі, дає поєм-шини або поклонного до замку 6 грошей, а урядникові . — рушник: а вже як іде до чужого села, то платить 2 злоті; як до волоської землі — платить ще дорожче, той уже, хто бере її, — злотих 3 грошей 6, це зветься “розпуст”. Ось такий запис із хронік: “В тім краю Русь своєвільна з якої-небудь причини не хоче мешкати з жінкою, або також жінка з чоловіком, — той, хто дає причину д.о того, платить 3 злоті”. Видно, розлучалися і тоді. Правда, рідко. То було гріхом. Ще в Біблії сказано, що той, хто відпускає скою жону, всі її гріхи (гріхопадіння) бере на себе. Так ідо в біблійські часи не обходилось також без розпаду сім’ї...
Але вертаємося до гуцульського господарства. Навіть щорічні народні календарі стверджують, що “гірські газдіуства ни є добрі для саження городини і сієння сюбини. Уни тимунь ни є добрі для різного газдіуства, що тут тєжка і камениста земня, великі слоти, стрімкі обочі і заостре та застудене підсонє”.
Смачна мова, чи не правда?..
“І хоть гірська земня й підсонє не є досідні на рілю, то однако тут дуже добре можна упраулєти царинки, пасовиска і полонини. Досліди, переведені у західних Карпатах, виказуют, що усі грунта положені понад 500 м над поземом моря, ни надаютци під збіжє, але за то царинки, пасовиска і полонини можут дати дуже добрий дохід. Нима на світі бідних країу, лиш є бідні люде, а то тоти що ни знают ходити і управєти єк си належит свої земні. Та й ни знают, єк то так повести своє газдіуство, аби си уно оплачювало і було жерелом приходу й богацтва. Гірска та камениста Швеція, Норвегія дают нам єкнайліпший примір. Швайцарский верховинец виковау свий маєток на ледах і скалах, а шведский селянин на студених земнях та каменистих дійшоу до такої культури, що ни поустидаєтци навіть найурожайнішої землі”.
Цей календар, люблений в кожній хаті, не обійшовся, як і всі решта, без руки гуцульського просвітителя — посла до сойму, головчанина Петра Шекеряка-Доникового, тою самого, що приятелював з Гнатом Хоткевичем, був одним з найталановитіших акторів Народного театру, мудрим і шанованим господарем, лікарем, порадником на всі гори — - взірцем краю. Він укладав добрі календарі на щорік запашною, як смеречина, соковитою говіркою. Так розмовляли і тепер говорять люди, що спервовіку замешкали навколо Жаб’я, того самого, що його поляною дістав від Свидригайла 1424 року волох Влад Драгасинович; того самого Жаб’я, що по сей день вважається гуцульською столицею, хоч перейменували його в 50-х роках бездумно-пусто на Верховину... Верховина — то все, а Жаб’є — серце її. Тут і відбувся перший Всесвітній фестиваль гуцульського фольклору 1991 p.
Що ж вселяв у душі землякам Шекеряк?
А то, що треба вірити, що ми із наших гірських маєтків при завзятій праці та відповідних знаннях “потрафимо замінити наші чаріуні Карпати у Швейцарію і то ни з помічю других людий через ріжні підмоги та сумніуні дарунки, але таки почерез нашу власну працу”.
“Від віку горєне займалися випасом рогової маржини і овец та прєтансм бриндзи і лісовоу роботоу, А коли уже сама природа показала нам такі способи будованя, то ми мусимо їх си держєти і їх розвивати та уліпшувати.
Підставоу плеканя маржини у горах є царянки, пасовиска та й полонини. Сама природа нам помогаст, бо пашя і гірське сіно є такі добрі, що свойоу вартостеу перевишшуют пашу і сіно на низинах. Добра пашя уліті та добре сіно узимі найтолоуніша годіуля маржини і овец. У горах не будемо рудувата маржину соломоу, бураками, отрубами, морквоу — це лишім газ-дам на долах, а ми будемо дбати у себе у горах про добру пашу і добре сіно”.
Далі йдеться про те, що. окрім годівлі, треба дбати і про добру расу та розвиток молочності.
“Наш гуцул добре знаєтци на випасі маржини і овец, та й до того має охіть, і коли ще й показати єму, єк то си має робити, то, певно, ишє заветит швайцарціу ци шведіу, бо потрафит повести своє газдіуство не гір-ще від них.
Наразі однако мусимо си придивити і єк газдуют у Швайцарії і єк зачінают уже ґаздувати у Західних Карпатах, аби їх примір і досвід послужиу і нам у праці”.
Це зверталося на початку нашого століття. Маємо уже кінець його а чи пішла наука на користь?.. Йдемо далі за радником: “Приступаючи до поліпшення гірського газдіуства, мусимо всамперед упорєдкувати право власности (підкреслення моє. — М. В.), сервітувати, бо це у горах ни є упорєдковане і тиму приносит у газдіу стві дуже багато клопоту”.
Ой приносить!
“Далі мусимо собі установити та визначити, шо має бути на ліс, шо на царинки (сінокоси. — М. В.), а шо на пасовиська. Ліс с дуже важноу річьоу у гірськім газдіустві, і тимунь мусимо єго шєнувати, дозерати і відгороджувати від пасовиск та царинок. Прауду кажучи, у сгарім лісі (понад 15 літ) можемо пасти маржину, але мусит бути виразно 3d значено, де має бути зауше ліс, а де пасовиско. І цілком инак треба ґаздувати у лісі, єк на царинках ци полонинах або взагалі на пасовисках.
