В це, й час до ешелону біля другої платформи підігнали паровоз. Люди знову кинулися на вокзал.

– Цей ешелон піде без нас, – сказав Андрій, стежачи за посадкою.

Юргенс не з'являвся. По перону біг комендант, за ним, наче тіні, – автоматники.

– Відправляйте! Відправляйте! – кричав він комусь.

Комендант був кровно зацікавлений у найшвидшій відправці ешелону і розвантаженні вокзалу. Маленький паровоз дав тоненький свисток, рвонув кілька разів ешелон, але він був надто перевантажений і не рушив з місця.

З окремих вигуків автоматників можна було зрозуміти що всім пропонують злізти, а коли ешелон рушить, сісти знову. Іншого виходу не було. Боязко поглядаючи на небо, солдати висипали на платформу. Паровоз надривно закректав і потягнув за собою вагони. Всі кинулися до них. Зчинилася штовханина і бійка. Нарешті останній вагон ешелону зник за зруйнованою водокачкою, залишивши на колії тіла розчавлених і понівечених.

– Прибрати їх! Швидше прибрати! – кричав комендант.

На пероні, в супроводі групи автоматників, появилися Юргенс і начальник гарнізону – високий полковник.

– Коменданта на перон! Коменданта на перон! – пролунала команда.

Комендант вискочив з дерев'яного, наспіх зробленого бараку і, побачивши незвичайного гостя, прискорив кроки. На ходу він поправляв мундир, портупею, кобуру.

– Що від вас вимагав пан Юргенс? – холодно спитав полковник.

Комендант, не моргнувши оком, збрехав, що Юргенс вимагав паровоз. Юргенс пересмикнув плечима. Помітивши його хвилювання, полковник попереджувально підняв руку.

– Саме цього він вимагав? – спитав він і, розмахнувшись, ударив коменданта по обличчю. – Якщо вагон пана Юргенса не буде причеплений до першого від'їжджаючого ешелону, я вас розстріляю, – сказав він холодно і, повернувшись на каблуках, пішов з перону.

Комендант гаряче намагався щось пояснити Юргенсу. Той не дослухав і різко перебив:

– Дайте мені людей… десяток, не менше… і тоді не потрібний буде ваш паровоз. Вони самі докотять вагон.

Комендант побіг. Юргенс важко зітхнув, вийняв портсигар, закурив.

Через п'ять хвилин комендант знову з'явився у супроводі дванадцяти солдатів.

– Ходім, – сказав Юргенс і, легко стрибнувши з перону, пішов по шпалах.

Вагон, виділений для Юргенса, стояв біля занедбаної, віддаленої на кілометр від вокзалу платформи, де до війни розвантажували дерево, і це, власне, врятувало й самого Юргенса, і Ожогіна, і Грязнова.

Радянські штурмовики з настанням темряви з'явилися так несподівано, що ні сирена, ні зенітки, ні прожектори не встигли попередити про їх наближення.

Разом з Юргенсом та його служником, який займався укладанням речей у вагон, Ожогін і Грязнов залізли у вузьку трубу під полотном залізниці і просиділи там цілу годину.

Коли затихли вибухи і зникли літаки, вокзал палав, наче величезне багаття. Ні про який від'їзд у найближчий час нічого було й думати…

Ніч пройшла в очікуванні нового нальоту, але його не було. Вранці почали вантажитись. Речі укладали в довгий, старого зразка, пасажирський вагон. Боячись нового бомбардування, ешелон формували швидко, без звичайної тяганини. Маневрового паровоза, як і вчора, не знайшлося, тому вагон Юргенса довелося перевезти на вокзал з допомогою солдатів. Радіоапаратура, документи, гардероб, продукти – все це зайняло кілька купе. Інші купе були в розпорядженні Юргенса.

Вже після причеплений вагона, перед самою відправкою поїзда, трапилася нова пригода.

Стримуючи натиск натовпу гітлерівців, автоматники, які зайняли всі виходи, не звернули уваги на вікна вагона. Біля одного з них почалася метушня, яку помітив служник Юргенса. Кілька солдатів з ешелону, що стояв поруч, підсаджуючи один одного, влізли через вікно у купе, зачинене зовні, і почали вивантажувати звідти продукти. По ланцюжку передавалися пачки галет, сигарети, банки з консервами і згущеним молоком, пляшки з вином.

– Пане Юргенс, – кваплячись, доповів служник, – з другого купе через вікно крадуть продукти!

Юргенс побілів від злості і, витягнувши з задньої кишені брюк пістолет, кинувся в купе. Над розкритими ящиками хазяйнував літній солдат.

– Мерзотник! Мародер! – заревів Юргенс і вистрілив три рази підряд.

У цю ж хвилину прогув паровоз і, голосно зітхаючи й віддуваючись, потягнув ешелон з вокзалу.

Тіло вбитого солдата викинули через вікно.

Поїзд почав набирати швидкість.

Грязнов примостився біля вікна з вибитим склом.

Микита Родіонович сів поруч з другом і обняв його за плечі.

Мимо вікна проносилися приміські сади, мигтіли переліски, галявини… Десь далеко горіло маленьке село. Дим скорботно тягнувся на схід. Рідна земля бігла з-під коліс.

І

Літак загорівся на висоті п'яти тисяч метрів. Гарячі язики полум'я жалібне поповзли від правого мотора по крилу і обшивці. Вони зростали і поширювались, наближаючись до кабіни. Командир корабля дав екіпажу сигнал плигати.

Промінь прожектора, ніби вогняний меч, прорізав пітьму вкритого хмарами неба, переломився і погас. Охоплений вогнем бомбовоз не треба було освітлювати – він, як смолоскип у чиїйсь невидимій руці, борознив чорне небо.

Стрілок Алім Ризаматов плигав першим. Відкривши люк, він на мить повис на ліктях, а потім провалився в темряву ночі. Майже відразу над головою великим куполом розкрився парашут, і Алім плавно загойдався на стропах. Величезний яскравий спалах, неначе гігантська блискавка, осяяв небо, через секунду-дві до юнака долинув звук вибуху. Палаючі уламки літака падали вниз.

Серце стиснули біль, злоба. Біль за загиблих друзів, злоба на ворога.

Швидко наближалася земля.

Алім знав, що внизу на нього чекає смертельна небезпека, що там він зустрінеться віч-на-віч з ворогом, з яким бився в повітрі. Він вийняв з кобури пістолет. Зброя надавала більшої певності і рішучості захищатись до останньої можливості. Він ще може вбити кількох фашистів. Одна куля для себе, решта – ворогам. Це єдиний і правильний вихід для радянського воїна й комсомольця. Тільки б не простяглася зараз вогненна стрічка трасуючих куль від землі і не пропалила його. Тоді й пістолет ні до чого…

Земля зустріла його темрявою і мовчанням. Ніде ні вогника, ні ознаки житла.

Алім щільно стиснув ноги, як навчали в школі, і м'яко приземлився на густий чагарник.

Купол парашута зморщився і накрив Ризаматова. Він завмер, затамувавши подих, напружено вслухаючись у нічну тишу. Але навколо було тихо, тільки десь далеко, в чорному беззоряному небі, рокотав мотор нічного ворожого винищувача.

Тиша здавалася зловісною. Алім підвівся і, намагаючись якомога менше шуміти, вибрався з-під парашута, Подивився довкола. Було видно невиразні обриси великої галявини, зарослої густими кущами. Кроків за двадцять темніли дерева.

«Ліс або гай, – майнуло в Голові. – Краще ліс… Ліс сховає, а можливо й приведе ближче до фронту».

Ризаматов зняв парашут з куща, на який приземлився, розіслав на чистому місці і склав. Тепер парашут можна взяти під пахву, і він не заважатиме рухатись. Але куди його сховати? Алім зробив кілька кроків у бік лісу. Праворуч пролунав дзвінкий гудок. Як видно, зовсім близько була залізниця чи завод…

Огляд галявини нічого втішного не дав. Алім заліз у середину найбільшого куща, розхилив гнучкі стовбурці, розгріб, як міг, землю біля самого коріння і поклав згорток у ямку.

Тепер тікати звідси, швидше тікати…

Алім почав заглиблюватись у ліс.

Дерева росли не густо, іти було легко, однак через кілька хвилин Алім зупинився.

Чому він іде саме сюди, вперед, а не назад, не праворуч, не ліворуч?

Десь далеко-далеко за лісом прогуркотів грім. Тільки тепер Алім помітив, що наближається гроза. Низько опустилися хмари, завмер ліс, було душно. Аліма охопило неприємне почуття. Чужа земля, чорна, мовчазна, непривітна… Алім притулився спиною до дерева, немов шукаючи під його гілками захисту.