Серед колядників мусить бути і той, що в росіян називається “козлом отпущения” — кінь. Ще на него подекуди селами кажуть міхоноша. Бо люди давно давали на коляду і дотепер дають хліб, вінки кукурудзи, зерно, кавалки солонини, бужениці, повісма. Конем зветься той, що все то носит у бесагах почерез плечі. З коня колядники посміюються, збиткуються. На коня рідко котрий злакомиться йти, бо то тяжко двигати бесаги за колядниками. На коней звичайно ідуть ті, що люблять добре попоїсти, випити. Кінь не колядує.
Хто ж колядує, звеселяє нас на Різдвяні свята? На колядників ідуть молоді, охічні до коляди, плєсу, співанок і танців люди. Є такі, що ходять у колядники щороку. Але є й інші: раз пішов — і вже більше не закортить; то великий труд. Сталим колядником може бути лиш той, хто має до коляди охіть та любить побути межи людьми. Є такі по селах, що нізащо у світі від колядників не лишився би ні одного року. Навіть є такі, що просяться, щось помагають у Пилипівку вибірці або березі, лиш аби їх вибрали у колядники.
За колядників не тяжко: є їх скрізь доста. Тяжко за доброго березу, за порядного скрипичника. До того треба мати здібність. Береза цілу Пилипівку пригадує сам або зо сталими “старими” колядниками коляди та плєси. Колядують увесь цей час, аби не мати устиду від людей. Багато хто знає слова старовіцьких коляд. Як береза милиться, то люди сердяться. Бо слова Божі не можна ані міняти, ані опускати з коляди. Добре знаного березу кличуть і в чужі села. Тому що береза, скрипичник, трембіташ і кінь мусять постійно бути при колядниках від початку до кінця — дуже втруджуються, вони є платні, їм платиться за добу по стільки, по скільки годяться наперед.
Решта ходять за гонор.
Розказував мені один старий гуцул:
“Із первовіку аж до половини минувшого століття у нас в горах ніхто не переслідував колядників за їх колєди. Старовіцькі колєди передавали предіди своїм превнукам. Первовічві колєди переходили з покоління в покоління. Тоти старовіцькі колєди люди найліпше любили”, тай до сегодне їх люб’ют. Старовіцькі колєди — це були первовічні Божі слова. Ними споконвіку наші предки, та й ми, славили Бога — сонце та й величєли ними Боже Різдво”.
Церковних колєд гуцули не переймали, не любили їх та й не вчилися ніколи. І дотепер старі гуцули не вміют колєдувати колєди на церковну арію, так єк їх у церкві колєдуют на Різдво дєки. Навіт посміюватси из тої колєди та й ни мают її ні за що. Уни колєдували та й досегодне колєдуют свойов стародавнов гуцульсков арійов сумнов та галасливов, єк полонинскі вітри. Та й держєси шє й досегодне своїх старовіцких колєдницких звичаїв.
Звичаї задержєлиси майже вірно так, єк бували стародавно у нас лиш колєди багато поперемінювано-по-перероблювано на нові. Але багато полишено старовіцких колєд, а заступлено їх новоуложеними, бо против старовіцких колєд страшно боролиси попи від другої половини минулого століття. Так на приказ своїх владик були си напосіли на давні колєди, аби їх цілком з-помиж народу викоренити. Вони так само хотіли скасувати старі гуцульські колєдницкі звичаї, але це си їм так лехко ни вдало, єк з колєдами.
Попи кричєли з наказниц у церквах, що гуцульські старовіцькі колєди — то поганцкі, а ми християнські. Казали, що в тих колєдах укриваєтси поганска віра, та й тиму їх гріх колєдувати.
Одного разу цілком були сперли колєдників попи (так, що це нам не новина), єк берези ни уміли так колєдувати, єк хотіли попи. Та й не пустили дотив колодників у своїх парафіях, доки берези не склали нові колєди. Про це розказував мені дєдя шє єк я був малим хлопцем. А єму — наш головский старий береза Федьо Джюнда.
— Я з маленького хлопця любив колєди та й колєдників, — повістував Джюнда раз у дєдика на колєдниках. — А єк трошки підник на легіня, то вже від того чєсу завжди ходив у колєдниках. Ни з одного берези вчівси я березувати, — говорив він. — Але найбільше переймив я колєд таки в старого берези Юрія Бровки із Дідушкової Річки; ходічи з ним у колєдниках, вибивси і я на викликаного березу. Навіть у чужих селах не раз я березував. Ни одного і я вивчів на березу. Давно попи нікого не переслідували за колєди та й не мішєлиси до колєдників. То вже єк прийшов у Дідушкову Річку на парафію молоденький попик, то усе перевернув ідгорі дном. Колєдники зибралиси на Різдво по Службі Божій на цвинтари у свої табори та й разом із своїми вибірцями обходили плєсом три рази наокола за сонцем церкву й ишли плєсом аж до попа на дідинец, так єк то робилиси здавен, за нами лунув туда всий нарід из цвинтаря дивитиси, єк гей запишно мет новий попик приймати колєдників. На попівскім дідинци з кождої табори виступили берези і вибірці — узєли одного скрипичника з гурту. Мене, — казав Джюнда, — обибрали за старшого березу, хоть були берези багато старші віком вид мене. Пишли ми в резиденцію колєдувати попови, єк має бути. Зачєли колєдувати. Див’юси на попа, а вин то черленієт, то білієт из серця на нас. Але всі колєди віслухав уважно до кінця. А єк ми скінчили і повінчували його з жінков та й діточками шсстєм-здоров’єм, многа літами из Божим Різдвом, то попик замість подєкувати нам так, єк то си годит, штрик ид нам осов у вочі: “А це то за колєди ви колєдуєте? Хто вас такого навчів?” — “Це наші старовіцкі колєди, прошу єгомостя, — зачєв я й собі остро говорити попикови. — Навчіли нас їх наші предки”, — “Між нами і попиком виникла сварка. Але ми таки пишли селом та й колєдували, єк нам хотілося про то, шо понови не вдалося. А на другий рік вин нам таки пересів дорогу. За це єго село знелюбило, доки вин був. той попик”.
Отаке розказав мені старий голівчанин, а йому через дєдю — Федьо Джюнда, так що пам’ять сягає за півтора століття; колядували — відтак забороняли, по часу далі колядували, аж доки ще не заборонили, уже за моєї пам’яті. Та й знов колядують. Аж гай гуде! Доки коло церкви збиваються у табори та колядують, люди, що посходилися з верхів, витають один одного, запрошуються у гості, жартують між собою, обзирають одні одних, декотрі декого обсмівають. Одних хвалять, других гудять — як то скрізь ведеться. Старші легіні видивлюються на дівок, котра би си вдала, аби у старости цих М’ясниць піти до неї, а дівки “джюпиняться” проти легінів та пишняться, а проти їх старині соромляться та загинаються...
Та стариня, котра має на віддавку і на женінню дітей, журиться, розпитується, де би трафити на добру долю своїй дитині. Правда, це вже майже перевелося на нові порядки. А все ж: діти роблять по-своєму, а родичі таки розпитують — не так за маєтком, як за добрим плечем. Кожен хоче покласти і тепер, як колись, свою дитину на ґазду чи ґаздиню.
Куражиста “челядь” — жіночки — нишком з-перед своїх мушчін (чоловіків) вудить лакомо за файними, “гардешистими” мушчінами. Шепочуться ніби межи собою про щось інше, а очима поводять за тими, що попри свою “челядь” гинуть за чужими.
Уже виколядували коло церкви, виходять від попа, таборуються і розходяться по горах. У кожного блискає до сонця бартка у руці; до неї (до бартки-топірця) прив’язаний ремінцем дзвіночок. Найкращі ті табори, що мають від п’ять до тринадцять колядників. Але практикують і менші табори — від сім до дев’ять людей. Кожен береза, поцоркуючи дзвіночком, прив’язаним розчесаним повісмом до старовіцького різьбленого дерев’яного хреста, виходить із своїм табором плєсом з дідинця — рушає у свій кут колядувати.
А ми послухаймо. От цієї, криворівнянської, що її, певно, знали і Франко, і Коцюбинський, і чули не раз Олесь, Хоткевич, Грушевський...
