– Не того, не того я чекав, – весь час сумно повторював він.

Повідомлення про нових квартирантів було ще одним ударом для нього.

– Куди ж ми їх помістимо? – спитав Алім у Вагнера.

Вагнер, здавалося, не чув запитання. Він навіть не обернувся до свого друга і тільки глибоко зітхнув. Алім поклав руку йому на плече і спробував відвернути його увагу від безрадісних думок.

– Пустимо їх у спальню, там вони не заважатимуть нам, а самі перейдемо до вашого кабінету.

– Мені однаково. Робіть, як хочете.

Вагнер встав, підійшов до піаніно і замкнув його, вийняв свічки, які останній раз запалювала покійна дружина, взяв скрипку і відніс її до кабінету. Звідти він уже не повертався до самого обіду.

– Погано старому, зовсім погано, – сказав Алім.

Андрій розумів стан Вагнера. З приходом американців у нього підірвалася віра в майбутнє, зникла надія на спільне життя з сином. Старий архітектор відчував, що його син, який став радянським партизаном, не захоче тепер повернутися сюди, коли в місті американці

Старого ледве впросили вийти в їдальню. Він так само мовчки сів у своє крісло і неохоче почав їсти.

Тільки-но друзі закінчили перше, як до кімнати,_ не постукавши, зайшов один із квартирантів. Це був кістлявий майор, високий на зріст, з пихатим виразом обличчя. За ним ішов негр-солдат з двома великими чемоданами, оббитими жовтою шкірою.

– Хеллоу! – кинув майор сухо і, не чекаючи відповіді, спитав: – Де кімната?

Алім мовчки встав з-за столу і провів майора у спальню.

Через хвилину Алім повернувся і тихо повідомив:

– Влаштовується, розкладає речі.

Знову взялися за перерваний обід, але закінчити його не вдалося. Майор вийшов у їдальню і, ні до кого не звертаючись, зажадав, щоб йому приготували ванну. Вагнер мовчки подивився на американця і знизав плечима. Майор повторив вимогу. Тоді Альфред Августович встав і, стримуючи обурення, промовив:

– У будинку немає слуг.

– Немає, так будуть!

– Сумніваюсь.

Майор окинув Вагнера холодним поглядом і ступив крок до нього. Але між ним і старим став Андрій.

Андрій був трохи нижчий за американця, та ширший у плечах і в грудях.

– А ви хто? – не змінюючи пози боксера, що готується до бою, процідив американець.

– Він офіцер Радянської Армії, – відповів за Андрія Абіх.

– Союзник? – здивовано перепитав майор.

Андрій кивнув головою.

– А як ви сюди потрапили?

– Це не його вина, – сказав Гуго.

– Он воно що!.. Розумію… Вашу руку! Я майор Ніксон.

Андрій, переборовши себе, подав руку.

– А цей? – спитав Ніксон, кинувши вбік Вагнера.

– Теж союзник. В його будинку Грязнов живе з своїми друзями майже рік, – пояснив Гуго.

– Дивна колізія! – промовив Ніксон.

На цьому інцидент був вичерпаний.

Другий постоялець, капітан Джек Аллен, прийшов двома годинами пізніше і без супроводжуючих. Крім маленького легкого саквояжу і великої польової сумки з планшетом, у нього нічого не було. Повісивши шинель і вмившись, він попросив дозволу оглянути будинок. З великою цікавістю розглядав архітектурні проекти, розвішані на стінах, і коли дізнався, що Вагнер архітектор, довго й тепло тис йому руку.

Змінив свою поведінку і Ніксон. Це стало помітно після того, як Андрій розповів, що син Вагнера б'ється в рядах Радянської Армії.

Але Ніксон вважав себе переможцем і намагався підкреслити своє право бути господарем у будинку.

– Такі люди вносять неспокій у життя і перетворюють все добре на його протилежність, – говорив Аллен про Ніксона, коли його не було.

Грязнов і Ризаматов домовилися видавати себе за радянських офіцерів, закинутих у тил німців з спеціальним завданням, а своє перебування в будинку Вагнера пояснити тим, що син Вагнера, який перейшов на бік радянських військ, дав їм адресу батька, в якого вони й знайшли притулок під виглядом військовополонених. Тепер вони могли говорити, що. завгодно, не боячись бути викритими ні юргенсами, ні марквардтами, ні долінгерами, про яких почали забувати.

Остаточного визволення залишалось недовго чекати. Радянські війська вступили в Кенігсберг, Ганновер, Ессен, Відень, Штутгарт. Війська Першого Білоруського і Першого Українського фронтів рвалися до Берліна. Швидко повинен був наступити день – з'єднання союзних військ, день розв'язки.

Якось уранці, блукаючи по місту, Андрій і Алім зустріли на бульварі майора Фохта. Він ішов у новенькому цивільному костюмі і м'якому велюровому капелюсі сірого кольору з великими полями. Майор зробив вигляд, що не пізнав Андрія.

– Не розумію, що відбувається, – тихо сказав Грязнов Аліму, показуючи на Фохта. – Це гестапівець, той, який викликав Вагнера і нас з Микитою Родіоновичем. І він на волі…

– Можливо, ховається, – промовив Алім.

– Біс його знає! Можливо.

Після вечері Вагнер сказав:

– Добре, коли б ця війна була останньою!

Ніксон зареготав:

– Нова війна прийде швидше, ніж ви гадаєте.

– Це, на вашу думку, обов'язково? – спитав Вагнер.

– Обов'язково.

Ніксон вийняв з кишені невеличку записну книжечку, порився в ній і, знайшовши потрібне, сказав:

– Ось що пише Фокс: «Побідоносні генерали і адмірали більше дивитимуться на своїх союзників у перемозі, щоб виявити своїх можливих противників у майбутній війні… Вони будуть менше зайняті Німеччиною, ніж один одним».

– Дивна точка зору, – промовив Вагнер. – На щастя, є інший документ, який викликає надію на більш приємне майбутнє. Я маю на увазі рішення Ялтинської конференції.

– Під яким поставив свій підпис наш покійний Рузвельт, – додав Аллен.

– Старий переборщив, – розв'язно промовив Ніксон. – Та хіба можна допустити руйнування, навмисне руйнування індустріальної могутності Німеччини?

– Промисловість у Німеччині не належить народу, – зауважив Вагнер.

– А кому ж вона належить – мавпам чи папугам? – В голосі Ніксона з'явилися саркастичні нотки.

– Капіталістам, – коротко відповів Абіх.

– Це доктрина комуністів, і давайте не будемо говорити на цю тему.

Ніксон встав, підійшов до дивана і, розвалившись на ньому, простягнув свої довгі ноги.

– Капітане! – звернувся він до Аллена.

– Що? – відповів той.

– Дивізія простоїть у місті ще десять днів. Ви, здається, цікавилися саме цим питанням у начальника штабу?

– Можливо…

– Потім, ви просили, щоб вам дозволили перебратись на іншу квартиру.

– Можливо…

– Ви заявили, що не хочете жити разом зі мною…

– Заявив.

– А на якого біса вам усе це потрібно?

– Це моя, а не ваша справа, – відповів Аллен.

– Тоді я вам наб'ю фізіономію. І так наб'ю, як вам ще не били за все ваше життя.

Аллен засміявся. Всі насторожено чекали, чим закінчиться сварка.

– Ви мені якось показували дірку на своїй голові, – спитав Аллен Ніксона.

– Це рана, а не дірка, – відповів Ніксон. – Рана, яку я дістав від Роммеля в Африці. Я гордий…

– Можете гордитися скільки завгодно. – промовив Аллен. – Я хочу сказати, що через неї у вас, напевно, витекла частина мозку.

– Стара мавпо! – заревів Ніксон і, піднявшись з дивана, кинувся до Аллена.

Аллен з невластивою йому швидкістю схопився з стільця. Але дорогу Ніксону перегородив Андрій.

Ніксон зупинився із стиснутими кулаками, подивився на Андрія, перевів погляд на Аллена і, вилаявшись, пішов у спальню.

Звідти він вийшов одягнутий і, залишаючи кімнату, кинув:

– Ви ще запам'ятаєте майора Говарда Ніксона! Так-так, запам'ятаєте…

Приблизно через годину до будинку під'їхали два «джиппи». Молодий офіцер у формі «МР» – американської військової поліції – зайшов у кімнату і вийняв з кишені аркушик:

– «Грязнов… Ризаматов…» Є?

– Є.

– «Вагнер… Абіх»?

– Тут.

– А я за вами за всіма… Доведеться на деякий час залишити цю хатину під наглядом капітана Аллена. Це ви, якщо не помиляюсь?

– Так, я, – відповів Аллен.

Грязнова і Ризаматова офіцер посадив у свою машину, Вагнера й Абіха – в іншу, і «джиппи» роз'їхалися у протилежні боки.