– Коли ви гадаєте нас відправити? – спитав Ожогін. – Хоча б орієнтовно.
– Я скажу точно – першого травня.
– Ми маємо право взяти з собою особисті речі?
– Будь ласка.
– Ви з нами ще будете розмовляти?
– Не бачу в цьому потреби. Коли у вас є якісь питання, давайте вирішимо зараз.
– Ми самі виїдемо?
– Ні.
Американець пояснив, що першого травня вранці, годині о п'ятій-шостій, до них прийде його людина, у військовій формі, в званні лейтенанта. Вона буде супроводжувати їх до Югославії і там зв'яже з необхідними людьми. На цьому її функції обмежаться. Розмова закінчилась. Друзі попрощалися з Гольдвассером, який назвав себе Альбертом, щоб уже ніколи з ним більше не зустрічатись.
XXI
Зацвіли сади. Зацвів і сад Вагнера. Яблуні й жасмин у біло-рожевому весняному вбранні мали святковий вигляд. Над квітами в чистому, запашному повітрі дзвеніли бджоли.
Вагнер вийшов у свій сад. Озброївшись заступом, він почав підчищати доріжки, розпушувати стужавілу за зиму навколо дерев, на грядках, клумбах землю, але колишнього захоплення роботою, що приносило радість і задоволення, не було. Старий часто припиняв роботу і, спершись на заступ, замислювався, його, стару людину, лякала майбутня самотність. Друзі, до яких він звик, яких полюбив, залишали його. А його син, про якого він думав дні і ночі, був ще десь далеко. Та й чи повернеться він додому?
Вагнёр очистив доріжки від торішнього гнилого листя, посипав їх жовтим піском і розпушив землю навколо яблунь.
Опівдні до нього на допомогу прийшли друзі. Клумби і грядки були скопані й приведені в порядок.
Увечері з'явився Генріх Фель. Він змарнів, схуд. Коли Микита Родіонович спитав, як йому живеться, Генріх ухилився від відповіді і заговорив на іншу тему. Слідом за ним прийшов Абіх.
За столом під час вечері обмірковували майбутній від'їзд друзів.
– Я гадаю, що й нам тут стирчати нема чого, – заговорив Абіх.
– Тобто як? – здивувався Вагнер.
– Дуже просто. Один будинок і сад не дадуть тобі щастя. Треба йти туди, де буде створюватись дійсно вільна демократична Німеччина.
Гуго зачепив болючу тему. Звичайно, і будинок, і сад, і пам'ять про світлі й важкі дні, проведені тут, ще не можуть дати сили для того, щоб жити. А що, коли Гуго має рацію?
– Я не згоден з Абіхом, – перервав думки старого Фель. – За вільну демократичну Німеччину можна боротись і тут.
До Генріха приєдналися Ожогін і Грязнов.
– Так, можливо, що саме тут ми принесемо більше користі, – погодився Вагнер.
Пізно вночі, коли Ожогін, Грязнов і Ризаматов зайнялися укладанням речей, в мезоніні з'явився Альфред Августович з чемоданом у руці. Він приніс цінності, залишені на зберігання його племінником.
Зав'язалася суперечка. Микита Родіонович категорично відмовився брати золото. Вагнер наполягав.
– Ці цінності належать Росії, – сказав він. – Поверніть їх своїй Батьківщині.
– А що ви скажете племіннику, коли він приїде сюди?
Вагнер похмурнів:
– Мені не важко буде виправдатись арештом і хазяйнуванням у будинку сторонніх людей.
– Все одно, – сказав Ожогін. – Взяти золото ми поки що не можемо. Ми не знаємо, як складуться обставини нашого повернення. А рискувати нам не можна.
Прийшли до висновку, що золото буде надійно сховано в будинку Вагнера і при першій-ліпшій нагоді повернено Радянському Союзу.
Рано-вранці на машині Ожогін, Грязнов і Ризаматов прибули на аеродром.
З-за лісу блиснули перші промені сонця. Вони залляли величезну галявину і осяяли групу літаків, розміщених уздовж забетонованої доріжки.
– Прошу, панове! – сказав офіцер в американській формі, що супроводив їх, і пішов до маленького чистенького будиночка, – який стояв віддалік.
В кімнаті була лише одна людина – сержант. Коли друзі зайшли, він підняв зі столу голову, позіхнув і, не встаючи, поздоровкався. Офіцер сказав йому щось по-англійськи і показав на своїх супутників. Той оглянув кожного з ніг до голови і вийшов. Через хвилину почувся рокіт мотора. Він то посилювався, то спадав – літак вирулював на старт.
Сержант, що стояв біля літака, нетерпляче замахав рукою, кваплячи пасажирів. Друзі підійшли до машини разом з офіцером, який першим сів у літак.
Причинилися дверцята. Заревли мотори. Літак затремтів, стоячи на місці, а потім, рвонувшись, помчав уперед по бетонованій доріжці.
XXII
– Югославія! – крикнув у вухо Ожогіну офіцер, що супроводив їх.
Ожогін, Грязнов, Ризаматов підсунулися до засклених целулоїдом віконець.
Внизу повільно, ніби їх несла тиха вода, пропливали відроги гір, переліски, шосейна дорога.
Виразно було видно зруйновані мости, далекі об'їзди.
Обабіч доріг чорніли спалені й розбиті танки, перевернуті догори колесами вантажні й легкові автомашини, понівечені гармати.
Льотчик збавив газ. Тепер гул моторів уже не заглушав голосів Попереду, ліворуч, з'явилося місто.
– Белград! – голосно сказав супровідник і повторив: – Белград.
Місто було вже під літаком і вимальовувалося, як на карті, що лежить на столі. Чітко вирізнялися сквери, площі, стара фортеця, місце злиття Сави з Дунаєм.
Літак, швидко втрачаючи висоту і дуже нахилившись набік, зробив півколо над містом. Вулиці його були заповнені людьми. Потім місто сховалося під крилом, літак пішов на посадку і нарешті торкнувся колесами землі.
Впритул до літака під'їхав «б'юїк». Усі четверо сіли в нього: американський офіцер – поруч з водієм, друзі – на задньому сидінні.
Коли машина рушила, офіцер обернувся й попередив:
– Запам'ятайте: ви партизани із загону Бровича.
По вулицях, певно, до центра міста плив суцільний людський потік. Люди були з гвинтівками, ручними кулеметами, автоматами, гранатами; вони несли полотнища, портрети, плакати, червоні прапори. Мелькали постаті жінок, одягнутих у чоловічі костюми. З дорослими йшли діти. Величезне людське море плескотіло, шуміло, співало, раділо. Машини, затиснуті в живому людському морі, ледве-ледве посувалися вздовж вузьких тротуарів.
На площі Терезії – головній площі міста – «б'юїк» зупинився: їхати далі було неможливо.
З репродукторів голосно лилися знайомі радянські мелодії.
Навколо лунала чимсь знайома, чимсь дуже близька і в той же час незрозуміла мова.
– Живіо СРСР! Живіо!.. Живіо!.. – скандували тисячі голосів.
– Що відбувається? Що за торжество? – ні до кого не звертаючись, поцікавився Ожогін.
– Зараз дізнаємось. – І офіцер вийшов з машини. Через хвилину він знову сів на місце. – Все зрозуміло – впав Берлін, – байдуже промовив він і звернувся до шофера: – Рушайте. Сигнальте сильніше й рушайте.
Гаряча радість заповнила серце Микити Родіоновича. Він подивився на Андрія, на Аліма По виразу облич, по блиску очей без слів можна було зрозуміти, що відбувається в душі кожного з них.
Офіцер сказав: «Впав Берлін». Він не додав, що впав під ударами радянських військ, але це було ясно.
«Ось де довелося відчути радість перемоги! В Югославії, в Белграді… – подумав Микита Родіонович. – Наші воїни принесли визволення Софії, Бухаресту, Белграду, Будапешту, Варшаві. Вони увірвалися в лігво фашистського звіра, увірвалися туди, звідки прийшла війна. Переможні прапори армії-визволительки майорять тепер майже по всій Європі».
«Б'юїк» знову зупинився. Чоловіки, жінки, старики, підлітки, взявшись за руки і дружно наспівуючи веселий мотив, виконували колективний національний танок «Коло». Як тільки величезний живий ланцюг раптом розпався на велику кількість дрібних кружків і утворився прохід, шофер рушив далі.
Незабаром машина зупинилася на малолюдній вулиці, біля тінистого скверу. Супровідник вийшов.
– Погуляйте. Я зараз, – сказав він, пересік вулицю і зайшов у малопримітний, двоповерховий будинок.
Ожогін, Грязнов і Ризаматов теж вийшли з машини і попрямували у сквер. Вузенька, всипана свіжим піском алея йшла мимо кількох могил. По написах, зроблених на чорних дощечках, було видно, що тут поховані югославські партизани і бійці Радянської Армії. На кожній могилі жевріли лампадки. Друзі зняли кепки й кілька хвилин постояли мовчки.