У коморі — бриндза, барабуля, мука, будзи та інші продукти для потреб полонинників.
Усі загороди обкладає депутат дво-, триметровими дільницями з смерекових ломів. Для дільниць вівчарі звалюють зрубане смереччя вздовж загороди — одні гузарями, інші — вершками до себе. А суччя рубають скісно; воно паде межи смереччя і остро стирчить вгору; так роблять, аби медвідь не міг перелізти через дільницю. Серед кожної загороди вівчарі кладуть для себе стайки — похилене піддашшя під луб’ям, приваленим камінням; стайка на чотирьох сохах, без стін, аби було видко за товаром на всі сторони. Високо від землі на грубих дошках мостить вівчар собі постіль — з моху, суччя, сіна. Вночі перед кожною стайкою горить ватра.
А вже кішниця — то гладке поле, поросле буйною травою, котра йде на сіно. Бона огороджена плотом з вориння або ломаччям. Посеред кішниці стоїть зимарка з колешнями, В зимарці переважно живуть люди, що прийшли із села робити сіно. На кішниці стоять стоги із сіном, огороджені оплотом. Це сіно напряче депутат з осені, аби було чим годувати маржину, заки навесні виросте добра паша, або як часом і в саму Петрівку упаде сніг, тоді треба заганяти стрижені вівці у колешні при зимарці і годувати їх та й усю маржину напрятаним сіном, аж зима серед літа щезне.
Так було при ґаздах. А вже колгоспи завели нові порядки — не завше ліпші від спрактикованих дідівських.
А ґаздували наші діди. так. Скоро настане весна, іде, бувало, дідо Мирін на свої Луковиці веснувати. Годить собі ватага, файного, дужого (бо лікуватися полонинами не було часу) порядного ґазду. Вже послідні роки дідо ватага наймав, а так усе ватагував сам.
Ватаг — найстарший на полонині. Він там усим порядкує: людьми, маржиною, молоком. Визначає, кому де пасти, скликає на обід, вечерю, розділює мішінникам скором (бриндзу, масло). Його має слухати кожний в усьому; інакше не буде ряду на полонині. Ватаг сам добирає таких людей, котрі можуть за ціле літо на полонині чисто обходитися (здержуватися від жінки), бо якби такий трафив ся, що буде заходити собі з жінкою, то буде шкода в худобі: худоба нараз розриває ся, губиться лісами. Це буває і тоді, коли один з-перед другого щось украде; і це недопустиме. Врешті, полонинники мають жити в злагоді. Так їх треба уміти дібрати один до одного.
От вам і пригоди з бісицями. От і співанки:
Не один сумно виспівував, ідучи в полонину:
Не одна виводила у селі:
А тим часом полонина живе своїм життям: вівчарі пасуть і доять у струнках овець, бовгарі доглядають товар, стадарі — коней, свинарі — свиней, нічники вартують із стрільбою уночі, спузар носить воду, дрова до ватри та піддержує її, аби не згасла. Усі ходять у мазанках — сорочках, виварених у маслі або в лою. Під такою сорочкою тіло не брудниться, паразити не заводяться. В одній мазанці ходить полонинник ціле літо. Каже вуйко Николай, що в спеку у ній гаряче, а в холод так зимно, що аж шкіра потріскає. Тяжке “літування, але добра плата: ватаг і старший вівчар дістають за літо 5 — 6 бербениць бриндзи або 50 злотих, постоли на місяць, харч і вільний випас своєї худоби; молодші пастухи — 3-4 бербениці бриндзи і харч або 25-32 злоті; бовгарям платять грішми — 8 злотих за місяць і харч.
Хто літував на полонині, тому легко було пережити всяке лихо у житті: умів собі раду дати. Ватага мали у селі за найповажнішого порадника. Він умів усе, майже все знав.
А вирушали — і тепер так — перед Зеленими святами, коло 20 травня. Того дня стріляють, трембітають скрізь по горах, вівчарі трублять у роги — все те на знак, що настав час виряду на полонину. Кожен ґазда-депутат виганяє на полонину свою маржину і тих, що йому повірили. То неповторне видиво.
Ватаг іде з одним або двома пастухами наперед, аби у стаї і на стоїщу все прилагодити до приходу маржини.
Зачинається велика магія. Одно і то щоліта. І не можна порушити звичаю. Ніхто би на таке не відважився. Прийшовши до стаї, отворяє ватаг двері і промовляє: “Дєкую Господу Богові, що допоміг, аби я у тебе ввійшов у мирности, в радости, так мені, Господи Боже, допоможи з тебе зійти у мирности, радости.
Як мені Бог поміг зиму перезимувати, так мені, Господи святий, допоможи літо перелітувати, товаришам моїм та всім християнам”. Помолившися, скидає теркілу (свої речі) у кут, заходить за ватерник — затинає на відлів сокирою у стіну і кидає на тогідне ватрище підкову на щастя. 83
Аж тепер береться зробити живу ватру. Впихає по кусневи сухої губки по оба кінці розколеного патика — один кінець припирає до одвірка, а другий — до лодви, яку держить пастух. Почерез патик перемітує ватаг ремінь у два обхвати, тягнуть у різні боки той ремінь з пастухом, патик крутиться то в один, то в другий бік — губка треться до одвірка і до лодви, аж затліється, а дим з неї фушкає далеко і стелиться по горах. Це жива ватри. Оба — ватаг і пастух — вклякають навколішки до сходу сонця і моляться, закінчуючи словами: “Допоможи мені, Господи, як єс поміг цю живу ватру розкласти, єї ізгасити”.
А загаснути до кінця полонинського літування вона не сміє.
Дідо вповідав, що ця жива ватра добра на худобу і для людей: звір боїться її духу і не береться маржини, ні чоловіка. Дідо Мирін, бувало, коле надвоє, натроє один сірник (по війні сірників і мила, як і тепер, не було) та й приказує: “Відколи люди кладуть ватру з тих дідчих сірників, від того чєсу слабує худоба, звір єї хапає, настали податки, люди збідніли, бо то все Бог не благословить”.
А ватаг, як зробить живу ватру, зараз-таки відгашує її у воді — кидає вугля у воду. Тою водою він хрестить все: струнки, кошари, вим’я коров, овець, держить решту води до самого розлучіння.
Живу ватру, щойно викресану, несе ватаг у стаю і розкладає на тій кинутій ним підкові. Підкова також мусить бути у ватрі до кінця літування, бо вона проти граду — град ніколи не б’є стаю, ані грім, бо підкова у ватрищі вже доста бита, піхана, як була на кінськім копиті.
